Розділ 30 "Верден"

В автобусі панувала тиша, попри те, що більшість пасажирів не бували на фронті й лише пройшли базову підготовку, де навчилися стріляти. Машина мчала, гуркочучи бездоріжжям цього району Франції. Їхали під зоряним небом, а місячне світло осявало шлях. Обабіч тягнулися пагорби, самотні дерева й нерівна місцевість. Ліворуч вдалині виднівся густий ліс, до якого вони, здається, прямували.

У салоні гудів монотонний шум, до якого всі звикли й під який майже всі заснули на своїх місцях. Дорогою автобус заїхав до Люксембургу, де підсіло ще з десяток солдатів. Тепер, після кількох годин їзди, близько другої ночі, вони наближалися до лінії зіткнення.

Лише Генріху не спалося – він не любив дрімати в дорозі. Навіть в окопах спати було приємніше, але вибору не мав. Його погляд упав на годинник, і Андер важко зітхнув, усвідомлюючи, що лише йому не хочеться спати. Точніше, хочеться, але не тут. Серце стисла туга від того, що невпинно наближалося. Він розумів, як усе змінилося відтоді, коли вперше глянув на горизонт фронту. Там виднілися дерева, поля, пагорби, за якими починалася ворожа територія. Не маючи чим зайнятися, він пильно стежив за всім довкола, але дивне передчуття від ТГ не давало відвести очей від обрію. Нічого особливого: дерева, небо, зорі, трава, люди.

– Стоп! – не повірив він своїм очам. Джерело тривоги стало явним – рух. Сотні постатей в окопах, обабіч дороги, у кущах, деревах, заглибинах і посадках.

Лише тепер сонний Генріх помітив позаду десятки величезних машин, танків і бронетранспортерів – колони вражали масштабом і жахали. Цього було забагато для однієї ділянки фронту.

Дивини не закінчувалися: радіо командира затріщало, і Екард здригнувся, швидко опам’ятавшись. Голос щось нерозбірливо бурмотів, але Генріх не чув слів. Та по обличчю Беста зрозумів – справи кепські. Командир зблід, і в темряві ночі це лякало ще більше.

Шум посилився: нова техніка прибувала, а за вікном уже стояли сотні солдатів.

– Увага! Пробачте, але я мушу дещо сказати! – тривожно мовив Екард, збираючись із думками.

– Що за чорт? Чому так рано?!

– Надворі ніч! Ви знущаєтеся?

– Ми вже на місці? – заметушилися солдати, не тямлячи, що коїться.

Генріх, чий сон раптово вивітрився, бачив артилерійські системи, танки й сотні екіпажів, що готували гармати. Екард ламав руки, кидаючи погляди то на підлогу, то на солдатів, не знаючи, як пояснити.

– Якби життя не мало сюрпризів, ніхто б не перемагав і не програвав, – додав ТГ до хаосу.

Серце Генріха калатало, як ніколи. Ні новорічний штурм, ні зустріч з Амелією, ні розкриття сімейних таємниць не хвилювали його так.

ТГ підсилював страх, кричачи про нечувану небезпеку. У повітрі здійнявся вітер, що віщував бурю. Потоки гуділи, б’ючи у вікна, зриваючи листя й каламутячи воду в Маасі, що тихо плив Верденом.

Генріх не бачив такого буревію. Усе здавалося нереальним і жахливим. Він перевіряв, чи не спить, але тривога лише наростала – це був не сон.

– Я мушу сказати, що на фронт прибули десятки тисяч… кхм, – кашлянув Екард, не вірячи собі, – кіберсолдатів, які загинули, але завдяки новим технологіям ожили й штурмуватимуть Верден із нами! – У салоні запала тиша. Напівсонні пасажири ледве второпали половину, не вірячи власним вухам.

– Слухай, я розумію, ти вирішив розбудити нас під шалений шум і втерти якийсь жарт, але ми не купимося! – розлючено вигукнув Нільс.

– Чорт би вас узяв! – почервонів командир. – Я не казки тут розказую! – Він кинув недокурену цигару на підлогу. – Якщо є наказ, я його виконаю, хоч би на Місяць висадилися! І не терпітиму непокори за кілька кілометрів від лінії, яку штурмує хтозна-що! – Важко дихаючи, він глянув на солдата, що подавав снаряд.

– Постріл! – крикнув хтось за вікном. Сотні гармат дали залп. Грохіт оглушив, небо спалахнуло червоно-помаранчевим. Поля вкрилися механізованими істотами – здалеку схожими на людей, але воскреслими.

На французькі позиції повалилися смертоносні бомби. Ті не чекали ні удару, ні штурму, що наближався.

– Слухайте! Думаю, не треба пояснювати, що наші життя під загрозою, а нас послали на смерть! – гаркнув Бест, провівши пальцем по салону. – Хто проти – пристрелю сам! – Він показав пістолет, явно переборщивши. Але його можна було зрозуміти: за 20 років служби цей офіцер не звик до таких наказів, поворотів, скупчення техніки, кіберсолдатів і штурмовиків, як його команда, не готових навіть до позиційних боїв.

Після залпу поля освітили тисячі помаранчево-золотистих вогників – Клетвер у кіберсолдатах. На тому боці прокинулися: солдати займали позиції, офіцери лаялися, телефонували, не вірячи у боєздатність армії вогників і техніки, що насувалася так безстрашно. Артилерія почала контробстріл.

Новина про наступ дійшла до Парижа. Генштаб не вірив повідомленням. Фош, Жоффр і Петен скликали нараду. Резерви йшли з тилу, британці домовлялися про наступ на Соммі. Генріх опинився в епіцентрі, що вже не дивувало, але напружувало.