Розділ 29 “Назад дороги немає”

Вентилятори гуділи на максимумі, але це не допомагало. Хвилювання Альфреда не вщухало – він гарячково переглядав папери, бурмочучи щось собі під ніс. Ще кілька вчених метушливо бігали лабораторією, не знаходячи собі місця, час від часу вигукуючи й перегукуючись.

– Техніка в порядку? Показники в нормі? Чи це мені ввижається? – кричав один.

– Виходить, ми всі збожеволіли, – констатував інший. – Їх хочуть кинути в бій у такому вигляді!

– Але система розрахунків потребує детальнішого вивчення! – не вгавав третій.

– Я вважав себе навіженим, розробляючи Теорію Нового Життя, – горланив Вортон, не стримуючи емоцій, – а виявляється, є ті, хто хоче використати цю технологію за 24 години в наступі, запланованому на кінець лютого, який тепер переносять на пів року раніше!

– Якщо це правда, а не дурний жарт, ми мусимо все ще раз перевірити, – вигукнув містер Целлер, тремтячою рукою натискаючи кнопки на пульті за інструкцією. – Боронь Боже, якщо щось піде не так! Наслідки можуть бути катастрофічними, а над нами, розробниками, нависне загроза!

– Це не-мо-жли-во, це анархія! – ледве тямив себе від страху містер Томс, переливаючи жовтогарячу рідину з пробірки в пробірку. Його рука тремтіла, і частина речовини вилилася на металевий стіл. Місце, куди впали краплі, засвітилося сліпуче через невідому хімічну реакцію. – Дідько! Допоможіть витерти, інакше стіл розплавиться!

– От же криворукий! – кинувся на поміч Альфред із фіолетовим антисептиком і ганчіркою. – Я казав, що тобі не можна довіряти Клетвер! Від нього залежить фінальна реакція!

– Ніби ти впорався б краще в такому поспіху! Хіба я винен, що треба перевіряти так швидко те, на що ми витрачали цілі тижні? – не заспокоювався Томс.

– Може, ви обоє замовкнете й оціните ситуацію? – втрутився Целлер. – Прорахунки, які ви зараз робите, можуть коштувати нам життя! Ми маємо все перевірити й підтвердити успіх!

– Постачання енергії до всіх частин тіла справне, – повідомив Томс, глянувши на прилад, схожий на планшет із червоними лампочками, що блимали, сигналізуючи про перевірку.

– Клетвер діє точно, як ми й вважали! – радісно доповів Альфред, ставлячи пробірки на місце.

– У мене теж хороші новини: Центр Сприйняття працює ідеально! Штучні нейрони замінили живі, і ми маємо досить даних для завершення, – додав Целлер.

Усі троє переглянулися востаннє. Від цієї перевірки залежала доля фронту, війни й усього світу.

Це було відкриття, здатне змінити все, дати Німеччині неймовірну силу й завершити війну.

– Я впевнений, що наука покладе край цій війні та історії, коли смерть означала кінець, – мовив Альфред. – Якщо друга людина після мого сина повернеться до життя в новому вигляді, це стане початком нової ери. Сотні тисяч загиблих за кілька хвилин під’єднаються до Великої Мережі, отримають дозу Клетверу й оживуть, поповнивши наші лави для небаченого наступу тих, хто вже впав у бою. – Він потягнув важіль, запустивши механізм повернення життя.

По скляних трубах, що обвивали стіни й стелю, потік жовтогарячий Клетвер. Гудіння наростало, наче від перевантаження. Іскри посипалися з пульта, а капсула з людиною на магнітній подушці почала наповнюватися речовиною. Майбутня кіберлюдина наближалася до вирішального етапу, а в лабораторії запанував хаос. У капсулі виникла світлова сфера, що висмоктувала енергію з Мережі, перевантажуючи апаратуру. Сигналізація спрацювала, зануривши приміщення в темряву з миготливим червоним світлом. Звук механічного об’єднання систем, що воскрешали солдата, загиблого кілька місяців тому, заполонив усе.

– Усе за планом? Так було вперше? – прокричав Альфред.

– Начебто так, але є підозри! Хоч би електроніка витримала! – відгукнувся Целлер.

Людина в капсулі зникла за стіною світла, що рвалося крізь скло. Це було життя, створене для цілей кайзера.

Воно не очікувало такого повороту й повернення, але завдяки рокам праці Альфреда основи відновлення життя були закладені. Те, що відбувалося, – душа воїна, який, хоч і змінився зовні, мав лишитися собою. Процес був складним і енерговитратним, але фінансування після перших успіхів стало щедрим.

Буря в лабораторії набирала обертів: вихори гасали, відчиняли шафки, збивали пробірки, перевертали приладдя. Учені відступили до стіни, прикривши голови руками. Альфред боявся, що будівля не витримає. Сяйво заполонило кімнату так щільно, що навіть крізь заплющені очі він відчував його. Фінальний вибух наближався. Потужність сили була неймовірною – гучний звук, схожий на грім, лунав на кілометри. Остання електрична хвиля пронеслася, і все стихло так різко, що вухам гуділо ще хвилину.