Розділ 28 “Легіонери”

Сонце поступово слабшало, і в Страсбургу наставав вечір. Спекотне літнє повітря змінилося прохолодою, а в місті засвітилися ліхтарі. Генріху навіть подобалося його нове місто – велике й тихе, загадкове, але водночас добре знайоме. Увесь час його переслідували думки, ніби він щось пропустив, не з усім попрощався, не все зрозумів. Звісно, він відганяв ці відчуття, але легке напруження лишалося. Воно розвіювалося, коли він бачив людей, що поверталися з роботи під цвіркотіння цвіркунів, заходили до крамничок і безтурботно йшли додому, наче війни не було. Та коли перед очима поставали зруйновані бомбардуваннями будівлі, поранені на милицях і далекі звуки бою, ця безтурботність набувала інших обрисів, вимагаючи осмислення. Генріх тим часом перетнув останній місток – до потрібної вулиці залишалося зовсім трохи. За іронією долі, неподалік було місце, де він уперше побачив своє дивне видіння. Погляд ковзнув до тієї самої лавки, з якої він підвівся іншою людиною – в інших умовах, іншому світі. Від одного спогаду про той день мурашки пробігли по спині, і він поспішив пройти повз.

– Просто погана тут енергетика. Може, колись, наприклад, у Середньовіччі, тут проводили чаклунські обряди. Місто ж із давньою історією, – подумав він, здивувавшись власній уяві.

– Краще зосередься на теперішньому, – нагадав ТГ. – Попереду ще багато. – І справді, непомітно Генріх дістався до Кайзерштрасе. За рогом будинку він побачив натовп людей у чорній військовій формі, як у нього. Усі стояли, ходили, про щось думали, але мовчали. Двоє з десяти курили, і дим розсіювався в вечірньому повітрі. Хтось читав стару книгу з потертою палітуркою, тримаючись осторонь на лавці біля дерева. Сонце майже сіло, тож автобус мав би вже приїхати, але всі його чекали. Генріх не знав, що сказати чи до кого підійти, тож поправив важкий рюкзак і голосно мовив:

– Добрий вечір усім! – Усі звернули увагу на новоприбулого, який, зніяковівши від десятка поглядів, почервонів.

– Добрий, – гучно відгукнулися всі, радіючи можливості розмови.

– То що, машини не буде? – без сорому спитав Генріх.

– Мене це теж трохи хвилює, – відповів чоловік, схожий на командира, яким, мабуть, і був. – Але поки її немає.

– Я тут уже годину, – додав читач книги. – Прийшов завчасно, але не шкодую, бо почав “Собор Паризької Богоматері”. – У групі відчулося напруження, і хтось не стримався:

– Тебе не бентежить, що це французька література, проти якої ми воюємо? – гаряче вигукнув незнайомець.

– А тобі відомо, що я теж читаю французьку літературу? – запала пауза.

– Є вічні речі. Це мистецтво, без пропаганди, – підтримав читача кремезний чоловік із низьким голосом, що вирізнявся серед інших.

– А прославляння їхніх соборів і захоплення французькою історією – не пропаганда культури? – не вгамовувався той.

– У мене одного враження, що ти читав цей твір? – усміхнувся читач. – Як інакше знаєш деталі? – Командир уважно слухав, удаючи, що дрімає. Йому подобалася ця суперечка.

– До війни я читав не лише це, але після всього, – він махнув у бік згорілого будинку на тому березі каналу, – я не можу сприймати тих, через кого наше місто стало таким.

– А чи знаєте ви, – втрутився охайний чоловік в окулярах, що стояв осторонь, – що Страсбург був французьким із 1681 до Франко-Прусської війни? – наголосив історик.

– Поправка: був під їхнім контролем, але залишався німецьким, – уточнив курець, стежачи за розмовою.

– Чому ж тоді до 1870 ми розмовляли французькою? – не здавався історик.

– Бо він німець, – вказав інший на курця, – а ви француз за походженням, чия сім’я переїхала сюди до війни. – Історик почервонів, не знаючи, що відповісти. Незнайомець розкрив його таємницю за мить.

– Звідки ти знаєш? – здивувався той.

– Я психолог із досвідом. Для мене це проблема, а для вас питання мови досі актуальне.

– А для кого воно не актуальне? – долучився ще один. – Ми ж за мову й культуру йдемо воювати?

– А чи точно вона наша? – не вгавав історик.

– Ми йдемо не за культуру чи мову, – втрутився Генріх. – Не за націю, державу, інтереси чи ідеї. Ми – пішаки в грі імператорів, які не можуть нас поділити. Ось чому ми тут і за що б’ємося. – Усі схвально мовчали, визнаючи влучність слів без зайвих прикрас. – Мова – інструмент нації, але як ним користуватися, залежить від нас. Хтось бачить у ній символ, хтось її не сприймає. Такі реалії, – додав він. Тема була складною, але потрібною серед майбутніх бійців.

– Поки машини немає, може, познайомимося? – запропонував командир. – Я ваш поводир на фронті. Нас десятеро, тож представляйтеся! Я – Екард Бест, офіцер із 20-річним стажем, 45 років.

– Детмар Кебер, бібліотекар, 40 років, – продовжив читач.

– Нільс Ланг, викладач Страсбурзького університету, 39 років, – неохоче мовив противник французької літератури.