Розділ 28 “Легіонери”

Сонце поступово слабшало, доки у Страсбургу наставав вечір. Спекотне, літнє повітря змінила прохолодна вечора, а у місті увімкнули ліхтарі. Можна сказати, Генріху навіть чимось подобалося його нове місто, таке велике й тихе, загадкове та водночас добре відоме. Увесь час ним керували думки, ніби він ще чогось не побачив, не з усім привітався, не все досконало зрозумів. Звичайно, він відкидав такі думки якнайдалі, проте певне напруження у ньому залишалося. Час від часу, воно розвіювалося, коли він бачив людей, що йшли з роботи під музику цвіркунів, завертали до крамничок та згодом безтурботно поверталися додому немов і війни не було. Та коли перед його поглядом стояли постраждалі від бомбардувань будівлі, поранені на милицях та ще й чулися далекі звуки бою, ця безтурботна, з першого погляду, картина набувала зовсім інших рамок  вимагаючи відповідного розуміння. А Генрі тим часом вже перетнув останній місток і до необхідної вулиці залишалося вже трошки. За іронією долі тут, недалеко було й те саме місце, де Андер вперше побачив своє дивне видіння. Його погляд сковзнув на ту ту саму лавку, з якої він піднявся вже іншою людиною інших умов та іншого світу. Зараз же лише від одного спогаду про той день, мурашки пробіглися по спині, а чоловік вирішив швидше минути це місце. 

– Просто негарна тут енергетика. Не знаю, може, колись давно, наприклад, у Середньовіччі тут проводили якісь чаклунські обряди. Все ж місто має давню історію, – про себе вже уявив справжню історію він, вкотре здивувавшись з власної фантазії. 

– Краще зосердся на теперішньому завданні, – нагадав про події сучасності ТГ, – попереду ще багато всього. – А й справді, непомітно для себе самого Генрі дістався Кайзер Стріт, а за рогом найближчого будинку він побачив натовп людей у військовій, як і у нього, чорній формі. Всі вони стояли, ходили, про щось думали, але мовчали. Двоє з приблизно десятьох чоловік закупили, через що дим розсіювався у вечірньому повітрі. Хтось читав якусь старезну, якщо брати за увагу її палітурку, книгу, тримаючись осторонь на лавці біля дерева. Сонце вже майже зайшло за горизонт, що свідчило про те, що їхній автобус вже мав би приїхати, одначе всі, як виявилося, досі його чекали. Генрі не знав, що сказати та до кого підходити, тому поправив важкенький рюкзак на своїй спині й просто голосно мовив:

– Добрий вечір усім! – всі одразу звернули увагу на новоприбулого, який непомітно через час доби почервонів, не очікуючи стількох поглядів, спрямованих на себе.

– Добрий, – гучно відповіли всі, дещо зрадівши назріваючій розмові. 

– Отже, я так зрозумів машини не буде? – не соромлячись спитав Генріх. 

– Взагалі мене особисто це теж трохи хвилює, – відповів чоловік, що за своїм зовнішнім виглядом нагадував командира, і схоже ним був, – Та поки, як бачиш його немає. 

– Я тут взагалі з годину чекаю, – доповнив читач книги, – прийшов сюди завчасно, та не дуже й шкодую за цим, бо тільки-но почав читати "Собор Паризької Богоматері". – Серед гурту зависло напруження, і хтось не втримався, 

– А тебе не бентежить, що це французька література, проти читачів якої ми й їдемо воювати! – гарячково пролунав голос невідомої особи. 

– Хех, а чи відомо тобі, що я теж читач цієї французької літератури? – у повітрі запала пауза. 

– Знаєте, є речі вічні. Як не крути, а це ж мистецтво, до того ж позбавлене пропаганди, – підтримав любителя романів якийсь кремезний чолов'яга з низьким тембром голосу, що яскраво вирізнявся серед звичайних голосів. 

– А по вашому колорит їхнього міста, прославляння їхніх соборів та навіть пряме захоплення французькою історією – це не пропаганда їхньої культури? 

– У мене одного складається враження, що ти вже читав цей твір? – запитав усіх присутніх читач, – Чи як ти можеш розповідати такі деталі твору, не знаючи його змісту? – Командир уважно вслухався у кожне слово, хоча робив вигляд, що дрімає на лаві. Йому запала до душі ця суперечка, що дедалі наростала. 

– До війни я читав не тільки цей твір, проте після всього цього, – махнув він рукою у бік, де вдалині, на тому березі каналу, стояв згорілий будинок, – Я не можу ані розуміти, ані спокійно сприймати тих, через кого наше місто стало таким і проти кого ми їдемо воювати. 

– А чи знали ви, – перехопив розмову на себе якийсь охайний чоловік в окулярах, що раніше стояв осторонь, – Що Страсбург був французьким з 1681 і аж до Франко-пруської війни? – зробив акцент на своєму питанні історик за фахом. 

– Поправка: був під французьким контролем, але як був до 1681, так і після залишався німецьким містом. – Втрутився чоловік, що курив, так само, як і командир, слідкуючи за процесом розмови. 

– Гаразд, а чому тоді ми розмовляли французькою аж до 1870? – не зупинявся історик. 

– Може, тому що він – німець, – вказав на чоловіка, що курив, ще один слухач, а тепер повноцінний учасник розмови, – А ви за національністю – француз, чия сім'я переїхала до міста ще до війни, – у відповідь історик почервонів, не маючи змоги нічого на це сказати. Чоловік, якого він вперше бачив, розкусив його та відкрив таємниці його життя всього за декілька секунд.