Розділ 27 “Страсбург”

– Боюся, на цьому наша спільна подорож закінчується, – сумно мовив Михайло, хоч виглядав він доволі життєрадісно – чи то від гарної сонячної погоди в місті, чи від того, що його новий друг знайшов шукане.

– Маєш рацію, але я вірю, що колись ми ще зустрінемося, – у відповідь Войсенко щиро розсміявся.

– Сподіваюся, за інших обставин. Та якщо ми хочемо цього, мусимо робити власні кроки. Тож до зустрічі, шукачу! – голосно відповів січовик і натиснув на газ. Машина рушила на схід – до іншого фронту, іншої країни, інших умов і людей.

– До зустрічі, борцю, – тихо, більше до себе, промовив Генріх і ще довго дивився услід автівці, що зникла за поворотом хвилин п’ять тому й, мабуть, уже покидала місто.

Легенький вітерець гуляв довкола, а в небі лунали віддалені звуки вибухів.

Сонце світило так само яскраво, як у той перший день, а він знову стояв на порозі призовного пункту. Тут йому мали видати спорядження й відправити до Страсбурзького легіону – так називали його підрозділ, що колись справді відповідав чисельністю цій назві. З роками його розформували, але з початком війни він почав відновлювати колишню міць.

– Назад дороги немає, – подумав Генріх і з полегшенням зайшов до будівлі, де було чимало людей, серед яких добровольці явно не переважали.

Роздивившись таблички над головою, він став у потрібну чергу, склав руки й почав чекати. Робити було нічого, черга рухалася повільно, тож чоловік прислухався до розмов сусідів.

– Куди ж нас тепер пошлють? А що, як на найважчий напрямок? Може, у штурмові підрозділи? – нервував один.

– Недобре це, недобре. Ми, мобілізовані, точно станемо гарматним м’ясом, – бурмотів другий, наче читав молитву.

– А хіба нині лишилися добровольці? Усі ми тут не з власної волі, тож одразу на смерть нас не кинуть, – дорікав третій. Генріха, як солдата з досвідом, ці розмови тішили – хвилювання й страхи, які він колись частково відчував, були знайомі.

– Мушу зауважити, що добровольці ще є, – безтурботно хмикнув Генріх, дивуючись власній сміливості. – І будуть до останнього дня війни. – Здивовані несподіваною відповіддю, усі троє обернулися.

– А ти хто такий? Хочеш здаватися сміливим, сильним? Гарантую, першого ж дня на фронті ти зміниш позицію й благатимеш, щоб усе скінчилося! – перейшов у наступ незнайомець.

– Тому я радий повідомити, що мій перший день минув рік тому, – спокійно відповів Генріх, бачачи розгубленість співрозмовників. – А вас там чекає багато сюрпризів! – гордо додав він.

– То що ти тут робиш? – не повірив той.

– Я? Повертаюся до війська як безвісти зниклий, що таки знайшовся! – Брови присутніх піднялися, дехто злякано глянув на “зниклого”, чекаючи побачити його змученим чи ледь живим.

– Хтось сказав “безвісти зниклий”? – раптом озвався чоловік, що видавав форму, перевіряв документи й пояснював подальші дії.

Генріху голос видався знайомим, і він вийшов уперед, щоб перевірити здогадку.

– Це я. Можливо, ви мене пам’ятаєте? – придивився Андер і впізнав того самого працівника, який обслуговував його в серпні.

– Знайоме обличчя! Тебе важко забути! – той підвівся, не зважаючи на чергу, й мовив: – Такі, як ти, обслуговуються поза чергою! Іди сюди! – поманив він рукою. Інші не зраділи, але доброволець їх зацікавив. – Мені цікаво, як і звідки ти повернувся, – додав чоловік. Генріх, знаючи, що казати, відповів:

– Я втік із ворожого полону. Потрапив туди в лютому, але нещодавно вирвався. Переодягнувся у французьку форму – усі вважали мене своїм. Вночі таємно перейшов сіру зону, а наближаючись до наших позицій, німецькою покликав наших, кричучи по допомогу. На щастя, на варті був новоприбулий, який допоміг мені дістатися до позицій. Потім шлях до прифронтового Страсбурга був відкритий, – завершив вигадану розповідь письменник-фантаст.

– Гм, – слухач примружив око, спершу глянувши недовірливо, але потім, побачивши впевненість в очах, розсміявся від душі. – І після цього ти одразу, не задумуючись, прийшов сюди, щоб повернутися на фронт?! Оце герої! Не те що ті, кого нині звеличують, – розслабившись, він зрозумів, що бовкнув зайве, посерйознішав і повернувся до обов’язків. – Отже, містере Андер, якщо пам’ять не зраджує, вас відправили на центральну частину Західного фронту, район Шампані.

– Саме так, – радісно підтвердив Генріх.

– Цього разу, щоб уникнути схожого, поїдете східніше – район Вердена, недалеко від Страсбурга. Там затишшя, ситуація контрольована, умови сприятливі, – завершив він. – Ось ваша форма, вирушите сьогодні. О восьмій вечора на Кайзерштрасе вас забере військова машина. Інструкції – там. Щасти вам! – закінчив немолодий чоловік, якому було далеко за п’ятдесят.

– Дякую! Ви ще згадаєте мене, – пожвавішав Генріх. – Зустрінемося після перемоги! – весело додав він, узявши рушницю й форму, й пішов під шепіт натовпу. Та скоро все продовжилося, а працівник повернувся до роботи. Генріх же вийшов, насолоджуючись сонцем і свіжим повітрям.

– Ще тільки ранок, до вечора багато часу – можна прогулятися, – подумав він і звернув до скверу. На душі було добре, здавалося, що війна скоро скінчиться, він з Амелією одружиться й заживе спокійним життям у рідному місті. Хтозна, може, ТГ навіював ці ідеї, щось натякав чи був до цього непричетний.