Розділ 27 “Страсбург”

– Боюся, на цьому наша спільна подорож закінчується, – сумно мовив Михайло, хоча виглядав він досить життєрадісно, чи від гарної, сонячної погоди у місті, чи просто від того, що його новий друг знайшов шукане.

– Маєш рацію, та я вірю, що все ж колись ми ще зустрінемося, – у відповідь Войсенко щиро розсміявся.

– Сподіваюся, вже за інших обставин. Але якщо ми хочемо досягти їх, мусимо робити й власні кроки, тому до зустрічі шукачу! – голосно відповів січовик і натиснув на газ, після чого машина поїхала на схід, до іншого фронту, до іншої країни, інших умов та людей.

– До зустрічі, борцю, – не так голосно, більше до себе самого сказав Генрі і ще довго дивився услід автівці, яка зникла за поворотом ще хвилин зо п’ять тому, і вже, мабуть, покидала місто.

Легенький вітерець подував навколо, доки у небі чулися віддалені звуки вибухів.

Сонце світило так само яскраво, як і в той перший день, а він тепер знову стояв на порозі Призивного Пункту, де йому мали видати все необхідне спорядження та відправити до його ж Страсбурзького Легіону, який називався саме легіоном, а не бригадою, адже колись його чисельність відповідала назві, проте з роками його дещо розформували, і лише з початком війни він почав відновлювати минулу могутність. 

– Назад дороги немає, – подумав Генрі і вже з деяким полегшенням зайшов до будівлі, у якій стояло досить багато людей, серед яких добровольці явно не домінували. 

Роздивившись таблички зверху, він ступив у потрібну йому чергу, склав руки перед собою і став чекати. Робити було нічого, а черга рухалася не так і швидко, тож чоловік почав прислухатися до розмов сусідів. 

– І куди ж тепер ми підемо? А що як на найважчий напрямок? Може, саме ми підемо у штурмові підрозділи? – нервував перший. 

– Не добре все це, не добре. Ми, як мобілізовані, точно станемо гарматним м'ясом, – наче молитва, бурмотів другий. 

– А хіба на сьогодні ще лишилися добровольці? Фактично ми всі прийшли сюди не з своєї волі, а отже всіх нас одразу на смерть кинути не можуть, – дорікав третій. Генріха ж, як солдата з певним досвідом, ці розмови тішили своїм хвилюванням та всіма страхами, які колись хоч і частково, та відчував й він. 

– Маю зауважити, що поки лишились, – безтурботно хмикнув Генрі, дивуючись з власної сміливості, – І будуть до останнього дня війни. – Здивовані неочікуваною відповіддю, всі троє обернулися. 

– А ти ще хто такий? Хочеш здатися сміливим, сильним… Гарантую, що у перший же твій день на місці, ти кардинально зміниш свою позицію і забажаєш, аби все закінчилося! – перейшов у наступ незнайомець. 

– Саме тому я радий повідомити, що мій перший день вже давно минув, десь рік тому. – Без жодних проявів агресії відповів Генрі, бачачи розгубленість своїх супротивників. – А от вас там чекає багато сюрпризів! – гордо додав він. 

– То що ж тоді ти робиш тут? – не повірив його словам невгаваючий чоловік. 

– Я? Повертаюся до війська, як безвісти зниклий, що таки знайшовся! – брови усіх присутніх піднялися, а дехто навіть злякано подивився на "зниклого", очікуючи побачити його змученим, пораненим та взагалі ледве живим. 

– Хтось сказав безвісти зниклий? – раптом звернувся до натовпу чоловік, що видавав майбутнім солдатам форму, перевіряв їхні документи та розповідав подальший порядок дій. 

Генрі ж цей голос видався знайомим і він вийшов вперед, аби перевірити свої здогадки. 

– Це я, можливо, ви пам'ятаєте мене? – придивився до постаті Андер і впізнав того самого чоловіка, який обслуговував його вперше, як і тоді, ще в серпні. 

– А які ж то знайомі обличчя у нас! Кого-кого, а тебе забути важко! – він встав зі свого місця, і не звертаючи увагу на цілу чергу, що чекала, мовив: – Такі, як ти, обслуговються поза чергою! Не соромся, йди сюди! – поманив рукою обслуговувач, доки інші не дуже зраділи таким новинам, проте незвичайний доброволець їх достатньо зацікавив. – Тож, мені було б особисто цікаво дізнатися, як і звідки ти повернувся, – на щастя, Генріх вже чудово знав, що говорити, тому без жодних сумнівів сказав: – Я втік з ворожого полону. Потрапив туди ще у лютому, але нещодавно мені вдалося вибратися на волю. Коли я тікав, я встиг переодягнутися у французьку форму, в якій всі приймали мене за свого. Згодом, вночі я таємно перейшов по сірій зоні, а коли наближався до наших позицій, німецькою мовою покликав наших, кричучи, що мені потрібна допомога. На щастя, на сторожі був новоприбулий, який й допоміг мені ступити на їхні позиції. А вже потім шлях до прифронтового Страсбургу був відкритий, – завершив свою вигадану розповідь письменник-фантаст. 

– Гм-м, – кумедно примружив око його головний слухач, спочатку придивляючись до чоловіка недовірливо, а вже згодом, не маючи нічого проти його впевненості в очах, він неочікувано змінився в емоціях і розсміявся просто від живота, – І значить, після всього цього ти одразу, не задумуючись, вирушив сюди? Аби знову повернутися на лінії зіткнення?! – не вірив сказаному він, сміючись від почутого, – Оце я розумію, герої! Не те що ті, яких зараз повсюди звеличують, – мовив він, дещо розслабившись, і одразу зрозумів, що бовкнув зайвого, тому знову посерйознішав і приступив до виконання службових обов'язків, – Отже, вас, наскільки я пам'ятаю, містере Андер, – непевним голосом почав він, перевіряючи власну пам'ять, – в минулому відправили на центральну частину Західного фронту, в район Шампанії.