Розділ 26 “Що далі?”

Минуло кілька годин, поки Генріх остаточно переконався у правильності своїх дій. За цей час він дізнався, що Михайло – український командир січових стрільців, який також приїхав до батьків і дівчини. Раніше вони жили у Львові, але через війну мігрували спочатку до Відня, а згодом аж сюди, до далеких Альпійських гір.

Можна сказати, Войсенко не був у захваті від цього, але обоє швидко порозумілися, адже опинилися в схожих обставинах і зробили власний вибір. Щоправда, батьки Войсенка, на відміну від батьків Андера, доклали значно більше зусиль, щоб їхній син не пішов на фронт, але марно. Михайло вирушив туди за покликом серця, а не через безвихідь, як Генріх.

Вони по-різному бачили війну. Войсенко переконував Андера, що революція в Росії близько, а з нею й перемога. Генріх же наводив свідчення про виснаження ресурсів Німецької імперії, вважаючи, що така війна не для них. Утім, він не воював уже понад пів року, тоді як Михайло щойно отримав повноцінну відпустку.

Попри розбіжності в поглядах, обом було приємно товариство одне одного. Вони були людьми, які бачили фронт і знали, що там відбувається. Але якщо Михайло чітко розумів свою мету, то для Генріха все було складніше – він усвідомлював безглуздість Великої війни, але щось тягнуло його назад. Чому? Може, бажання завершити це, ще раз усе побачити чи вплинути на події. А може, прагнення забути, що сталося після фатального удару. Його серце не вгамовувалося – кричало, що його місце не тут, що Амелія не розуміє цього й хоче його повернення. Та рішення було незмінним: він уже в Німеччині, а вона – там.

– Як думаєш, коли закінчиться війна? – без емоцій, просто щоб відновити розмову, що перервалася на кілька хвилин, звернувся Михайло.

Відповідь прийшла не одразу. Генріх, як завжди у вільну мить, поринав у переживання, незбагненні для інших, і буквально випадав із реальності, дивлячись кудись вбік й відвернувшись від водія, ніби того не існувало.

– Питання легке – коли закінчаться ресурси.

– От чортів філософ! – усміхнувся Михайло, не відводячи очей від дороги. – Я питав не чому, а коли? Ми просто ділимося думками, не більше.

– Скажу, що не сьогодні й не завтра. А якщо відповідь не влаштовує, звертайся до Вільгельма, – дав зрозуміти Генріх, не бажаючи продовжувати, і спробував зосередитися на полях довкола. Та це не вплинуло на січовика, який радів, що їде не сам і має співрозмовника.

– Досі думаєш про неї? – вирішив розгадати думки товариша Михайло.

– А про кого ж? Ти знаєш, що мене непокоїть. Я можу миритися з польовими умовами, хоч я з аристократії, надавати першу допомогу, бачити жахи війни, спокійно їх сприймати, брати участь у найзапекліших боях, жити там і тут, але не можу змиритися, що вона залишиться сама, ще й в іншій країні.

– І що з того? Моя теж там. І всі вони з батьками – у твоєму випадку з обох боків. Її мати ж там?

– Так, їхала за нами, але затрималася в Берні у справах, тому не бачила всього.

– Гаразд, зрозумів. Але чому так нервуєш за неї?

– Ти хочеш знати подробиці? Не можеш утриматися? – відвернувся Генріх.

– Шкода, шкода. Мені цікаво, чому стільки хвилювань у такої людини, як ти. Не сказав би, що воїн твого роду може так перейматися цивільним життям.

– Слухай, – перебив Андер, – Може, змінемо тему? Розкажи про Східний фронт. На Західному поки без змін.

– Схід… У цій війні все одноманітне. Фронти, армії, битви. Немає певності, хто й коли переможе, але післявоєнною Європою керуватиме той, хто витримає негаразди й переживе потрясіння.

– Навіщо це, якщо все можна владнати мирно?

– Якби ж то. Геополітика – складна штука. Світ ішов до війни ще з часів Наполеона. Тоді стало ясно, що нова, ще більша баталія неминуча. Занадто багато потужних держав з’явилося в Європі, авторитарних режимів, нестримних монархів. А скільки несправедливості, нерівності, протистоянь, горя, придушення революцій і свобод? Чи може таке суспільство лишатися незмінним? Чи маємо ми миритися з тим, що Росія прагне захопити ще більше, дістатися Відня й Берліна, закувати народи в кайдани? Ви вважаєте головною загрозою Францію й Британію, але з ними варто укладати союзи, об’єднуватися, шукати взаєморозвиток, чого не скажеш про східних сусідів, – Генріх уважно вислухав, відірвавшись від своїх думок. Він глянув на все інакше. Перед ним сиділа вперта, але вмотивована людина, яка мала б бути в Рейхстазі, а не на передовій.

За вікном пролітали рідні території Західної Німеччини, поїздка якими здавалася приємнішою, ніж за кордоном. Він любив свою землю, хоч і не до кінця розумів сучасність.

– Знаєш, ти вмієш надихати! Може, тому, що віриш у свою майбутню країну – Україну? – Михайло кивнув. – Що я можу сказати? У тебе є віра, свідомість, розуміння, сили, намір, ненависть до ворога – усе, що потрібно піонеру нового часу. Хоч це й дивно, я вірю, що ти житимеш у вільній країні, яку творив сам, і хвалитимешся новим поколінням своєю рішучістю й собою, – серйозний Михайло на мить прибрав руку з керма, щоб витерти око, згадавши Батьківщину й день звільнення Львова, який не забуде.