Розділ 26 “Що далі?”

Пройшло близько декількох годин, доки Генріх остаточно заспокоївся у правильності своїх дій. За цей час він дізнався, що Михайло – український командир січових стрільців, який також заїхав до своїх батьків та дівчини, що раніше жили у Львові, та через війну мігрували спочатку до Відня, а згодом аж сюди, до цих далеких Альпійський Гір. 

Можна сказати, Войсенко був не в захваті від цього, та обоє однаково добре порозумілися, адже були у досить схожих обставинах, і зробили свій власний вибір. Звичайно, батьки Войсенка, на відміну від батьків Андера, доклали набагато більших зусиль, аби їхній син не пішов на фронт, проте всі спроби були марними. До того ж, Михайло йшов туди за покликом серця, а не через почуття безвиході, як Генріх.

Обоє також по-різному дивилися на війну. Войсенко намагався довести Андеру, що революція в росії близька, а отже недалеко і перемога. У відповідь Генрі наводив йому власні свідчення, що ресурси Німецької імперії потроху виснажуються, і що така війна не для них, одначе не варто забувати, що Генрі не воював вже більше пів року, на відміну від Михайла, який тільки-но отримав своє повноправну відпустку. 

Та навіть не дивлячись на розходження їхніх думок стосовно ситуації, обом була дуже приємна компанія одне одного, бо ж як не крути, а вони були людьми, що були там, і знали, що там роблять. Та все ж навіщо він це робить знав тільки Михайло. У випадку ж Генрі все було куди складніше – він чітко розумів, що у всій Великій Війні немає жодного сенсу, та все ж його тянуло назад. Важко сказати, чому. Може, через бажання закінчити це, побачити ще раз або хоч якось вплинути на ті події. А може, просто через бажання забути про все, що сталося опісля того фатального удару. Та його серце вкотре не могло заспокоїтися – воно кричало, що його місце не тут, а Амелія не розуміє всього цього, що вона хоче, аби він повернувся, проте змінити свого рішення він вже не міг, адже він вже був на території Німеччини, а вона досі там.

– Як думаєш, коли закінчиться війна? – без жодних емоцій, а просто, аби відновити розмову, яка перервалася на декілька хвилин, звернувся до напарника Михайло.

Відповідь настала не одразу. Генрі, як йому було властиво за кожної вільної миті заглиблювався у невідомі для інших людей переживання і буквально випадав з цього світу, в даному випадку ось так дивлячись у відчинене вікно та відвернувшись від водія, мовби його й не було.

– Ясна річ, питання дуже легке – коли закінчаться ресурси.

– От чортів філософ! – не стримався і посміхнувся Михайло, не зводячи погляду з дороги, – Я питав тебе не через що, а коли? Не забувай, що ми просто ділимося власними думками – не більше.

– Скажу, що точно не сьогодні і не завтра. А якщо тебе не задовольняє ця відповідь, звертайся за роз’ясненнями до Вільгельма, – дав зрозуміти своє небажання провадити розмову далі Генрі, намагаючись сконцентруватися на полях навколо. Та це практично ніяк не вплинуло на січовика, який радів, що тепер їде не сам, а отже буде мати співрозмовника.

– Досі думаєш про неї? – вирішив розгадати думки товариша він.

– А про кого ж, ти сам чудово знаєш, що може непокоїти мене зараз. Я можу спокійно миритися з польовими умовами бою, не дивлячись на те, що я з аристократії. Можу надавати першу медичну допомогу, бачити жахіття війни, нормально ставитися до них, брати участь у найнесамовитіших боях та навіть миритися з життям там і тут, але мені важко усвідомити те, що вона залишиться без мене сама, тим паче в іншій країні.

– І що з того? Моя теж там. Крім цього, вони усі там з батьками. В твоєму випадку, аж з двох сторін. Її матір же теж там?

– Теж, вона їхала за нами, проте по справам мала затриматися у Берні, тому й не побачила всього того.

– Гаразд. Це я зрозумів, та ти так і не пояснив чого так нервуєш за неї?

– А ти я так зрозумів, хочеш знати усі подробиці? Невже не можна утриматися? – мовив Генрі і знову відвернувся.

– Шкода-шкода. Мені було б цікаво, чого хвилюватися аж стільки для такої людини, як ти. Та й взагалі не сказав би, що воїн твого роду може так перейматися чимось цивільним.

– Слухай, – перервав його монолог Андер, – Давай змінемо тему розмови? Може, розкажеш що-небудь про Східний Фронт, адже на Західному у нас поки без особливих змін.

– Схід… Знаєш, у цій війні все досить однаковісіньке. Всі фронти, всі армії, всі битви. Нема певної однозначності хто і коли має перемогти, та я певний, що післявоєнною Європою керуватиме той, хто витримає усі негаразди та переживе найбільші потрясіння.

– Але навіщо вони, коли все можна врегулювати мирно?

– Якби ж то. От тільки геополітика – річ нелегка. Світ йшов до цієї війни ще з часів Наполеона. Ще тоді стало зрозумілим, що нова, ще більша за розмірами баталія – неминуча. Занадто багато потужних держав виникло у Європі. Занадто багато авторитарних режимів, нестримних монархів. А скільки несправедливості, нерівності, протистояння, горя, бід, придушення революцій та свобод людей? Скажи, хіба у такому суспільстві може існувати все так само? Хіба маємо ми миритися з тим, що росіяни прагнуть захопити ще більше територій, дістатися Відня та Берліна, ув’язнити ще більше народів у свої кайдани? Звичайно, ви можете вважати, що головна загроза – Франція та Британія, але саме з ними й варто б було укладати союзи, об’єднуватися та шукати шляхи взаєморозвитку, чого не скажеш про наших східних сусідів, – Генрі дуже уважно вислухав Михайла і відволікся від власних міркувань. Він подивився на все ще раз, з іншого боку. Просто зараз він бачив перед собою вперту, добре вмотивовану особистість, яка б мала сидіти десь у Рейхстагу, а не воювати на передовій.