Розділ 25 “Біль правди”

Генріх досі не міг отямитися від побаченого. Весь гамір, наче щось віддалене, буквально зник з його голови. Натомість чоловік не міг відвести очей від свого старшого брата – Вінстона, матері – Емми та батька – Бруно. Щось у його очах дрогнуло, заболіло, почало рватися. Очі напружилися, ніби застрягли поглядом на якійсь несамовитій картинці. Ноги та й все тіло загалом скам’яніли, а це дивне відчуття чогось шаленого заполонило його душу, цілком витіснивши всі спогади, які були пов’язані з цими людьми раніше. За долю секунди він пригадав, скільки шукав їх усіх, згадав ті вечори у їхньому маєтку, коли збиралося аж так багато знайомих облич. Стали реальними ті листи із запрошеннями, веселі розмови, довгі години разом, проте тепер все було інакше. Він чудово це розумів, адже пам’ятав про зникнення їх усіх, про свої страхи щодо їхньої можливої смерті, але… Але вони були живі і вже більше року спокійно та мирно проживали собі десь серед Швейцарських Альп, у той час, як їхніх син, до якого вони так добре ставилися, воював по коліно в багні, на французькій землі, не маючи сил дивитися на війну у його рідному Страсбурзі, у місті яке вони всі любили, але яке як виявилося не зрадив тільки він.

– Генрі! Хлопчику мій, ти повернувся! – Вони кинулися до скам’янілої постаті, на лиці якої читалося досі незвідане здивування, шок чи навіть щось ще. 

– Де ж ти був? Що робив? Як потрапив сюди? І хто це? – кивнув у бік Амелії Вінстон, обіймаючи брата.

– Значить, сама доля знову звела нас всіх разом! Так тому й бути, якщо це мало статися.

– Сила ритму здатна на все, – хмикнув у голові ТГ і знову занурився у глибини безмежності.

– Ви, ви, ви були тут увесь цей час тут?! – не стримався і закричав Генрі, хоч відповідь він вже знав.

– Звичайно ж, ми виїхали за декілька днів до всього цього, ще коли це було легально, – спокійно мовив Бруно і відпив трохи лимонаду, який знову подав офіціант. – Мені цікаво: чому ти не вирушив з нами? Хіба ти не пам’ятаєш наших натяків на те, що з корабля, який тоне, варто вистрибувати ще до того, як він попливе на вірну смерть? – Генрі мов громом вдарило – спогади, які тоді видавалися йому якимись дурними жартами, що їх мовили напідпитку, тепер мали зовсім новий зміст, нове розуміння, нове пояснення та нові причини, які тепер сприймалися ним самим кардинально інакше. – Заходь же, – поманив рукою батько, а Вінстон з Еммою по обидва боки повели за собою Генрі. 

Амелія, яка здивувалася, мабуть, ще більше за них усіх, розуміла ситуацію куди краще, адже фактично була глядачкою всієї цієї історії. Та це не завадило їй разом з Матео, який був сьогодні у надзвичайно доброму гуморі, потупцювати за ними у безмежній цікавості від того, що станеться далі.

– Генрі, ти що не впізнаєш нас? Розповідай же швидше і про себе, і про події навколо тебе. – Допитувалася Емма, заглядаючи у лице сина.

– Знаєте, я не знаю, що вам сказати. Пройшло стільки часу, що годі й думати. Та я почну з початку, з того дня, коли ви почали “натякати”, як ви кажете. З того дня, коли все почалося, коли я прокинувся і не знайшов листа, коли “Темрява Майбутнього” не пройшла видавництво, а я пішов додому смутний. Мабуть, не просто так. Я був не в собі не через це, і навіть не через вас, а через те, що ця гра почалася. Через те, що я залишився один, серед куди запитань та жодних відповідей, серед нового світу та нових розчарувань. Саме тому я й пішов на війну. Так, саме туди, звідки, як ти кажеш не повертаються, – на мить всі ахнули, після чого група людей зупинилися, а веселі емоції змінилися якимсь страхом або радше сказати, химерним занепокоєнням, – Я пішов туди, я бачив смерть, бачив жах, бачив той світ, з яким міг би ніколи не познайомитися. Я відчув, що щось йде не за планом, але знаєте, я скажу вам одне – я не зупинився і продовжив пошуки! Так я й натрапив на цей годинник, – швидким рухом він показав свою знахідку оточуючим і знову заховав у свої кишені. – Завдяки цьому я знайшов Амелію, – він зупинився і обернувся назад, а вона на мить навіть зашарілася від стількох поглядів, спрямованих у її бік. – Пам’ятаєте, ви казали, я ніколи не знайду тямущої дружини з багатої родини? Вона – це знак того, що ви брехали, як тоді про свою любов, поради та підтримку, так і зараз. Її батько – Матео, який зараз стоїть з нею поряд, на відміну від вас усіх, не говорив знаками чи символами про важливі речі, а просто взяв і врятував мене звідти! Доклав зусиль, ризикував собою, але допоміг, дав дах над головою та нове поняття про життя. Про те, що віддають вони там, аби зараз ми бути тут. Про важливість та суть життя, болю, відданості, щирості та справжньої любові. Про те, що найцінніше – не маєтки з балами, не сотні вдаваних друзів та широкі зв’язки в колах інтелігенції. Про те, що дорожчого за щирі почуття не може бути нічого, хоча ми, як виявилося не завжди це достеменно розуміємо, – Андер звів голову уверх і через скляну стелю побачив промені сонця, тої ласкавої доброї зорі, яка від щирого серця давала людям тепло та надію на кращий світ у майбутньому, – За цей час я зрозумів, що для людей є головні та другорядні речі, важливіші та менш значущі люди. Я пам’ятаю, що Вінстон був у Швеції, так далеко від вас, і я сумніваюся, що він розгадував ваші загадки, аби зараз переїхати сюди, скоріше за все влаштуватися у місцевому універі та почати нове життя…

Мушу визнати, я був занадто сліпим, аби побачити все це. І навіть не через багатство або вас. Лише через себе. Через своє ж бажання тільки більшого, кращого. З такими темпами для мене б скоро знецінилося і життя імператора. Я б не знав самого себе від того, що мав. Тільки тепер я розумію, навіщо ритм зробив усе це зі мною, чому скинув мене з Олімпу в окопи Півночі Франції. Чому вбив мої мрії про все, що ви зараз маєте. Чому не допускав мій твір до широких кол суспільства. Він хотів, аби я знову став ніким, тим ким є люди у самих низах суспільства. Щоб я самостійно пройшов той шлях і вийшов у люди вже не з допомогою вас, а саме власними силами. – Всі мовчали, адже тепер жодних сумнівів у правоті мови Генріха не залишалося. Він був абсолютно правий, бо розгадав ту загадку, яка не давала йому спати ночами, думати спокійно та жити загалом. Більше року можна сказати було втрачено, проте тільки завдяки цьому болю зараз він такий. Він розуміє все так, як воно є, а більше ніщо не перешкоджає йому самому, – Я маю йти. Годі з мене! Може, ви усі вважатимете мене шаленим, нерозважливим та просто останнім дурнем, та я повертаюся туди, звідки почав, – Генріх стрімголов побіг до виходу, доки справжній вибух емоцій розлігся за його спиною. Та він вже не чув нічого. Він біг так швидко, як ніколи раніше. Будучи у іншій ситуації, зараз він здивувався б з самого себе, одначе це не зупиняло, а навпаки додавало йому нових сил. Сил, що складалися з віри у себе, у свої ідеали, у своє розуміння власного положення. Вже вкотре його шлях змінився, закрутися та став тяжчим тягарем. Та чи зупиняло його це раніше? Чи змушувало обернутися назад? Чи знищувало душу, яка прагнула всього-на-всього нормального життя? Відповіді очевидні, але такими легкими вони можуть здатися, хіба що читаючи про це. Зовсім іншою справою було пережити усе те, що сталося з Генрі за цей рік. Мабуть, це був найважчий рік у його житті, такий смутний та дивний, повний купи найдивовижніших подій та поворотів ситуації. Його підсвідомість зазнала потужного удару. Фактично Андер був на межі життя і смерті, та щось не давало йому стати або бути, або сюди. Він був десь посередині. Десь там, звідки немає дороги, а натомість є лише маленький острівець серед просторів глибокого океану, з якого неможливо вибратися. Можна сказати, він сам загнав себе на той острівець: не зрозумів натяків, на нервах та якомусь потрясінні вирушив на фронт, де й зустрівся з усіма його жахами віч-на-віч, потім, ледве досягши якої-небудь стабільності та навіть покинувши країну, він просто взяв і помножив на нуль все те, до чого йшов. Він взяв і втік від усіх, від тих, кого любив, з ким жив, з ким прагнув жити й далі. Можливо, людина – сама режисер свого ж фільму, проте якщо подивитися на ситуацію з іншого боку починає випливати ряд смутних чинників такої поведінки Генрі: і невдачі з видавництвом, і страх самотності, і проблеми з сім’єю, і та клята війна, яка залишила свій добрячий слід у ньому самому, у його погляді на те, як її бачили різні люди та які жили під час неї.