Розділ 25 “Біль правди”

Генріх досі не міг оговтатися від побаченого. Увесь гамір, наче щось далеке, зник із його голови. Натомість він не міг відвести очей від старшого брата Вінстона, матері Емми та батька Бруно. Щось у його очах здригнулося, заболіло, розірвалося. Погляд напружився, ніби застиг на якійсь несамовитій картині. Ноги й усе тіло скам’яніли, а дивне відчуття шаленства заполонило душу, витіснивши спогади, пов’язані з цими людьми. За мить він пригадав, як шукав їх, вечори в їхньому маєтку з безліччю знайомих облич, листи із запрошеннями, веселі розмови, довгі години разом. Але тепер усе змінилося. Він це розумів, адже пам’ятав їхнє зникнення, свої страхи про їхню можливу смерть. Та вони були живі й понад рік мирно жили у Швейцарських Альпах, поки їхній син, до якого вони так добре ставилися, воював по коліно в багні на французькій землі, не в силах дивитися на війну в рідному Страсбурзі – місті, яке любили всі, але, як виявилося, не зрадив лише він.

– Генрі! Хлопчику мій, ти повернувся! – Вони кинулися до скам’янілої постаті, на обличчі якої читалися здивування, шок і щось іще.

– Де ж ти був? Що робив? Як потрапив сюди? І хто це? – кивнув у бік Амелії Вінстон, обіймаючи брата.

– Значить, сама доля знову звела нас усіх разом! Так тому й бути, якщо це судилося.

– Сила ритму здатна на все, – хмикнув у голові ТГ і знову поринув у безмежність.

– Ви були тут увесь цей час?! – не стримався й закричав Генріх, хоч відповідь уже знав.

– Звісно, ми виїхали за кілька днів до всього цього, коли це ще було легально, – спокійно відповів Бруно, відпивши лимонаду, який подав офіціант. – Мені цікаво: чому ти не поїхав із нами? Хіба не пам’ятаєш наших натяків, що з корабля, який тоне, варто стрибати, поки він не пішов на дно? – Генріха мов громом ударило: спогади, які здавалися дурними жартами напідпитку, набули нового змісту, розуміння, пояснення й причин, які він тепер сприймав інакше. – Заходь, – поманив батько, а Вінстон з Еммою повели його за собою.

Амелія, здивована чи не найбільше, краще розуміла ситуацію, адже була сторонньою спостерігачкою. Це не завадило їй із Матео, який сьогодні був у чудовому гуморі, попрямувати за ними, сповненими цікавості.

– Генрі, ти що, не впізнаєш нас? Розповідай швидше про себе й події довкола, – допитувалася Емма, заглядаючи синові в обличчя.

– Знаєте, я не знаю, що сказати. Минуло стільки часу, що годі думати. Але почну з того дня, коли ви “натякали”, як кажете. З дня, коли все почалося: я прокинувся без листа, “Темрява Майбутнього” не пройшла видавництво, і я пішов додому засмучений. Не просто так. Я був не в собі не через це чи вас, а через те, що гра почалася. Я залишився один – серед питань без відповідей, у новому світі розчарувань. Тому й пішов на війну. Так, туди, звідки, як ти кажеш, не повертаються, – усі ахнули, група зупинилася, веселощі змінилися химерним занепокоєнням. – Я бачив смерть, жах, світ, із яким міг би не стикатися. Відчув, що щось іде не за планом, але скажу одне: я не зупинився й шукав далі! Так я натрапив на цей годинник, – швидким рухом він показав знахідку й сховав назад у кишеню. – Завдяки ньому я і знайшов Амелію, – він обернувся, а вона зашарілася від численних поглядів. – Пам’ятаєте, ви казали, що я не знайду тямущої дружини з багатої родини? Вона – знак, що ви брехали – і тоді про любов, поради, підтримку, і зараз. Її батько, Матео, який стоїть поруч, не говорив загадками, а врятував мене! Ризикував, доклав зусиль, дав дах над головою й нове розуміння життя – що віддають там, аби ми були тут. Про важливість життя, болю, відданості, щирості, любові. Що найцінніше – не маєтки з балами, не сотні удаваних друзів чи зв’язки в інтелігенції, а щирі почуття, які ми не завжди розуміємо, – Андер глянув угору, крізь скляну стелю побачивши промені сонця – ласкавої зорі, що дарувала тепло й надію. – Я зрозумів, що є головні й другорядні речі, важливіші й менш значущі люди. Вінстон був у Швеції, далеко від вас, і сумніваюся, що розгадував ваші загадки, щоб опинитися тут чи влаштуватися в університеті й почати нове життя…

– Мушу визнати, я був сліпим, щоб це побачити. Не через багатство чи вас, а через себе – бажання більшого, кращого. Так я б знецінив і життя імператора. Лише тепер розумію, чому ритм усе це зробив: скинув мене з Олімпу в окопи Північної Франції, убив мрії про те, що ви маєте, не допустив мій твір до суспільства. Він хотів, щоб я став ніким, як люди на низах, і сам пройшов шлях нагору – не з вашою допомогою, а власними силами. – Усі мовчали: сумнівів у правдивості слів Генріха не лишилося. Він розгадав загадку, що не давала йому спати, думати, жити. Понад рік було втрачено, але завдяки цьому болю він став собою, розуміючи все як є.

– Я мушу йти. Годі! Ви можете вважати мене шаленим, нерозважливим дурнем, але я повертаюся туди, звідки почав, – Генріх стрімко побіг до виходу. За спиною вибухнули емоції, але він їх не чув. Біг так швидко, як ніколи. В іншій ситуації він здивувався б собою, але щось всередині додавало сил – віри в себе, ідеали, розуміння становища. Його шлях укотре змінився, став тягарем. Та чи зупиняло це раніше? Чи змушувало озиратися? Чи руйнувало душу, що прагнула нормального життя? Відповіді очевидні, але легкими здаються лише на папері. Пережити все, що сталося за рік, – інша справа. Найважчий рік – смутний, дивний, сповнений неймовірних подій і поворотів.

Його підсвідомість зазнала удару. Андер був на межі життя й смерті, але щось тримало його посередині – на острівці серед океану, звідки немає шляху. Він сам себе туди загнав: не зрозумів натяків, на нервах пішов на фронт, зіткнувся з жахами, а досягнувши стабільності й покинувши країну, усе зруйнував. Утік від тих, кого любив, із ким жив і хотів жити далі. Людина – режисер свого фільму, але з іншого боку видно сумні причини: невдачі з видавництвом, страх самотності, проблеми з сім’єю, війна, що лишила слід у його погляді.