Розділ 24 "Минуле повертається"

Дощ за останні десять хвилин розрозився із ще більшою силою. Сліпуче спалахували блискавка, розкотисто гримів грім. Тепла ніч вже остаточно змінилася на крижаний шторм, що буквально заливав усе на своєму шляху. В салоні всі спали, адже перетин кордону вийшов досить легким. Знайомі Матео німецькі прикордонники легко пропустили фуру, адже Мали відсотки з кожного пасажира. Швейцарці теж не виявляли особливого зацікавлення до машини – вони навіть не заходили всередину. Мабуть, Матео вигадав на те відповідні причини, проте про всі тонкощі схеми він не дуже любив розповідати усім охочим. Генріх, за винятком водія, зараз не спав один. Йому аж ніяк не було спокійно, а якесь хвилювання підказувало, що щось має відбутися. Питання тільки коли. 

– Невже ти вирішив обманути мене? – тихо подав сигнал Генріх. Відповіді не було. Голос мовчав, як і всі інші люди. Повна тиша, якщо не рахувати звуків бурі та руху машини. Краплі швидко стікалися по склу, а Генрі навіть подумав, що це він плаче. У відзеркалені скла він і досі бачив, у першу чергу, себе, а не густий альпійський ліс. 

Монотонний гул двигуна ставав все звичнішим, доки Андер приємніше вмостився у своєму червоному кріслі. Подорож тривала вже декілька годин, а спокій почав втрачатися лише нещодавно, після переходу на територію Швейцарії. Увесь час у голові вертілося нав'язливі думка про можливе неповернення до рідних земель ніколи, але віра в ТГ була сильнішою за будь-які сумніви.

– Дихай глибше, сприймай поверхневіше, – коротко прокотилися слова Таємного Голосу. Останнім часом його активність значно зросла, що свідчило про великі зміни, які дедалі наближалися. 

– Ага, гаразд. І що тоді? Невже від цих дій ця машина візьме і поверне назад? Смішно б тоді вийшло, хоча, в такому разі, скасувалася б доля та ритм усіх десятків пасажирів військового автобусу, у якому Генріху таки пощастило отримати найкраще місце. 

– Ні, якщо це й станеться, то сто відсотків якось по-іншому. – Дослухавшись порад ТГ, зробив висновок чоловік. А й справді могло статися, що завгодно, проте результат мусив бути один, і у цьому ніхто не сумнівався. – Може, якихось змін доведеться шукати куди довше, ніж я думаю, але як би там не було, саме час заспокоїтися та відпустити реальність, – Генріх заплющив стомлені очі, які за цей день побачили немало. Серце трохи заспокоїлося від пережитого адреналіну, а душа перестала рватися на шматки. Цей день був, дійсно, важким. Багато що сьогодні видавалося тепер, сидячи у цьому, приємному для спини, кріслі карколомним та неймовірним. Чоловіка хилило у сон, такий близький і болючий. Втома вже не давала права на нові дієві рішення, а в голові бриніли неясні звуки чи то голосів з минулого, чи оточуючого середовища.

Здавалося, цей дивний недосон триватиме вічно. Сіра млявість, ліси, чиїсь обличчя, люди в капюшонах. Ні, це радше був якийсь кошмар, проте все було таким дивним, що Генрі не міг нічого ані згадати, ані зрозуміти. Це була та річ, яку він боявся більше всього – заглибитися у вир власних світів, і не вийти з них, такими вони були реальними, хоч і незрозумілими. Декілька разів у цих кошмарах він торкався своїх очей, обличчя, трусив його, проте це не допомагало, та й Андер це цілком розумів. Коли ТГ починав видозмінювати реальність, це сказувалося й на його світосприйнятті, його думках. Може, ще більшої дивизни додавав дощ, що ніяк не вщухав. Може, страх життя чортзна-де штовхав його вперед, у глибини власних міркувань, роздумів або переживань. У будь-якому разі це занадто складні речі, які з’являлися так ясно, зате забувалися так швидко. Одначе завжди після пробудження була та одна мить, коли Генріх чітко розумів і пам’ятав все, що з ним відбулося у своїх кошмарах. Шкода лиш та секунда була такою уривчастою та ясною. Мабуть, у цьому й полягав його ритм. Він не мав розуміти тих дивних речей, які коїлися у його голові, та все ж чому? Як сни можуть вплинути на реальність? Або на ритм? Звучить, як повне безглуздя, проте у цьому безглузді є доля правди, як про цей світ, так і про інші, поки приховані від нас.

– Увага! Прошу уваги, шановні пасажири! – не дивлячись на те, що Матео закричав доволі голосно, Генрі прокинувся саме завдяки Амелії, яка розтрусила його, дивуючись з глибини його сну.

– Генрі! Там щось кажуть, просять, аби всі вислухали уважно! Прокидайся, вже близько сьомої! – Сам же Генріх мляво протер очі і трохи здивовано подивився на Амелію та салон вже з деяким полегшення – він вкотре переконався, що то був лише сон… Чи не зовсім?

– Я маю сповістити вам важливу новину! Ми змінюємо маршрут і тепер повертаємо у бік Берну! – по всій машині враз пішло якесь обурене шарудіння і всі почали перешіптуватися, де той Берн, і чого взагалі туди повертати.

– І з яких же обставин все змінюється? – гукнув хтось з кінця салону.

– Ми їдемо у місце, яке безпечне на сто відсотків. Берн – велике швейцарське місто. Всіх вас ми висадимо за десять кілометрів, на його околицях. Звідти ж ви продовжите свій шлях до міста самостійно. Мені відомо, що у центрі є деяке буджетне житло, а його адреси я видам вже на виході.