Розділ 24 "Минуле повертається"

Дощ за останні десять хвилин посилився ще дужче. Сліпуче спалахували блискавки, розкотисто гримів грім. Тепла ніч остаточно поступилася крижаному шторму, що буквально заливав усе на своєму шляху. У салоні всі спали, адже перетин кордону виявився напрочуд легким. Знайомі Матео серед німецьких прикордонників без проблем пропустили фуру, отримуючи відсоток із кожного пасажира. Швейцарці також не виявили особливого інтересу до машини – навіть не зазирнули всередину. Мабуть, Матео подбав про відповідні "причини", хоча в деталі своєї схеми він не посвячував усіх охочих. Генріх, окрім водія, був єдиним, хто не спав. Спокій його полишив, а якесь передчуття підказувало, що щось має статися. Питання лише – коли.

– Невже ти вирішив мене обманути? – тихо промовив Генріх. Відповіді не було. Голос мовчав, як і всі навколо. Тиша, якщо не зважати на гуркіт бурі та шум машини. Краплі стікали по склу, і Генріху здалося, що це його сльози. У віддзеркаленні він бачив передусім себе, а не густий альпійський ліс.

Монотонний гул двигуна ставав дедалі звичнішим, і Андер зручніше вмостився у своєму червоному кріслі. Подорож тривала вже кілька годин, але спокій почав зникати лише нещодавно, після в’їзду до Швейцарії. У голові крутилася нав’язлива думка про те, що повернення на рідні землі може ніколи не статися, але віра в ТГ переважала будь-які сумніви.

– Дихай глибше, сприймай легше, – коротко пролунали слова Таємного Голосу. Останнім часом він ставав активнішим, що віщувало великі зміни, які наближалися.

– Ага, добре. І що далі? Невже від цього машина розвернеться назад? Було б смішно, хоча тоді доля й ритм десятків пасажирів цього військового автобуса, де мені пощастило зайняти найкраще місце, скасувалися б, – відповів Генріх.

– Ні, якщо це й станеться, то якось інакше, – відказав ТГ. Дослухавшись до його поради, Генріх дійшов висновку: справді, могло статися що завгодно, але результат мав бути один, у цьому ніхто не сумнівався. – Може, зміни прийдуть не так швидко, як я думаю, але час заспокоїтися й відпустити реальність, – він заплющив стомлені очі, що за день побачили чимало. Серце вгамувалося після пережитого адреналіну, а душа перестала розриватися. День справді був важким. Тепер, сидячи в зручному кріслі, усе пережите здавалося карколомним і неймовірним. Сон манив – близький і болючий. Втома не лишала сил для рішень, а в голові гуділи неясні звуки – чи то голоси з минулого, чи то відлуння довколишнього світу.

Цей дивний напівсон здавався вічним. Сіра млявість, ліси, обличчя в капюшонах. Ні, це був радше кошмар, але такий химерний, що Генріх не міг нічого згадати чи зрозуміти. Це те, чого він боявся найбільше – зануритися у вир власних світів і не вибратися з них, настільки вони здавалися реальними, хоч і незбагненними. У цих кошмарах він кілька разів торкався очей, обличчя, трусив головою, але це не допомагало – він усвідомлював марність спроб. Коли ТГ змінював реальність, це впливало на його сприйняття й думки. Можливо, дощу, що не вщухав, додавало химерності. Може, страх життя невідомо де штовхав його вглиб роздумів і переживань. Це були складні речі – яскраві в моменті, але швидкоплинні. Та після пробудження завжди наставала мить, коли Генріх чітко пам’ятав усе, що відбувалося в кошмарах. Шкода, що ця секунда була такою короткою й прозорою. Мабуть, у цьому й полягав його ритм. Йому не судилося осягнути химери в голові, але чому? Як сни можуть впливати на реальність чи ритм? Звучить як нісенітниця, але в цій нісенітниці крилася частка правди – про цей світ і ті, що ще приховані.

– Увага! Прошу уваги, шановні пасажири! – Хоч Матео крикнув голосно, Генріха розбудила Амелія, струснувши його й дивуючись глибині сну.

– Генрі! Щось кажуть, просять уважно слухати! Прокидайся, уже майже сьома! – Генріх мляво протер очі й з легким здивуванням глянув на Амелію та салон, відчувши полегшення: це був лише сон… чи не зовсім?

– Я маю важливу новину! Ми змінюємо маршрут і повертаємо до Берна! – По салону прокотилося обурене шарудіння, усі зашепотіли, де той Берн і чому туди їхати.

– І через що все змінюється? – гукнув хтось із кінця автобуса.

– Ми прямуємо в абсолютно безпечне місце. Берн – велике швейцарське місто. Висадимо вас за десять кілометрів, на околицях. Звідти йдете до міста самі. У центрі є бюджетне житло, адреси видам на виході, – відповів Матео.

– Скоріше за все, роздасть адреси своїх знайомих! От бізнесмен! Йому за рекламу добре платять! – хмикнула Амелія, відкинувшись на сидіння.

– Він ні на фронті, ні тут не пропаде. Поки був нашим командиром, я його добре вивчив. Але, здається, він трохи прикрашає, – додав Генріх.

– Якщо чесно, він рідко говорить правду. Просто зараз у нього є важливіші справи, про які ми, звісно, нічого не знаємо.

В автобусі запала тиша. Суперечки стихли – навіть найнеспокійніші пасажири розуміли, що переконати Матео неможливо, особливо в таких обставинах.