Розділ 23 “Дорога в нікуди”

У траві тихо шуршали цвіркуни, а їхні звуки, здавалося, були головною музикою цього далекого південнонімецького лісу.

Десь за горизонтом луною завив вовк, викликаючи власних побратимів на нічне полювання. У найближчих кущах та й в усьому лісі загалом не вгавали цвіркуни. Літо було у самому розпалі, а свіже нічне повітря з легеньким альпійським вітерцем лише гармоніювало на фоні далеких космічних зір. Хтозна, може, десь там, за мільйони чи мільярди світлових років від нас, хтось бачить та знає про те, що діється на Землі. Знає, розуміє та не втручається, адже розумію, що хід історії не варто змінювати. Суспільство має змінити його самостійно, без жодної зовнішньої допомоги.

Машина їхала, як здавалося Генріху, аж занадто швидко. Йому було недобре, вкрай недобре. Він не думав про пройденний ним шлях, про звитяги на полі бою та навіть про Амелію, яка притулилася до його плеча і вже дрімала спокійним сном, якщо не брати за увагу безперервні похитування їхнього транспортного засобу, який був призначений для кращих доріг, аніж ця. Та навіть дорога та коливання машини вже не цікавили чоловіка. Про що він думав? – спитаєте Ви. Спершу сказати важко: у його голові пролетіли ті неясні спогади дитинства, справжнього безтурботного дитинства, такого легкого і вже мовби й давно забутого, одначе воно досі було поряд: і за вікном, і за тими деревами, і у Страсбурзі. Та все ж той час все віддалявся від нього з кожною секундою, з кожним проїханим метром. Він невпинно переносився у світ забутих спогадів, витиснених з пам’яті болем сучасності. Натомість же їхнє місце займали нові проблеми, ключів від яких Генрі так і не знаходив. Все погане наздоганяло його життя, чіплялося до його подорожі, обурювало та нервувало його. Зараз він чітко розумів, що покидає Німеччину назавжди, що вже ніколи не завітає до Страсбурга чи Мюнхена, ніколи не повернеться до Фортеці Вершин, а його подвиги на фронті вже нікому не знадобляться десь у Швейцарії. До того ж за документами він безвісти зниклий, тому навіть у тій країні, в яку він вирушає, тікаючи від війни, він не зможе почуватися в абсолютній безпеці. Йому доведеться переховуватися, нечасто виходити надвір, жити у якомусь мізерному гірському селі, а його мрія переїхати до Берліна і влаштуватися там тепер повністю анюльована. Що ж залишається? Неминуче віддалення від жахіть невідомості, одначе свободи та Батьківщини чи одноманітне безперспективне майбутнє, що невпинно наближається? Його власні мрії чи бажання Матео врятувати його? Життя чи смерть? Мир чи війна? Стабільність чи адреналін? Майбутнє налагодження ситуації чи вічна війна? Ясна річ, Генріх вже не тямив себе від розпачу, болю та відчуття втрати. Серце щемилося від туги, доки надворі почали падати перші краплі прохолодного нічного дощу. Хвилина, дві. Все скло вже нагадує йому про останні десятки кілометрів, які він проведе на рідній землі, землі, яку він захищав, оберігав, прагнув віддати за неї життя, а натомість пішов битися за чужі терени. Ось ті краї за які він віддав би своє життя: за ці гори, за ці густі ліси, за рідні озера і ріки, за Рейн і за Баварію, за Саксонію і Східну Прусію, за Вестфалію та Ганновер, за Берлін та Гамбург, за Мюнхен та Франкфурт, за Вюртембург та Лейпциг, за Дрезден та його вічний Страсбург, у якому він зростав, який він любив, і який вже навіки залишиться у його пам’яті, якщо у нього досі залишиться розуміння цієї ситуації, і якщо він таки вибереться з країни живим та неушкодженим.

– Всім приготуватися! Підїжджаємо до кордону! – закричав водій, від чого Генріха в прямому сенсі цього слова, пересмикнуло і повернуло до реальності.

– Скоро все закінчиться і ми нарешті зможемо вдихнути свободу, – радісно сказала Амелія, не зовсім розділяючи емоції свого чоловіка.

– Якби ж то, от тільки ця дорога лиш для тебе ще може відкриє хоч щось. Для мене ж вона веде у світ, відкритий для одних і заборонений для інших, прекрасний для  місцевих і чужий для приїждчих. – Непомітно навіть для самого нього сльоза застигла у його оці в непевному очікуванні. 

– Скажи, ти знаєш, що таке свобода? – Генріху не потрібно було зайвий раз пояснювати: він вже не раз чув цей знайомий голос ТГ, який тепер промовляв якимось особливим тоном, – Ти точно хочеш випробувати долю вкотре? Ти розумієш, що наслідки можуть бути зовсім неочікуваними? – автомобіль почав зменшувати швидкість, а у ста метрах замерехтіли прожектори направлені просто на дорогу. – Зміна долі – справа не однієї миті. Через роки ти можеш пошкодувати за свій вибір вдруге.

– Що значить вдруге? – подумки нервово спитав Генрі, починаючи заплутуватись у власній свідомості.

– Генрі, Генрі… А знаєш, мені шкода тебе! Ти – людина совісті й честі, обов’язку та щирості, боротьби та віри. Інколи навіть я не розумію, чому ритм не бажає мати таких, як ви. Таких людей, що не здаються до останньої миті, які готові страждати заради інших, віддавати життя без жодної вигоди для себе, існувати, та не розуміти власних помилок. – Андер міцно заплющив очі, а перед його очима знову з’явився цей знайомий світ, ці далекі світи, зорі, галактики… – Колись ти теж з’явився десь там, ще вперше. Це було дуже давно, дуже. Сподіваюсь, що колись ти зрозумієш, те чого не розумів раніше. Я вірю у це! – серед безмежності спливло обличчя ТГ, не схоже ані на людське, ані на тваринне. Хто він? Сказати вкрай важко. Відомо лише, що він пережив усе життя поряд з Генрі, з’являючись, як правило, у найпотрібніших моментах. – Пам’ятаєш Темряву Майбутнього?