Розділ 23 “Дорога в нікуди”

У траві тихо шурхотіли цвіркуни, і їхні звуки, здавалося, були головною мелодією цього віддаленого південнонімецького лісу.

Десь за обрієм луною завив вовк, скликаючи побратимів на нічне полювання. У найближчих кущах і в усьому лісі загалом не вмовкали цвіркуни. Літо було в розпалі, а свіже нічне повітря з легким альпійським вітерцем гармонійно доповнювало тло далеких космічних зірок. Хтозна, може, десь там, за мільйони чи мільярди світлових років, хтось спостерігає за Землею. Знає, розуміє, але не втручається, усвідомлюючи, що хід історії не варто змінювати. Суспільство має зробити це самостійно, без сторонньої допомоги.

Машина, як здавалося Генріху, їхала надто швидко. Йому було зле, дуже зле. Він не думав про свій пройдений шлях, звитяги на полі бою чи навіть про Амелію, яка притулилася до його плеча й дрімала спокійним сном, якщо не зважати на безперервні хитання їхнього транспорту, призначеного для кращих доріг, ніж ця. Але ні дорога, ні коливання вже не цікавили чоловіка.

Про що він думав? – запитаєте ви. Спершу важко сказати: у його голові промайнули нечіткі спогади дитинства – справжнього, безтурботного, легкого й давно, здавалось би, забутого, але все ще близького: за вікном, за тими деревами, у Страсбурзі. Та з кожною секундою, з кожним проїханим метром той час віддалявся. Генріх невпинно поринав у світ призабутих спогадів, витіснених болем сучасності. Натомість їхнє місце займали нові проблеми, ключів до яких він так і не знаходив. Усе погане наздоганяло його життя, чіплялося до подорожі, дратувало й тривожило. Зараз він чітко усвідомлював, що покидає Німеччину назавжди, що більше ніколи не відвідає Страсбург чи Мюнхен, не повернеться до Фортеці Вершин, а його подвиги на фронті нікому не знадобляться у Швейцарії.

До того ж за документами він зник безвісти, тож навіть у країні, куди він тікає від війни, абсолютної безпеки не буде. Доведеться переховуватися, рідко виходити надвір, жити в якомусь глухому гірському селі, а мрія переїхати до Берліна й осісти там остаточно зруйнована. Що ж лишається? Втеча від жахів невідомості, але без свободи й Батьківщини, чи одноманітне, безперспективне майбутнє, що невпинно наближається? Його мрії чи бажання Матео врятувати його? Життя чи смерть? Мир чи війна? Стабільність чи адреналін? Майбутнє покращення чи вічна війна? Генріх уже не тямив себе від розпачу, болю й відчуття втрати. Серце щеміло від туги, коли надворі почали падати перші краплі прохолодного нічного дощу.

Хвилина, дві – і все скло нагадувало йому про останні десятки кілометрів на рідній землі, яку він захищав, оберігав, за яку був готовий віддати життя, але замість того воював за чужі терени. Ось ті краї, за які він віддав би все: ці гори, густі ліси, рідні озера й річки, Рейн і Баварію, Саксонію й Східну Пруссію, Вестфалію й Ганновер, Берлін і Гамбург, Мюнхен і Франкфурт, Вюртембург і Лейпциг, Дрезден і його вічний Страсбург, де він зростав, який любив і який назавжди залишиться в його пам’яті – якщо він усе ще зберігатиме розуміння ситуації й вибереться з країни живим і неушкодженим.

– Усім приготуватися! Під’їжджаємо до кордону! – гукнув водій, від чого Генріха буквально пересмикнуло, повернувши до реальності.

– Скоро все закінчиться, і ми нарешті вдихнемо свободу, – радісно мовила Амелія, не зовсім поділяючи емоції чоловіка.

– Якби ж то. Ця дорога для тебе ще може щось відкрити, а для мене вона веде в світ, доступний одним і заборонений іншим, прекрасний для місцевих і чужий для приїжджих. – Непомітно навіть для нього самого сльоза застигла в його оці в тривожному чеканні.

– Скажи, ти знаєш, що таке свобода? – Генріху не треба було пояснювати: він уже не раз чув цей знайомий голос ТГ, який тепер звучав якось особливо. – Ти справді хочеш укотре випробувати долю? Розумієш, що наслідки можуть бути геть несподіваними? – Автомобіль почав сповільнюватися, а за сто метрів замерехтіли прожектори, спрямовані прямо на дорогу. – Зміна долі – не одномоментна справа. Через роки ти можеш удруге пожалкувати за свій вибір.

– Що значить удруге? – подумки нервово спитав Генріх, плутаючись у власній свідомості.

– Генрі, Генрі… Знаєш, мені шкода тебе! Ти – людина совісті й честі, обов’язку й щирості, боротьби й віри. Інколи навіть я не розумію, чому ритм не хоче таких, як ти – тих, хто не здається до останнього, готовий страждати заради інших, віддавати життя без вигоди, існувати, не усвідомлюючи власних помилок. – Андер міцно заплющив очі, і перед ним знову виник знайомий світ: далекі зорі, галактики… – Колись ти з’явився десь там, дуже давно. Сподіваюся, колись ти збагнеш те, чого не розумів раніше. Я вірю в це! – Серед безмежжя спливло обличчя ТГ – ні людське, ні звірине. Хто він? Сказати важко. Відомо лише, що він був поруч із Генріхом усе життя, з’являючись у найпотрібніші моменти. – Пам’ятаєш Темряву Майбутнього?

– Звісно, – тихо відповів Генріх, не відводячи очей від мерехтіння довкола.

– Можливо, це здасться дивним, але саме з неї все почалося. – Його погляд мимоволі скосився вбік, де пролітали сторінки, слова, які він каліграфічно виводив на чистому папері. – Усі ідеї, закладені в творі, мають здійснитися. Знаєш чому?