Розділ 22 "Останні промені сонця"

Десь у горах, далеко від гамірного Берліна, серед стрімких альпійських вершин ніхто й не підозрював про незвичайні події в столиці. У густих лісах, де дерева ховали людей у безмежжі природи, Генріх Андер прожив майже пів року. Він зник так само раптово, як і з’явився. Через два тижні, коли його відпустка скінчилася, Матео, знову скориставшись зв’язками, дістав для Генріха фальшиву довідку – буцімто той потрапив під колеса автомобіля й зламав ногу. Чому він це зробив? Можливо, тому що Генріх йому припав до душі. А може, Матео просто не хотів, щоб хлопець справді зазнав поранення чи загинув. Хай там як, Генріх одужував – він уже геть забув про фронт і те, що там із ним було. Спогади про загиблих побратимів, які ще інколи снилися йому, коли він щойно прибув до Матео, розтанули. Немов і не було тих одноманітних буднів, ротацій, артобстрілів, штурмів і оборонних операцій. Наче не він колись жив у мирному Страсбурзі й навіть уявити не міг, що щось настільки грандіозне спіткає його й переверне спокійне, розмірене життя.

Але, на жаль, ці роздуми вже ніяк не вплинуть ні на ситуацію, ні на самого Генріха. А от що справді не давало йому спокою й досі тривожило – це годинник, завдяки якому Матео по-новому поглянув на нього. Принаймні, Генріх вважав, що вся справа в годиннику. Насправді ж той був лише знаком, який укотре підтвердив правильність дій Матео. Чому? Сказати важко, адже в маєтку, де разом із ним жили три гувернантки та кухар Стефан, ніхто не бажав розповідати про минуле родини. Це трохи дратувало гостя, який спершу намагався щось вивідати, але марно.

Можливо, це було йому на користь, і краще б він ніколи не дізнався правди. Та Генріх вважав, що знати болючу правду доцільніше, ніж тішитися солодкою брехнею про те, як усе чудово.

Хай там як, останнім часом він змирився з реаліями дому й добре призвичаївся до нової обстановки: привітних облич, теплих обіймів Амелії та приємних прогулянок лісом, де він саме перебував – щоправда, не сам.

– А пам’ятаєш, як усе починалося? – мовив Генріх, усміхаючись так, ніби побачив щось надзвичайно приємне.

– У нас із тобою був різний початок однієї історії, але це ніяк нам не завадить, адже сама доля звела нас ближче, – відповіла Амелія, усміхаючись у відповідь, підсунувшись до свого найкращого друга й спрямувавши погляд на сонце, що сідало за обрій.

Його промені сліпили очі, але зачаровували розум, тож відводити погляд не хотілося. – Ще змалку я любила це місце. Кажуть, тут особлива атмосфера. Може, через гарний краєвид на ліси, що лежать ніби на долоні. Може, через запашні квіти, що ростуть неподалік, а може, через щось іще. – Вони знову зирнули одне на одного. У їхніх очах виблискувало те дивне, але прекрасне відчуття кохання, яке вони однаково розуміли, адже вже не уявляли життя без людини поруч.

– Мабуть, це відчуття народжується через нас самих, через наші думки й мрії. Приємно, коли все завершується добре, дуже приємно. І я вірю в наше світле майбутнє, де ніхто й ніщо не стане нам на заваді! – Їхні очі гарячково бігали, гублячись у словах, але це їх мало хвилювало – їм було добре разом, і в ту мить це здавалося головним. – Знаєш, я навіть уявити не міг, що зустріну потрібну людину тут, так далеко від дому, – Генріх давно не відчував такого спокою зовні й водночас хвилювання всередині. Приємного хвилювання – рідкісного й щирого, далекого й водночас близького. Такі миті назавжди лишаються з людиною. Звісно, щось може призабутися, щось згубитися. Дрібниці тьмяніють у вирі подій, але найважливіші спогади не зникають. Хоч би скільки років минуло, хоч би що змінилося чи з’явилося нового, ці теплі промені життя згадуються через роки – мов сон, далекий і незвіданий, що був із нами й водночас ні, який ми пам’ятали й забували, любили й нехтували. Ті далекі думки, колись такі близькі, можуть віддалятися, губитися, але не щезнуть.

– Колись я теж так думала, але як приємно знати, що хтось поділяє твої думки, – Амелія мимоволі розсміялася, поринувши в розмову з головою. – І ще, мені здалося, чи ти сказав "потрібна людина"? – Вона глянула на нього з легким здивуванням, але щасливо.

– Так, після всього я можу сказати, що потрібна людина – це ти. Та сама, та далека, та з тієї фотографії. Той промінчик, те потрясіння, той випадок і те розуміння. Відтоді, як я вперше тебе побачив, я не міг спокійно жити, сприймати, знати правду. Доля звела мене з Матео, а потім із тобою не просто так. Це мало статися, хоч я й не знаю чому. Не розумію, чому саме я, чому він мав загинути, чому я опинився в тому ж підрозділі, що й твій батько, чому саме я бачив його смерть, чому знайшов той годинник, чому так його оберігав… – Генріх кинув погляд на останні промені сонця. – Але випадковість не могла стикатися зі мною стільки разів із тих самих причин, тож я вважаю це долею. Долею, визначеною задовго до мене, до якої я маю хоча б прислухатися, а в ідеалі – повністю довіритися. – На мить запала тиша. Серця обох калатали так шалено, що здавалося, вони ось-ось вибухнуть – лишалося питання коли.

– Я довго міркував про суть життя, про тебе, про себе, про все довкола. І визнаю: щоб жити далі, ми мусимо робити ці кроки, рухатися вперед, минати старе й звикати до нового, по-новому сприймати світ і вірити в нього, – від хвилювання обоє зашарілися. Хоч вечір поступово наближався, для двох людей, що сиділи на траві, час ніби зупинився. – Я багато обдумав, зрозумів, визначив для себе, і вибір прийшов сам собою, як і справжня відповідь, – непомітно пара опинилася в міцних обіймах. Увесь світ відступив на другий план, поступившись місцем новому почуттю, яке насправді супроводжувало їх уже місяці й яке вони добре розуміли. За крок до нового етапу перед Генріхом промайнули знайомі обличчя: зниклі батьки, новорічна промова Матео, дивні сновидіння, підбадьорливі слова товариша та його вірні очі в найтяжчі миті, а насамкінець – обличчя давно полеглого солдата, завдяки чиїй смерті він був тут. Усе зникло так само швидко, як і з’явилося, а перед ним стояла вона – вірна й близька подруга Амелія Бергман.