Розділ 22 "Останні промені сонця"

У горах, десь дуже далеко від голосного Берліну, серед вершин стрімких Альп ніхто й не здогадувався про незвичні події у столиці. У густих лісах, де самі дерева ховали людей у безмежності природи, Генріх Андер прожив близько пів року. Він зник так само швидко, як і з'явився. Через два тижні, коли його відпустка закінчилася, Матео, вкотре використавши свої зв'язки, зробив для Генріха фальшиву довідку, мовляв той потрапив під колеса автомобіля і зламав ногу. Чому він це зробив? Може, через те, що Генріх йому сподобався. Може, тому що Бергман банально не хотів, аби хлопець реально отримав поранення або навіть загинув. Та чого б там не було, Генріх відновлювався – він вже добряче забув про фронт та про те, що було з ним там. Зникли спогади про полеглих побратимів, які ще час від часу снилися йому, коли він тільки приїхав до Матео. Ніби й не було тих однаковісіньких буднів, ротацій, артобстрілів, штурмів, оборонних операцій. Наче й зовсім не він колись проживав у тоді ще мирному Страсбурзі та навіть подумати не міг, що щось аж таке грандіозне спіткатиме його та змінить його спокійне, розмірене життя.

Але, на жаль, всі ці роздуми вже ніяк не вплинуть ані на ситуацію, ані на самого Генріха. А от що реально не залишало його у спокої та досі турбувало – це той самий годинник, завдяки якому Матео по-новому подивився на Генріха. Принаймні, сам хлопець вважав, що вся справа у годиннику. Та насправді у цій ситуації годинники був лише знаком, який вкотре підкреслив правильність дій Матео. А от чому? – Сказати важко, адже у маєтку, де також мешкали три гувернантки та кухар Стефан, ніхто не хотів розповідати про минуле життя родини. Це дещо напружувало гостя, який перший час все намагався розпитати хоч когось про все те, що було тут до нього, та марно.

Можливо, це було йому на користь, і краще б він ніколи не знав правди, та Генріх вважав би доцільнішим знати болючу правду, аніж солодку брехню про те, як все добре.

Та як би там не було останнім часом він змирився з реаліями дому і дуже призвичаївся до нової обстановки: привітних облич, теплих обіймів Амелії та приємних прогулянок лісом, де він якраз і був, щоправда не один.

– А пам’ятаєш, як все починалося? – мовив Генріх, посміхаючись так, мов побачив щось дуже приємне.

– У нас обох був різний початок однієї історії, та це ніяк нам не перешкодить, адже сама доля звела нас ближче, – відповідаючи посмішкою, Амелі підсунулася до свого найкращого друга ближче та, як і він, спрямувала свій погляд на сонце, яке заходило за горизонт.

Його промені сліпили очі, проте заворожували розум, тому відводити від них голову не хотілося. – Ще змалечку я любила це місце. Кажуть, тут якась особлива атмосфера. Може, через гарний вид на всі ліси, які ніби на долоні. Може, через запашні квіти, які ростуть неподалік, а може, через щось ще. – Обоє знову подивилися одне на одного. У їхніх очах було те дивне, але прекрасне відчуття кохання, тим паче вони розуміли його однаково, адже вже не бачили життя, без людини поряд.

– Мабуть, це відчуття з’являється через нас самих, через наші думки, мрії. Приємно, коли все закінчується добре, дуже приємно. І я скажу, що мені щиро віриться у наше гарне майбутнє, де ніхто і ніщо не стане на нашій дорозі! – очі обох бігали, гублячись та не знаючи, що далі сказати, та знаєте, їх це особливо не цікавило, адже їм було добре разом, а це видалося у цю мить головним, – Знаєш, а я навіть подумати не міг, що зустріну потрібну людину тут, так далеко від дому. – Генріх вже давно не знав цього спокою навколо, але хвилювання всередині. Приємного хвилювання, яке таке рідкісне та щире, далекей і водночас близьке. Ці моменти назавжди залишаються з людиною. Звичайно, дещо може забуватися, дещо втрачатися. Якісь нюанси зникатимуть у вирі події, проте найважливіші спогади ніколи не зникають. Скільки б років не пройшло, що б не змінилося та чого б нового не сталося, ці приємні промені життя згадують я через роки, мов сон, далекий та незвіданий, який був ніби з нами, і ніби ні, який ми пам'ятали і забули, любили і зневажали. Ті далекі думки, які колись були такими близькими, ясна річ, можуть віддалятися, губитися, проте вони не зникнуть. 

– Колись я теж так думала, а все ж як приємно розуміти, що хтось поділяє твої думки, – Амелія мимоволі розсміялася, поринувши у розмову з головою. – І ще, мені здалося чи ти сказав потрібна людина? – вона дивилася на нього трохи здивовано, але щасливо. 

– Так, після всього цього я можу сказати, що потрібна людина – це ти. Та сама, та далека, та людина з тієї фотографії. Той промінчик, те потрясіння, той випадок і те розуміння. З того моменту, коли я вперше побачив тебе, я не міг спокійно жити, спокійно сприймати, спокійно знати правду. Доля звела мене з Матео, а згодом і з тобою не просто так. Це мало статися, хоч я й не знаю чому. Я не розумію, чому саме я, чому мав загинути він, чому я потрапив до того ж підрозділу, що й твій батько, чому саме я тоді мав дивитися на його смерть, чого я знайшов той годинник, навіщо так його оберігав… – Генріх на мить ще раз кинув погляд на останні промені сонця, – Та випадковість не може спіткали мене стільки разів і з тих самих питань, тому я вважаю це долею. Долею, яка була вирішена задовго до мене, і до якої я маю, як мінімум прислухатися, а як максимум повністю слухати і на яку покладатися. – На одну секунду запала повна тиша. Серця обох билися настільки прискорено, що, здавалося, вони от-от вибухнуть, питання тільки коли.