Розділ 21 “Рівень невідворотності”

Альфред пильно вдивлявся в бік омріяного ліфта, який так довго шукав. Тепер, коли ситуація почала прояснюватися, таємниці цього місця поступово виринали на поверхню, попри всі зусилля тих, хто тут працював, приховати їх.

Утім, деякі знаки та символи неминуче залишалися, а з ними – і зачіпки, здатні багато що пояснити. Наприклад, над ліфтом, який і без того здавався підозрілим, виднівся напис: "Проєкт NL". Дві латинські літери, виконані зі скла, пульсували червоними спалахами, додаючи втікачу напруги.

– Не певен, що цей ліфт виведе мене нагору, але що мені лишається? – Він озирнувся, і по тілу пробіг холод від думки знову зануритися в цю заплутану мережу. До того ж знайти правильний шлях із лабіринту вночі – завдання не з легких. Страх унеможливлював повернення назад від ліфта, якого він так прагнув дістатися, але водночас цей ліфт явно вів не вгору, а радше вниз. Та куди, якщо Альфред уже був на першому поверсі маєтку?

– Гм, якщо пригадати, перший поверх будівлі трохи піднятий, але заради кількох метрів ніхто б не встановлював цілий ліфт! А це означає… – Легкий вітерець знову торкнувся його тіла, від чого Альфред різко обернувся, наляканий, але нікого й нічого не побачив.

– Досить вагань! Це місце добряче потріпало мені нерви, і я не збираюся затягувати цю подорож. Можливо, єдиний вихід – прямо переді мною. Може, там будуть люди, які мене врятують. Або принаймні чорний хід, запаси чи телефон. Байдуже, головне – щоб там щось було, – уже з меншим острахом Альфред ступив у світло-сіру кабіну ліфта, досить простору. Якби не сліди від пазурів, це був би звичайний старий ліфт із потертою фарбою на поручнях. Тьмяне світло запиленої лампи освітлювало кабіну, яка, навіть без урахування пошкоджень, здавалася незвичною. Альфред одразу помітив кілька цікавих кнопок, що, мабуть, вели на різні поверхи, але мали дивні позначення. За його припущенням, ліфт перебував на найвищому рівні – Рівні L, позначеному зеленою кнопкою, яка зараз світилася, на відміну від інших. Нижче була синя кнопка з літерою E, а ще нижче – червона з літерами NL.

– Що глибше я спущуся, то більше дізнаюся. Не варто так хвилюватися, – Його рука без зайвих роздумів натиснула червону кнопку – зворотного шляху вже не було. Двері ліфта з гуркотом зачинилися, і механізм швидко рушив униз. На мить сумніви огорнули його душу, але, згадавши своє становище, Альфред заспокоївся. Кожна секунда тут була сповнена тривоги й дискомфорту. Стара кабіна гойдалася, то прискорюючись, то сповільнюючись, ніби готова зупинитися будь-якої миті й залишити пасажира під землею невідомо де. На щастя, десять секунд минули швидко, і, різко струснувшись, ліфт зупинився. Двері відчинилися з іще більшим гуркотом, наповнивши нижній рівень оглушливим звуком.

Перед очима Альфреда постала картина, схожа на лабораторію: довгі столи вздовж стін, заставлені колбами, пробірками та дослідницьким знаряддям. Їдкий запах хімікатів линув від полиць, переповнених усіляким начинням. Альфред сподівався знайти тут невелике приміщення з науковцями, які б йому допомогли, але натомість потрапив у ще більший лабіринт, який здавався куди небезпечнішим за рівень L.

– Виходить, увесь цей час глибоко під Берліном існувала ціла система ходів, лазівок і таємних коридорів, створених із єдиною метою – приховати від сторонніх очей експерименти, що їх останні місяці проводили провідні німецькі вчені! – Альфред продовжував своє розслідування, відкриваючи нові таємниці й тішачи своє самолюбство.

Він ступав по брудній, схожій на лікарняну підлогу, де валялися книги, що раніше стояли на верхніх полицях, записки з дрібним, нерозбірливим почерком і подекуди зім’яті, заплямовані білі халати, кинуті, мов непотріб.

– Чудово! Просто прекрасно: я ледве вибрався з одного лабіринту, щоб опинитися в іншому, – розлючений Альфред забув про потребу зберігати тишу.

Він гупнув ногою об підлогу, сповнений гніву й виснаження. Годинник показував першу ночі – удома, мабуть, уже хвилювалися.

– Гаразд, хай так, але я будь-що з’ясую, що тут коїться, і відкрию світові правду, яка зупинить цих божевільних! – Швидкими кроками Альфред заглибився в мережу коридорів і, не вагаючись, повернув праворуч. Те, що він побачив, приголомшило його: на протилежній стіні виднілися ще більші сліди пазурів і червоні плями крові. Його власна кров застигла в жилах, і він завмер, напружуючи слух. Здавалося, панувала тиша – ні істот, ні людей, ні працюючих приладів, ні запасного виходу. Але ні – віддалені звуки важких кроків вирізнялися в мертвій тиші.

Лише тепер Альфред усвідомив наслідки своєї самовпевненості: замість повернення на безпечніший рівень L він пішов уперед, сподіваючись знайти людей у цьому підземеллі. Та навіщо йому люди? Ті, від кого він тікав, напевно, пов’язані з місцевими вченими. Якби тут хтось був, він опинився б у подвійній пастці! Чим він думав, спускаючись так глибоко? Шукав вихід? Сподівався знайти нормальних людей, не зіпсованих цими експериментами? Чи просто прагнув заспокоїтися?