Розділ 20 "Лабіринт невідомих законів"

Альфред неспішно просувався вогким коридором, ледь пролізаючи у вузькому проході діаметром десь із метр. Чому він туди йшов? – сказати важко, хоча, можливо, ним керував страх, який вказував саме такий напрямок. 

– Вперед, тільки вперед, – вже дещо спокійніше Альфред починав розуміти небезпечність свого положення: позаду на нього організовано справжнє полювання, тому повертатися цим незручним коридором – ідея погана. Попереду ж ховається невідоме мовчання, – Одначе навіщо у такій пишній залі прорубили цей дивний, аж такий не пишний, не гарний та ще й незручний тунель? – звернувся він вголос до самого себе. А й справді у цьому абсолютному мовчання хоч якесь мовлення значно заспокоювало вченого-втікача. Його голос луною відбився від стін, що трохи налякало Альфреда, проте він лише знизив тон, – сумніваюся, що цей тунель служить чорним ходом. Занадто повільно пересувалися б тут втікачі з цієї величної зали, – він рвучко розвернувся, перевіривши, чи немає за ним хвоста, але, крім таких самих приємних звуків святкування акторів, більшість яких аж ніяк не збиралися навіть заводити мову про науку. Всім їм просто було сказано веселитися та створювати ілюзію спокою, щоб роззосередити та спіймати Альфреда. Шкода тільки, що його підозри почали виникати набагато раніше, ніж планувалося, а значить, і розуміння ситуації прийшло куди швидше запланованого. 

Тому тепер у залі зчинився трохи дивний переполох: усміхнені гості та страшенно схвильовані люди в чорному, які шмигали по всьому периметру, та безрезультатно: Альфреда там взагалі не було, адже після п'ятисот метрів тяжкої дороги цей дещо вологий коридор почав несподівано швидко розширятися. Ще декілька метрів і те дивне мерехтіння лампи максимально наблизилося, а кам'яний, наче тюремний, коридор перетворився у широку кімнату, під стелею якої подекуди одна на кожні десять метрів висіли лампи. Саме ту, найближчу і яку було видно ще з парадного залу й помітив втікач. 

– Воу, воу, воу! – не стримався Альфред, роззирнувшись довкола та здивувавшись розмірам цієї важкодоступної частини будівлі. – Отже, спочатку якийсь загадковий та темний коридор, тепер же справжнісінька секретна база! – закричав він, уважно придивившись до довжелезний книжкових полиць, більш стриманого інтер'єру килимів, шпалер та дещо цікавіших картин, які додавали свого колориту у кімнату. На першій картині, до прикладу, знаходилося старе кладовище з вже похиленими хрестами, поміж яких виднілося постать закутана у чорне. Замість її обличчя, була одна лиш темрява, яка ніби приховувала справжні емоції постаті. Друга ж картина показувала нам якусь церкву зсередини. Церква ніби й була християнська, адже на її стінах висіли безліч хрестів, що мали б символізувати добро, проте глядачі цієї такої ж дивної служби не нагадували звичайних вірян: всі вони сиділи спиною до глядача цього витвору мистецтва й були повністю закутані у якісь сірувато-сині халати, на яких то тут, то там були помітні дірки. Бліді промені сонця пробивалися через різнокольорові фрески, та це не додавало їм жвавості. Вся композиція була якась вкрай сіра чи через таке падіння світла, чи через напівтемряву у коридорі чи через щось інше. 

Якийсь морок пробирався глибоко у душу Альфреда від одного тільки погляду у цю картину з позолоченою рамкою. 

– Невже я потрапив у якусь заборонену кімнату? – у тиші довгих коридорів, які розходилися від цієї центральної кімнати, ніби ховалася якась дивна загадка. От тільки що такого небезпечного та дивного варто так приховувати? 

Альфред, ступаючи крок за кроком, вирішив покинути галерею, але всі ці коридори, які наче утворювали якусь дивовижну мережу, були практично однаковими: такі самі стіни з темно-зеленими шпалерами, полиці з товстими науковими книгами у червоних, синіх та фіолетових палітурках, той ледь червоний, а радше сіруватий килим, який або був давно вкритий пилом, або малюнок на ньому був підібраний так невдало. Час від часу біля стін можна було побачити гарненькі столики, мовби взяті з парадної зали, хоча їхні витончені кутики не були цікаві тут нікому, якщо, звичайно, у це приміщення хтось колись заходив. 

– Але чому тут ні душі? Ані охоронців, ані вчених? – він зирнув на колбу, розбите скло від якої лежало на підлозі, проте її вмісту ніде не було. Може, він випарувався, а може, його й ніколи не було. – Не подобається мені це все. Жодних вікон чи якихось пояснень за моєю спиною! А тепер ще одна кімната! Що за чорт? – Альфред швидко ви глянув та перевірив наступну залу, у яку впирався центральний коридор. Мабуть, Альфред поки що боявся звертати праворуч чи ліворуч, розуміючи небезпеку загубитися у цьому дивному місці. Щось десь глибоко у ньому вже здогадувалося, про можливий сенс цієї будівлі, та від одної лише думки про це, його тіло огортав крижаний холод, – Ого, виходить тут таки є хоч якесь природне світло! – мовив він, звівши голову до стелі, де було широке вікно у формі квадрата діаметром у вісім метрів, яке також  знаходилося просто над центральною точкою зали. З нього ж лилося бліде місячне сяйво. Напевно, саме з такої причини цю кімнату не обладнали цими набридливими довгими лампами, які можна б було повісити десь у лабораторії, але точно не тут. Хоча що як це місце і є то самою лабораторією? 

– Багатсько ж тут місця! Не уявляю, навіщо аж такі габарити. Навіть переночувати можна, – А й справді у центрі кімнати один навпроти іншого стояли два червоні шкіряні дивани у формі букви "С". Неподалік стояв низенький японський столик, на якому був справжній імператорський сервіз тарілок, виделок та чашок. А через вікна, які виходили на сад линуло яскраве місячне світло. Шкода лиш, що висота від кімнати до саду була більш ніж у 10 метрів! Тому втечу через вікна можна було одразу відкидати.