Розділ 20 "Лабіринт невідомих законів"

Альфред повільно просувався вогким коридором, ледь протискуючись у вузькому проході завширшки близько метра. Чому він ішов туди? Важко сказати, хоча, можливо, його вів страх, що підказував саме цей напрямок.

– Уперед, тільки вперед, – уже спокійніше промовив Альфред, починаючи усвідомлювати небезпеку свого становища: позаду на нього влаштували справжнє полювання, тож повертатися цим тісним коридором було б нерозумно. Попереду ж ховалася невідома тиша. – Але навіщо в такій розкішній залі проклали цей дивний, зовсім не ошатний, незручний тунель? – звернувся він уголос до себе. І справді, у цій абсолютній тиші будь-який звук значно заспокоював ученого-втікача. Його голос луною відлунював від стін, що трохи його налякало, але він лише знизив тон.

– Сумніваюся, що цей тунель слугує запасним виходом. Надто повільно довелося б тут пересуватися втікачам із тієї величної зали. – Він різко озирнувся, перевіряючи, чи немає за ним переслідувачів, але почув лише віддалені звуки святкування акторів, більшість із яких і не думали торкатися теми науки. Їм наказали веселитися й створювати ілюзію спокою, щоб відволікти й спіймати Альфреда. Шкода лише, що його підозри зародилися раніше, ніж планувалося, а отже, розуміння ситуації прийшло значно швидше, ніж очікували.

Тож у залі виник дещо незвичний переполох: усміхнені гості й украй стривожені люди в чорному, які гасали по всьому периметру, але марно – Альфреда там уже не було. Після п’ятисот метрів виснажливого шляху цей злегка вологий коридор раптово почав розширюватися. Ще кілька метрів – і мерехтіння лампи стало чітко видимим, а кам’яний, мов тюремний, прохід перетворився на простору кімнату, де під стелею через кожні десять метрів висіли лампи. Саме найближчу з них, видиму ще з парадної зали, і помітив утікач.

– Ого, ого, ого! – не стримався Альфред, оглядаючись довкола й дивуючись розмірам цієї важкодоступної частини будівлі. – Отже, спершу загадковий темний коридор, а тепер справжня секретна база! – вигукнув він, уважно розглядаючи довгі книжкові полиці, стриманіший інтер’єр із килимами, шпалерами та цікавими картинами, що додавали цій кімнаті особливого колориту. На першій картині, наприклад, зображалося старе кладовище з похиленими хрестами, між якими виднілася постать, закутана в чорне. Замість обличчя – лише темрява, що ніби приховувала її справжні емоції. Друга картина показувала церкву зсередини. Вона здавалася християнською – на стінах висіли численні хрести, що мали б символізувати добро, – але учасники цієї дивної служби не скидалися на звичайних вірян: усі сиділи спиною до глядача, закутані в сірувато-сині халати з дірками то тут, то там. Бліді промені сонця пробивалися крізь різнобарвні фрески, але це не додавало їм життя. Уся композиція була якоюсь похмурою – чи то через тьмяне світло, чи через напівтемряву коридору, чи через щось іще.

Цей морок проникав глибоко в душу Альфреда від одного лише погляду на картину в позолоченій рамці.

– Невже я потрапив до забороненої кімнати? – У тиші довгих коридорів, що розходилися від цієї центральної зали, ніби таїлася якась загадка. Але що такого небезпечного чи дивного варто так ретельно приховувати?

Альфред, ступаючи крок за кроком, вирішив залишити галерею позаду, але всі ці коридори, що утворювали химерну мережу, здавалися однаковими: ті ж стіни з темно-зеленими шпалерами, полиці з товстими науковими книгами в червоних, синіх і фіолетових палітурках, той самий килим – чи то давно вкритий пилом, чи то з невдало підібраним сіруватим візерунком. Час від часу біля стін траплялися витончені столики, наче перенесені з парадної зали, хоча їхні ошатні деталі тут нікого не цікавили – якщо, звісно, сюди взагалі хтось заходив.

– Але чому тут ні душі? Ні охоронців, ні вчених? – Він глянув на розбиту колбу, уламки якої лежали на підлозі, але її вмісту ніде не було видно. Може, він випарувався, а може, його ніколи й не існувало. – Не подобається мені це все. Жодних вікон чи пояснень! А тепер іще одна кімната! Що за чортівня? – Альфред швидко оглянув наступну залу, куди вів центральний коридор. Мабуть, він поки боявся звертати праворуч чи ліворуч, усвідомлюючи ризик заблукати в цьому химерному місці. Щось у глибині душі вже передчувало можливе призначення цієї будівлі, і від самої думки про це його тіло огорнув крижаний холод. – Ого, то тут таки є природне світло! – вигукнув він, підвівши голову до стелі, де виднілося широке квадратне вікно завширшки вісім метрів, розташоване точно над центром зали. З нього лилося бліде місячне сяйво. Напевно, тому цю кімнату не обладнали тими надокучливими довгими лампами, які пасували б радше лабораторії, ніж цьому місцю. Хоча, а що як це і є лабораторія?

– Скільки ж тут простору! Не уявляю, навіщо такі розміри. Навіть переночувати можна, – І справді, у центрі кімнати один навпроти одного стояли два червоні шкіряні дивани у формі літери “С”. Неподалік розміщувався низький японський столик із вишуканим імператорським сервізом – тарілками, виделками й чашками. Крізь вікна, що виходили на сад, линуло яскраве місячне світло. Шкода лише, що висота від кімнати до саду перевищувала десять метрів, тож утеча через вікна відпадала.