Розділ 19 “Теорія великої змови”

По спині Альфреда мимоволі пробігли мурашки.

Хоч тепер ніхто вже й не турбував його зайвими та недоречними запитаннями, отямитися від шоку, який ще хвилину тому так напружував його, було складно.

Обережно, ніби від удару чи страшенної втоми, він вирушив у своєму напрямку вглиб зали.

На тлі всіх цих подій вираз його обличчя сильно змінився: від певного заспокоєння, коли він уперше зайшов сюди, до абсолютної стурбованості, яка досі залишалася якоюсь незбагненною чи дивною для оточення.

– Значить, той тип налаштований серйозно. Якийсь він занадто егоїстичний і некультурний, – згадував він, минаючи столик із м’ясними делікатесами, які вже не одну годину пожирали ненажери, що називалися тут “інтелігенцією”. Запивали ж вони їх не чим іншим, як червоним вином, і вже відкривали десяту пляшку шампанського.

– За свято! За науковий вечір! За перемогу! – протрубив якийсь геть сп’янілий чолов’яга, ледве тримаючись на ногах.

– За всіх нас! – відгукнулися його так звані “глядачі”, утім на їхню поведінку ніхто особливо не зважав.

Тут не було “янголів”, за винятком Альфреда, який налякано ступав по розкішних килимах, заплямованих і вже не таких гарних.

Та яка різниця? Гроші в цих людей водяться, а багатство, як вони стверджують, – це все, від матеріальних потреб до щастя.

І знаєте, найцікавіше, що це частково правда.

Правда в тому, що ті солдати, яких уже немає, могли б зараз так само ходити тут, галасувати й співати всіляких пісень, одначе хто б тоді був на їхньому місці?

Ось і відповідь: ніхто. Усі б вони з радістю покинули ті окопи та форти, перейшли б до цих палаців і зажили щасливим життям. Але чи вистачило б багатства на всіх? Ясна річ, ні. Хтось завжди буде змушений повзати в низах, споглядаючи велич верхів. Ми ж на це вплинути ніяк не зможемо, хіба що сподіваючись на зменшення різниці між глибиною цієї прірви та висотою Олімпу.

Чи правильно це? Відповідь так само негативна. Одна людина ніколи не змінить світ, але вона може дати поштовх. Поштовх іншим, який, своєю чергою, викличе ту руйнівну ланцюгову реакцію революції. Думки про неї подекуди починали виникати нізвідки, так само зникаючи серед різних кіл суспільства.

Можна подумати, що в цих багатіїв немає жодних клопотів, але й тут ми помиляємося. Один клопіт для всіх німців зараз – це війна, яку всі так хотіли. Гаразд, може, не всі, але більшість, принаймні так. Більшість вірила в план Шліффена, у велику перемогу й гегемонію на європейському континенті без особливих зусиль. Та бачте, не сталося, як гадалося: генерали, які завжди завищували показники могутності власних армій, у одну мить, ще тоді на Марні, зіткнулися з чимось новим для них – із поразкою. Із поразкою, що перевернула все догори дриґом у Берліні, Відні, Софії та Стамбулі. Із поразкою, що почала крах Центральних держав і спричинила низку протиріч у суспільстві. От тільки розумники, які складали оточення Вільгельма, це розуміли. Прекрасно розуміли й знали, що настане день, коли позиційна війна остаточно виснажить Німеччину й підніме її народ проти свого імператора.

Це розуміли всі, за винятком однієї центральної особи, що стояла біля керма Титаніка, – імператора Німецької імперії.

Ще тоді, в грудні, він звернувся до генералів, політиків, офіцерів, економістів і науковців, благаючи допомоги в цьому нелегкому виборі: перемога, яка така далека й незрозуміла, чи суцільна поразка?

Усі в один голос обрали перше, але ніхто не зміг чітко відповісти, як те далеке й туманне зможе переломити хід бойових дій і не спричинити революцію чи приборкати її, якщо вона все ж почнеться.

Та є в світі один цікавий закон: коли людина дуже чогось хоче, але не може цього досягти з тих чи інших причин, вона починає шукати. Шукати доти, доки не знайде, адже жага штовхала всіх до пошуків порятунку. І знаєте, за ці місяці довгі пошуки таки дали результати, бо приблизно тиждень тому один із найнятих владою шукачів-науковців прочитав якусь химерну статтю, автором якої був Альфред Вортон. Уже за день інформація про цю надзвичайну технологію поширилася серед науковців, які працювали на керівництво імперії. Усі почали завзято прораховувати й перевіряти ту технологію, яку два роки тому так безжально висміяли. Саме через цю “поразку” Альфред вийшов на пенсію й із болем у грудях засунув ті легендарні креслення та формули в шухляду.

Та тепер, після появи листа й детальнішого вивчення його робіт, він повернув не лише визнання, а й надію на повернення минулого життя. Життя, у якому не було ні війни, ні смерті, ні хвилювань, ні неприємних відкриттів, страхів чи темних спогадів. Життя, у якому всі члени його родини живі. Життя, у якому Стефан досі поруч, як і його двоє братів. Життя, яке він утратив, хоча шанс на його повернення все ще лишався. Шкода лише, що про нього, людину, яка стільки віддала заради світової гармонії, просто не захочуть слухати. Слухати про те, навіщо він сюди прийшов, що хотів і що натомість отримав. Та як би не завершилася ця історія, від Альфреда без перебільшення тепер залежить доля всієї держави, якщо не світу. Від однієї людини, яка просто сумлінно робила свою справу й творила великі речі у своїй галузі.

Саме тому він так хвилювався, походжаючи туди-сюди перед великим панорамним вікном, штори якого вже не закривали світ, а стояли розчинені, демонструючи холодну вулицю, на якій накрапав дощик. У ці секунди в голові геніального вченого весь зайвий гамір зали відійшов на другий план, звільнивши місце для райських звуків літнього дощику. Вдалині, там, де вулиця розходилася в два боки, уже стояли масивні барикади, як і в усіх закутках і дворах у межах кілометра від будівлі, що стала своєрідною в’язницею – щоправда, лише для одного, найрозумнішого в’язня. Біля виходу з цього гігантського маєтку також стояла варта.