Розділ 19 “Теорія великої змови”

По спині Альфреда мимоволі пробігли мурашки.

Хоч тепер ніхто вже й не займав його зайвими та недоречними питаннями, отямитися від шоку, який ще зо хвилину тому так напружував його, було складно.

Обережно, ніби від удару чи страшенної втоми він вирушив у своєму напрямку вглиб зали. 

На фоні всіх цих подій його вираз на обличчі сильно змінився від певного заспокоєння, коли він вперше зайшов сюди, до абсолютної стурбованості, яка досі залишалася якою незбагненною або дивною для оточення.

– Значить, той тип налаштований серйозно, якийсь він занадто егоїстичний та некультурний, – згадував він, минаючи столик з м’ясними делікатесами, які вже не одну годину пожирали ненажери, що звалися тут “інтелігенцією”. Запивалися ж вони не чим іншим, як червоним вином та відкривали вже десяту пляшку шампанскього.

– За свято! За науковий вечір! За перемогу! –  протрубив якийсь геть сп’янілий чолов’яга, ледве тримаючись на ногах. 

– За всіх нас! – відгукнулися його так звані “глядачі ”, втім на їхню поведінку ніхто особливо не звернув уваги.

Тут не було “янголів”, за винятком Альфреда, який налякано ступав по розкішним килимам, заплямованим та вже не таким гарним. 

Хоча яка різниця? Гроші у цих людей водяться, а багатство, як вони стверджують, – це все, починаючи з матеріальних потреб і закінчуючи щастям. 

І знаєте, найцікавіше, що це частково правда. 

Правда, що ті солдати, яких вже немає, могли б зараз так само ходити тут, галасувати та співати всіляких пісень, одначе хто б тоді був на їхньому місці?

От і відповідь: ніхто. Всі б вони з радістю покинули б ті окопи та форти, перейшли б до цих палаців і зажили собі щасливим життям. Та знаєте, хіба на всіх вистачить багатства? Ясна річ, – ні. Хтось завжди буде зобов’язаний повзати в низах, споглядаючи велич верхів. Ми ж на це вплинути ніяк не зможемо, хіба що сподіваючись на зменшення різниці глибини цієї прірви та висоти Олімпу.

Чи правильно це? Відповідь так само негативна. Одна людина ніколи не змінить світ, проте вона може дати поштовх. Поштовх іншим, який у свою чергу й викличе ту руйнівну ланцюгову реакцію революції, думки про яку подекуди почали виникати з нізвідки, так само зникаючи серед різних кіл суспільства. 

Можна подумати, що у цих багатіїв нема аж ніяких клопотів, проте й тут ми помилимося. Один клопот для всіх німців зараз – це та війна, яку всі так хотіли. Гаразд, може не всі, але більшість, принаймні, так. Більшість вірила і план Шліффена, і у велику перемогу, і у гегемонію на Європейському континеті без особливих зусиль. Та бачте, не сталося, як гадалося: генерали, що завжди завищали показники могутності власних армій в одну мить ще тоді, на Марні, стикнулися з дечим новим для них, – з поразкою. З поразкою, що перевернула у Берліні, Відні, Софії та Стамбулі усе догори дригом. З поразкою, що почала крах Центральних Держав та спричинила ряд протиріч у суспільстві. От тільки розумники, що складали оточення Вільгельма це розуміли. Пречудово розуміли і знали, що настане день, коли позиційна війна остаточно виснажить Німеччину, і підніме її ж народ проти свого імператора.

Це розуміли всі, за винятком однієї центральної персони, що стояла у керма Титаніка, – імператора Німецької імперії.

Ще тоді, у грудні він звернувся до генералів, політиків, офіцерів, економістів та науковців, просячи допомоги у цьому нелегкому виборі: перемога, яка така далека й не зрозуміла чи суцільна поразка?

В один голос всі вибрали перше, проте ніхто чітко не зміг відповісти, що те далеке та туманне зможе переломити хід бойових дій та не спричинити революції або приборкати її, якщо вона все ж почнеться.

Та є у світі один цікавий закон: коли людина сильно чогось хоче, але не може досягти цього з тих чи інших причин, вона починає шукати. Шукати стільки, доки не знайде, адже жага штовхала усіх до пошуків порятунку. І знаєте, за ці місяці довгі пошуки таки дали результати, бо приблизно тиждень тому один з найнятих шукачів-науковців влади прочитав якусь дивакувату статтю, автором якої був Альфред Вортон. Вже за день інформація щодо тієї надзвичайної технології поширилася серед науковців, які працювали на керівництво імперії. Всі почали затято прорахувувати та перевіряти ту технологію, яку два роки тому так безжально висміяли. Саме через цю "поразку" Альфред і вийшов на пенсію та з болем у грудях засунув ті легендарні креслення та формули у довгий ящик. Та тепер, після появи листа та детальнішого вивчення його робіт, він повернув не лише визнання, а й надію на повернення минулого життя. Життя в якому не було ані війни, ані смерті, хвилювань чи неприємних відкриттів, страхів або темних спогадів. Життя, у якому всі члени його родини живі. Життя, у якому Стефан досі поряд, як і його двоє братів. Життя, яке він втратив, хоча шанс на його повернення досі залишався. Шкода лиш про нього, про людину, яка стільки віддала заради світової гармонії, просто не захочуть слухати. Слухати про те, навіщо він прийшов сюди, що хотів та що натомість отримав. Та як би не завернулася вся ця історія, від Альфреда без перебільшення тепер залежить доля всієї держави, якщо не світу. Від однієї персони, яка просто робила свою справу добросовісно, і творила великі речі у своїй галузі. 

Саме тому тепер він так хвилювався, походжаючи туди-сюди перед великим панорамним вікном, штори якого вже не закривали світу, а тепер стояли на розпашку, демонструючи холодну вулицю, на якій накрапав дощик. У ці секунди в голові геніального вченого весь зайвий галас залу відійшов на другий план, звільнивши місце для цих райських звуків літнього дощику. Вдалині, на місці, де вулиця розходилися у два боки вже стояли масивні барикади, як і у всіх закаулках та дворах у кілометрі від будівлі, яка стала своєрідною в'язницею, щоправда тільки для одного, найрозумнішого в'язна. Біля виходу з цього гігантського маєтку також стояла сторожа.