Розділ 18 "Науковий вечір"

Ліва брова Альфреда піднялася вгору, він почухав за потилицею та пригладив вуса, роздивляючись свій новий образ: парадний костюм, описаний ще раніше, непогано так доповнював його чорне волосся та вуса, за якими він явно слідкував. На відміну від інших літніх людей, для свого віку він був досить худий, адже вмів тримати форму щоденними вправами та зарядками. Крім того, правильно харчувався й слідкував за гігієною. Одним словом справжній ідеал, придертися до якого зміг би не кожен. 

– Головне – спокій. Не варто аж настільки перейматися цими думками. Вони такі самі вчені, як і я. Можливо, вони теж когось втратили, а значить – ми за одне. Наша мета одна, а якщо все справді здійсниться, як я думаю, то, – Альфред знову кахикнув, ніби боячись промовити останнє слово. 

Щось непокоїло його у всій цій ситуації, а от що саме, він сказати не міг, хоча це могли бути сумніви на рахунок правдивості змісту листа або  хвилювання через правильність чи неправильність власної технології.

Втім, як би там не було, Альфред, так і не взявши за краще договорити власну думку, відвернувся від дзеркала дещо невдоволено і вирушив до дверей, зачинив свій кабінет на ключ та спустився на перший поверх, де його міцними та щирими обіймати зустріла Анна. 

– Повертайся швидше та не затримуйся надовго! Сподіваюсь, вони допоможуть нам, – мовила вона йому у самісіньке вухо. 

– Я вже казав: все під контролем, а я йду не до якихось розбишак, а до науковців, таких самих як і я. Вірю, що у цій компанії я знайду ті ресурси, які потрібні для особисто моєї мети. 

Все, що відбулося далі, нагадувало Альфреду якийсь реальний сон, позбавлений будь-якого сенсу. 

Він слабко пам'ятав, як вийшов за межі дому та під місячними променями рухався нічним Берліном. Серед цього виру чи то снів, чи затуманених спогдав далекої реальності, він запам'ятав лиш будівлю Рейхстагу, у якій якраз горіло світло, високу та стрімку, прикрашену підсвітленням Тріумфальну арку від якої так важко було відвести погляд й ще якийсь парк у центрі міста, назву якого він і сам пригадати не міг. Пам'ятав він лише, що зупинився там перепочити, після чого продовжив свій нелегкий шлях. Останні кілометри, ясна річ, як і всяка довга дорога були найтяжчими. Мимоволі, десь у думках він пошкодував, що не поїхав на своєму автомобілі, думаючи, що свіже повітря розвіїть його напруження. 

– Все закінчиться вдало, тільки веди себе природно. Більше нічого, – думав він, звертаючи на вулицю, вказану на оберненому боці листа.

Його погляд почав швидко передивлятися всі будівлі одна за одною, все думаючи куди саме його покликали. 

Практично повсюди горіло світло, тому очі буквально розбігалися серед колориту нічної вулиці.

Десь чи то у парку, чи на якомусь дереві обабіч вулиці подала свій голос сова. Опісля на безлюдному сквері знову стало тихо, за винятком лунких кроків Альфреда та цвірінчання цвіркунів. 

Уважно погляд нічного мандрівника перевівся з адреси надісланого йому листа на будівлю у самому кінці вулиці, у якій світло горіло особливо яскраво, не дивлячись на розміри будинку. 

– Схоже мені сюди, та виглядає навіть дуже гідно, як для якогось там наукового товариства. – перед ним постала будівля, що складалася з двох  поверхів,  перший з яких був утричі більший за інші. 

Це був такий собі великий ґанок, перед яким росла пишна рослинність, серед якої домінували туї. Височенні колони, оздоблені коринфськими ордером, метрів десяти здіймалися над головою чоловіка, що не очікував побачити аж таку картину, яка, безперечно, приголомшила б кожного, хто раніше не бачив будинків такого типу. 

Він ступив декілька кроків і спробував роздивитися все дещо ближче: але оксамитове штори все одно ховали від сторонніх очей все, що відбувалося всередині. Тільки звуки вибухів щирого сміху та веселих гасел й вигуків доносилися зсередини, та й то значно приглушено, адже білі стіни споруди були просто надмціними й до того ж мали шумоізоляційні властивості. 

Той дивний гул ніби вабив Альфреда, він ніби й не таїв у собі нічого серйозного, однак глибоко вражав вуха. Ця музика, ці пісні – можна було подумати, що всередині якесь свято, але точно не наукова конференція, ще й з приводу такої важливої справи. Питання, мабуть, виникне лише одне: навіщо усе це? 

– Я точно прийшов на правильний адрес? – сам до себе звернувся Альфред, як завжди химерно зморщивши лоба та ще раз подивившись на папірець, який і привів його сюди. 

А тим часом на вулиці починав дріботіти дощик, доки якесь дивне непорозуміння вирувало у ньому самому. Він наче відійшов від усього світу, отак заглибившись у свої думки стосовно правдивості того дивного повідомлення. Як розумна людина, він мав спочатку все ретельно спланувати та обміркувати, перш ніж переходити до активних дій. Проте хіба він не вирішив усе для себе ще там, вдома? Хіба  він не пішов на ризик через почуття моралі? Та й хіба є тут хоч щось небезпечне, коли всі люди просто веселятся і радіють життю, ніби запрошуючи його до себе? Його позолочений годинник, що завжди був на лівій руці показав дев'яту годину. Він ще ніколи не заходив у гості до кого-небудь аж так пізно, та зараз він все ж вирішив для себе: дій, доки є така можливість.