Розділ 18 "Науковий вечір"

Ліва брова Альфреда піднялася вгору, він почухав потилицю й пригладив вуса, роздивляючись свій новий образ: парадний костюм, описаний раніше, непогано доповнював його чорне волосся та вуса, за якими він явно стежив. На відміну від інших літніх людей, для свого віку він був досить худорлявим, адже вмів тримати форму щоденними вправами та зарядкою. Крім того, правильно харчувався й дбав про гігієну. Одним словом, справжній ідеал, до якого не кожен зміг би придертися.

– Головне – спокій. Не варто аж так перейматися цими думками. Вони такі ж вчені, як і я. Можливо, вони теж когось утратили, а отже – ми заодно. Наша мета одна, і якщо все справді здійсниться, як я думаю, то… – Альфред знову кашлянув, ніби боячись промовити останнє слово.

Щось непокоїло його в цій ситуації, але що саме – він сказати не міг. Можливо, це були сумніви щодо правдивості змісту листа чи хвилювання через правильність або неправильність власної технології.

Утім, як би там не було, Альфред, так і не договоривши власну думку, дещо невдоволено відвернувся від дзеркала, вийшов із кабінету, зачинив його на ключ і спустився на перший поверх, де його міцними й щирими обіймами зустріла Анна.

– Повертайся швидше й не затримуйся надовго! Сподіваюся, вони допоможуть нам, – мовила вона йому в саме вухо.

– Я вже казав: усе під контролем. Я йду не до якихось розбійників, а до науковців, таких самих, як і я. Вірю, що в цій компанії я знайду ресурси, потрібні для моєї особистої мети.

Усе, що відбулося далі, нагадувало Альфреду якийсь реальний сон, позбавлений будь-якого сенсу.

Він погано пам’ятав, як вийшов за межі дому й під місячним промінням рухався нічним Берліном. Серед цього виру – чи то снів, чи затуманених спогадів далекої реальності – він запам’ятав лише будівлю Рейхстагу, у якій горіло світло, високу й стрімку Тріумфальну арку, прикрашену підсвіткою, від якої важко було відвести погляд, і ще якийсь парк у центрі міста, назву якого він не міг пригадати. Пам’ятав лише, що зупинився там перепочити, після чого продовжив свій нелегкий шлях. Останні кілометри, ясна річ, як і будь-яка довга дорога, були найтяжчими. Мимоволі в думках він пошкодував, що не поїхав на своєму автомобілі, сподіваючись, що свіже повітря розвіє його напругу.

– Усе закінчиться вдало, тільки поводься природно. Більше нічого, – думав він, звертаючи на вулицю, указану на зворотному боці листа.

Його погляд почав швидко оглядати всі будівлі одну за одною, розмірковуючи, куди саме його покликали.

Майже скрізь горіло світло, тож очі буквально розбігалися серед колориту нічної вулиці.

Десь – чи то в парку, чи на дереві обабіч вулиці – подала голос сова. Опісля на безлюдному сквері знову стало тихо, за винятком лунких кроків Альфреда та цвірінчання цвіркунів.

Уважний погляд нічного мандрівника перевівся з адреси, зазначеної в листі, на будівлю в самому кінці вулиці, де світло горіло особливо яскраво, попри скромні розміри будинку.

– Схоже, мені сюди. Виглядає навіть дуже достойно як для якогось наукового товариства, – перед ним постала будівля, що складалася з двох поверхів, причому перший був утричі більший за другий.

Це був своєрідний великий ґанок, перед яким росла пишна рослинність, серед якої переважали туї. Височенні колони, оздоблені коринфським ордером, здіймалися метрів на десять над головою чоловіка, який не очікував побачити таку картину, що, безперечно, приголомшила б кожного, хто раніше не бачив подібних споруд.

Він зробив кілька кроків і спробував роздивитися все ближче, але оксамитові штори все одно приховували від сторонніх очей те, що відбувалося всередині. Лише звуки щирого сміху, веселих гасел і вигуків долинали звідти, та й то значно приглушено, адже білі стіни споруди були надзвичайно міцними й мали шумоізоляційні властивості.

Той дивний гул ніби вабив Альфреда. Він здавався несерйозним, але глибоко вражав вуха. Ця музика, ці пісні – можна було подумати, що всередині свято, але точно не наукова конференція, та ще й із приводу такої важливої справи. Питання, мабуть, виникне лише одне: навіщо все це?

– Я точно прийшов за правильною адресою? – звернувся Альфред сам до себе, як завжди химерно зморщивши чоло й ще раз поглянувши на папірець, що привів його сюди.

Тим часом на вулиці почав дріботіти дощик, а якесь дивне непорозуміння вирувало в ньому самому. Він наче відсторонився від усього світу, заглибившись у роздуми про правдивість того дивного повідомлення. Як розумна людина, він мав спочатку все ретельно спланувати й обміркувати, перш ніж переходити до активних дій. Але хіба він не вирішив усе ще вдома? Хіба не пішов на ризик через почуття моралі? І хіба є тут щось небезпечне, коли люди просто веселяться й радіють життю, ніби запрошуючи його до себе? Його позолочений годинник, що завжди був на лівій руці, показав дев’яту годину. Він ще ніколи не заходив у гості до когось так пізно, але цього разу вирішив: дій, доки є така можливість.