Розділ 17 "Випадок на Роуз-стріт"

Якщо б комусь, хто хоч раз у житті побував, на Роуз-стріт розповіли про ту жахливу ситуації, що склалася там 26 липня, то повірте мені: ніхто б не повірив, що сказане – правда. 

Точної інформації про цей випадок практично немає. Можливо, тому що тоді було занадто темно. Може, через відсутність свідків, а, може, все так і має залишатися великою таємницею, бо так потрібно владі. 

Хоча знаєте: а навіщо нам ті тисячі інтерпретацій однієї ситуації, яка не була докладно описана поки що ніде, адже жоден свідок(якщо на тій безлюдні вулиці все ж хтось був) не давав ніяких коментарів стосовно всієї тієї авантюри… 

***

Вечір, окраїна Магдебургу, 26 липня, 21:00. У цьому районі міста всі жителі вже сиділи вдома і займалися своїми справами: хто читав, хто щось писав, хто просто лежав, читаючи газету "Вечірній Вісник". 

Надворі ж нікого не було. Чи точніше зауважити, майже нікого, адже один чоловік у темному шкіряному жакет і швидкими, й зовсім неоднаковими кроками рухався тією проклятою дорогою, яка щоправда виглядала, як завжди: старезна, місцями не гладка бруківка, невеликі пекарські, ткацькі та ремісничі крамнички, більшість яких вже, ясна річ, були зачинені, ліхтарі, що стояли парами один навпроти іншого та світили своїм блідим жовтим сяйвом й густа рослинність обабіч шляху серед якої із зрозумілих причин переважали троянди, хоча бур'яни, які вже не скошували багато років, все ж були у цій місцині домінантними. 

На цьому всі найцікавіші об'єкти Роуз-стріт закінчуються, до того ж у декількох кварталах звідси починається густий ліс, який за площею просто величезний: він займає тисячі квадратних кілометрів, а поселень всередині нього практично немає, зате відомо, що якщо рухатися на схід цією лісовою дорогою, негласним початком якої є саме Роуз-стріт, можна дістатися самого Берліна! Хоча місцевим і відомо, що цей шлях найкоротший, не всі полюбляють заглиблюватися у заплутана мережу його стежок. 

– Більше ніколи і ні в якому разі не буду затримувати я допізна! – голосно виголосив своє невдоволення Альберт, – Я, значить, думав, що той тип хотів запропонувати мені гідну роботу, а натомість він пропонував стати, чорт би його пробрав, їхнім агентом! Агентом, щоб мене ще, не дай Боже, вбили французи з англійцями! – обурено, не стримуючи емоцій, звертався, мабуть, до самої вулиці нічний перехожий, – Чесне слово: краще вже працювати на себе, маючи свій мінібізнес, аніж погоджуватися на такий ризик! Хоча, що як він взагалі якийсь ненормальний? Якщо тільки згадати ті його ненормально думки про шалені досліди над живими людьми, то він починає реально скидатися більше на якогось канібала, але не на вченого ж! – доклавши чи не усіх зусиль до останнього слова кричав Альберт, перебуваючи на межі гніву та якогось віддаленого страху, що ніби досі кам'яним поглядом хижо дивився йому у спину. 

– Бр-р-р, чого так холодно? Хіба зараз не середина літа? – напевно, цей тридцятип'ятирічний чоловік просто забув про те, що в обід йшов дощ і, що погода з того часу не сильно змінилася. Хоча це можна було пояснити його знервованість, яка, правда, трохи вляглася. 

Шелест вітру, легенько порухи листя, тьмяне світло місяця, лункі звуки кроків і… 

– Що це?! – швидко розвернувся у бік шурхотіння в кущах Альберт. Там, біля стіни, здавалося, ніби стояла якась тінь. Дивні звуки, які не були ні на що схожими і були чимось середнім між гарчання звіра, хрипкістю хворого на грип та якимись неприємними звуками бриніння струни лунали з темного кута дому, який нещодавно проминув Альберт. Холод пройшовся по його тілу від кінчиків пальців ноги до кожної волосинки на голові. 

– Х-хто там?! – боязко, однак голосно запитав Альберт у темряви, хоча звідти ніхто не відповів, якщо не брати за увагу ті звуки, які в принципі могли бути мовою тієї постаті, яку, щоправда, не було видно через невиразність місяця та недостатню якість та кількість ліхтарів на Роуз-стріт. 

На жаль, Альберт не вмів просто забувати про щось або залишати без відповідей. Саме тому він почав по-троху, але впевнено наближатися до тієї клятої стіни, біля якої й прихилилося воно. 

У цій напівтемряві час наче не йшов, а плив у безмежному вимірі думок та переживань. Можливо, так впливало місячне світло. Може, справа була у самому Альберті. Та на зараз відомо лише, що дистанція з п'ятдесяти метрів скоротилася аж до восьми, але через закони фізики темрява досі приховувала постать. Змінилася хіба що чутність цих звуків. 

– Агов! – вже не так голосно, як раніше гукнув чоловік, нервово вдивляючись у морок. Звуки цієї істоти припинилися, а щось ніби здригнулося. Вся впевненість Альберта враз згасла. Його уява, що забагато натерпілася цими днями почала сильно впливати на його психологічний стан, що почав погіршуватися. Він відступив назад на два кроки, а серце билося так швидко і сильно, що він уже не міг його вгамувати. 

– Навіщо це мені? Що я хочу тут побачити і чим це все може закінчитися? – подумки подумав Альберт і жах насичив його душу настільки, що він вже не міг його стримувати. 

Раптом постать знову загарчала, зарипіла, заявила і чорна, досі невідома нікому істота постала перед всі світом у всій своїй "красі". 

Це була потвора, яка по зросту, статурі та будові тіла нагадувала людину, проте то тут, то там її вкривали металічні "пластери", як виявилося пізніше. 

Це були залізні пластини, у яких подекуди виднілися мінілампочки, що світилися жовтогарячим кольором. Спочатку Альберт не помітив їх у темряві, та зараз помаранчеве світло ніби посилилося в декілька разів пропорційно гучним звуками, які заполонили колись тиху вулицю.