Розділ 17 "Випадок на Роуз-стріт"

Якби комусь, хто хоч раз у житті побував на Роуз-стріт, розповіли про ту жахливу ситуацію, що склалася там 26 липня, то ніхто б не повірив, що сказане – правда.

Точної інформації про цей випадок практично немає. Можливо, тому що тоді було занадто темно. Може, через відсутність свідків, а може, усе так і має залишатися великою таємницею, бо цього потребує влада.

Хоча знаєте: а навіщо нам ті тисячі інтерпретацій однієї ситуації, яку ще ніде докладно не описано, адже жоден свідок (якщо на тій безлюдній вулиці все ж хтось був) не дав жодних коментарів щодо всієї тієї авантюри…

Вечір, окраїна Магдебурга, 26 липня, 21:00. У цьому районі міста всі жителі вже сиділи вдома й займалися своїми справами: хтось читав, хтось писав, хтось просто лежав, гортаючи газету "Вечірній вісник".

Надворі ж нікого не було. Чи, точніше, майже нікого, адже один чоловік у темному шкіряному жакеті швидкими й зовсім неоднаковими кроками рухався тією проклятою дорогою, яка, щоправда, виглядала як завжди: старовинна, подекуди нерівна бруківка, невеликі пекарські, ткацькі та ремісничі крамнички, більшість із яких, ясна річ, уже були зачинені, ліхтарі, що стояли парами один навпроти одного й світили своїм блідим жовтим сяйвом, та густа рослинність обабіч шляху, серед якої з очевидних причин переважали троянди, хоча бур’яни, які не скошували вже багато років, усе ж домінували в цій місцині.

На цьому всі найцікавіші об’єкти Роуз-стріт закінчувалися, до того ж за кілька кварталів звідси починався густий ліс, величезний за площею: він займав тисячі квадратних кілометрів, а поселень усередині нього практично не було. Зате відомо, що, рухаючись на схід цією лісовою дорогою, негласним початком якої є саме Роуз-стріт, можна дістатися аж до Берліна! Хоча місцеві й знали, що цей шлях найкоротший, не всі наважувалися заглиблюватися в заплутану мережу його стежок.

– Більше ніколи й ні за яких обставин не затримуватимуся допізна! – голосно виголосив своє невдоволення Альберт. – Я, значить, думав, що той тип хоче запропонувати мені гідну роботу, а натомість він пропонував стати, чорт би його забрав, їхнім агентом! Агентом, щоб мене ще, не дай Боже, зарубали французи з англійцями! – обурено, не стримуючи емоцій, звертався, мабуть, до самої вулиці нічний перехожий. – Чесне слово: краще працювати на себе, маючи свій маленький бізнес, аніж погоджуватися на такий ризик! Хоча, а що, як він узагалі якийсь божевільний? Якщо згадати лише його шалені думки про досліди над живими людьми, то він починає скидатися радше на якогось канібала, ніж на вченого! – докладаючи чи не всіх зусиль до останнього слова, кричав Альберт, перебуваючи на межі гніву і якогось віддаленого страху, що ніби кам’яним поглядом хижо дивився йому в спину.

– Бр-р-р, чому так холодно? Хіба зараз не середина літа? – Напевно, цей тридцятип’ятирічний чоловік просто забув, що вдень ішов дощ і що погода відтоді не дуже змінилася. Хоча це можна пояснити його знервованістю, яка, втім, трохи вляглася.

Шелест вітру, легенький рух листя, тьмяне світло місяця, лункі звуки кроків і…

– Що це?! – швидко розвернувся в бік шурхотіння в кущах Альберт. Там, біля стіни, здавалося, ніби стояла якась тінь. Дивні звуки, що не були схожі ні на що й нагадували щось середнє між гарчанням звіра, хрипкістю хворого на грип і неприємним бринінням струни, лунали з темного кутка дому, який нещодавно проминув Альберт. Холод пробіг по його тілу від кінчиків пальців ніг до кожної волосинки на голові.

– Х-хто там?! – боязко, але голосно запитав Альберт у темряви, хоча звідти ніхто не відповів, якщо не зважати на ті звуки, які, в принципі, могли бути мовою тієї постаті, котру, щоправда, не було видно через тьмяність місяця й недостатню якість та кількість ліхтарів на Роуз-стріт.

На жаль, Альберт не вмів просто забувати про щось чи залишати без відповідей. Саме тому він почав повільно, але впевнено наближатися до тієї клятої стіни, біля якої й причаїлося воно.

У цій напівтемряві час наче не йшов, а плив у безмежному вимірі думок і переживань. Можливо, так впливало місячне світло. Може, річ була в самому Альберті. Та наразі відомо лише, що дистанція з п’ятдесяти метрів скоротилася аж до восьми, але через закони фізики темрява досі приховувала постать. Змінилася хіба що чутність тих звуків.

– Агов! – уже не так голосно, як раніше, гукнув чоловік, нервово вдивляючись у морок. Звуки цієї істоти припинилися, а щось ніби здригнулося. Уся впевненість Альберта враз згасла. Його уява, що забагато натерпілася цими днями, почала сильно впливати на його психологічний стан, який став погіршуватися. Він відступив на два кроки, а серце билося так швидко й сильно, що він уже не міг його вгамувати.

– Навіщо це мені? Що я хочу тут побачити й чим це все може закінчитися? – подумки запитав себе Альберт, і жах наситив його душу настільки, що він уже не міг його стримувати.

Раптом постать знову загарчала, зарипіла, задзвенівши, і чорна, досі невідома нікому істота постала перед усім світом у всій своїй “красі”.

Це була потвора, яка за зростом, статурою та будовою тіла нагадувала людину, проте то тут, то там її вкривали металеві “пластирі”, як з’ясувалося пізніше.

Це були залізні пластини, на яких подекуди виднілися мінілампочки, що світилися жовтогарячим кольором. Спочатку Альберт не помітив їх у темряві, та тепер помаранчеве світло ніби посилилося в кілька разів пропорційно до гучних звуків, які заполонили колись тиху вулицю.