Розділ 16 “Загадковість недільного листа”

Цей день, а саме 26 липня 1915 року, ще з самого ранку почався дивно: о шостій годині невідомий постукав у двері будинку містера Альфреда Вортона, колишнього науковця, який два роки тому зі спокійною душею вийшов на пенсію і жив собі добре й спокійно до цього дня. Йому було сімдесят три роки – пристойний на той час вік, до якого доживав не кожен.

Разом зі своєю дружиною – місис Вортон – вони були одружені вже понад п’ятдесят років і жили, як кажуть, душа в душу, майже ніколи не сварилися й мислили ніби однією головою. Місис Вортон також уже не працювала, якщо не зважати на її догляд за домом, адже служниць їхня сім’я не мала. А колись вона викладала математику в університеті! Ото були часи: скільки ясних умів вона випустила! Шкода лише, що дехто з них уже загинув на фронті, адже мобілізація була нещадною, кидаючи в бій навіть найкращих.

Та зараз мова не про це, адже повторю ще раз: рівно о шостій ранку невідомий постукав у двері маєтку на Мюллер-стріт. Хто це був? Що він хотів? Навіщо прийшов так рано й не на жарт налякав мешканців дому? – Запитання, що так і залишаться без відповідей. Натомість відомо одне – він приніс лист, який зараз тримав у руках здивований Альфред. Він швидко зачинив двері, бо був в одній піжамі, на яку нашвидкуруч накинув жакет і надягнув штани. Не стримуючи цікавості, одразу після зачинення дверей його рука розірвала конверт від листа, у якому вказувалися адреса й адресат, проте там, де мало бути місце відправника, себто адресанта, зіяла порожнеча. Мабуть, це й насторожило чоловіка, який звик за життя думати головою, а не емоціями душі.

– Що там? – насторожено вийшла з кухні його дружина, запитуючи не так із цікавості, як із тривоги, що передалася їй від чоловіка, який важко сопів і навіть раз кашлянув, напружено вдивляючись у маленькі надруковані літери.

– Цього не може бути! Не може ж, але так є. Хм, що вони хочуть? – підвів він очі й оглянув кімнату, декор якої йому так подобався. – Уяви тільки: мене запрошують на якусь конференцію, де має бути сам імператор! – вигукнув Альфред, показуючи зміст листа.

– Що, що? – не могла повірити Анна, уголос зачитуючи дивовижну новину:

Доброго часу доби, Альфреде Вортоне!

Ми раді привітати Вас, адже Ваша наукова стаття щодо розвитку квантової фізики набула поширення в наших колах інтелігенції! Ця технологія, яку Ви так вдало описали, може бути корисною як Вам, так і нам. Ваші статки можуть зрости в десятки разів, адже все Німецьке наукове товариство готове співпрацювати з Вами. Сподіваємося, що Ви прибудете за адресою, вказаною на зворотному боці листа, о 9-й годині вечора 27 липня, тобто завтра. Справа вимагає Вашої якнайшвидшої допомоги, адже, як ми вже казали раніше, без Вас нам не обійтися в жодному разі! Будемо щиро вдячні бачити Вас на місці зустрічі вчасно. І пам’ятайте: одна людина здатна змінити світ!

На цьому лист закінчувався, а в жилах мимоволі холола кров, бо ніхто з подружжя просто не міг запідозрити такого повороту подій.

– І як це розуміти? – здивовано й гучно мовила Анна. – Отже, тебе запросили, а мене ні? – На слові “мене” вона поставила особливо виразний акцент, щоб дати зрозуміти чоловікові своє глибоке невдоволення.

– А я звідки знаю? – відповів Альфред. – Мені невідома ані причина такої раптової популярності моєї статті, ані сам відправник цього листа.

Десь із дві хвилини обоє стояли розгублені, не знаючи, чи варто вірити невідомому авторові. Їхні погляди зустрілися, і враз вони ніби згадали всі випробування життя, що тепер були позаду.

Звісно, обоє сподівалися, що хоч у літньому віці їхні турботи назавжди покинуть цей дім, але сьогодення вимагало рішучіших дій, ніж простого нейтралітету в питанні щодо ситуації, що склалася.

– Знаєш, перш ніж діяти, слід усе логічно обдумати. Я піду до себе, мені треба зважити ризики й переваги цього листа, – сказав містер Вортон, ніби більше до себе, ніж до Анни, і почав швидко підніматися сходами, хоча душею він був дуже далеко.

Щось у цьому листі так його турбувало й не давало відпустити ситуацію у вир інших думок.

Коридор він проминув швидко, після чого щільно зачинив за собою двері, боячись, щоб ніхто навіть краєм вуха не почув і не побачив того, що відбувалося всередині. Але тепер можна сказати, що він був у безпеці, сидячи на оксамитовому дивані й тримаючи дерев’яну коробочку з намальованим на ній зеленим візерунком із рослин і живоплоту. Лист лежав на столику перед ним і вже не цікавив адресата.

– Цікаво це все, – тихо проказав він сам до себе й зі скрипом відчинив стару коробочку, що стільки років перебувала в забутті. Його рука обережно ворухнулася, і на світ з’явилися десятки різних формул і записів, що в цілому утворювали ту титанічну працю, на яку він поклав усе життя. Та, здавалося, його цікавили не так ті складні математичні нотатки, як щось, що лежало під ними.

Це було фото. Фото його сина, Стефана, який уже ніколи не посміхнеться йому своїм молодим обличчям. Спогад про сумну звістку восени того року досі різав серце, тож згадувати подробиці його трагічної смерті від авіаудару просто не хотілося.