Розділ 16 “Загадковість недільного литста”

Цей день, а саме 26 липня 1915 року, ще з самого рання почався дивно: о шостій ранку невідомий постукав до дверей будинку містера Альфреда Вортона, колишнього науковця, який два роки тому зі спокійною душею вийшов на пенсію і жив собі добре та спокійно до цього дня. Йому було сімдесят три роки – пристойний на той час вік, до якого доживав не кожен.

Разом зі своєю дружиною – міс Вортон вони були одружені вже більше п’ятдесяти років і жили, як-то кажуть душа в душу, практично ніколи не сварилися і мислили неначе однією головою. Міс Вортон вже також не працювала, якщо не брати за увагу її догляд за домом, бо служниць їхня сім’я не мала. А колись вона викладала математику в університеті! Ото були часи: скільки ясних умів вона випустила! Шкода тільки, що дехто вже загинув на фронті, адже мобілізація була нещадною, кидаючи у бій навіть найкращих.

Та зараз мова не про те, адже повторюсь ще раз: рівно о шостій ранку невідомий постукав у двері маєтку на Мюллер Стріт. Хто то був? Що він хотів? Навіщо приперся так рано і не на жарт налякав мешканців дому? – Запитання, що так і залишаться без відповідей. Натомість відомо одне – він приніс лист, який зараз і тримав у руках здивований Альфред. Він швидко зачинив дверті бо був в одній піжамі на яку нашвидкоруч накинув жакет та одягнув штани. Не стримуючи бажання цікавості, одразу після закриття дверей його рука розірвала конверт від листа, в якому вказувалася адреса та адресат, проте там, де мало бути місце адресанта, себто відправинка, було порожнє місце. Мабуть, це й насторожило цього чоловіка, який звик за життя думати головою, а не емоціями душі. 

– Що там? – насторожено вийшла з кухні його дружина, запитуючи не так з цікавості, як з тривоги, яка передалася їй від чоловіка, що важко сопів і навіть раз кахикнув, напружено вдивляючись у маленькі надруковані літери.

– Цього не може бути! Не може ж, але так є. Хм, що вони хочуть? – підві він очі та оглянув кімнату, декор якої йому так подобався, – Уяви тільки: мене запрошують на якусь конференцію, де має бути сам імператор! – закричав Альфред, показуючи зміст самого листа.

– Що, що? – не могла повірити Анна, вголос, зачитуючи дивовижну новину:

Доброго часу доби, Альфреде Вортон!

Ми раді привітати Вас, адже Ваша наукова стаття щодо розвитку квантової фізики набула поширення у наших колах інтелігенції! Ця технологія, яку ви так вдало описали, може бути корисною як Вам, так і нам. Ваші статки можуть зрости в десятки разів, адже все Німецьке Наукове Товариство готове співпрацювати з Вами. Сподіваємося, що Ви прибудете за адресом, що вказаний на протилежному боці листа о 9 годині вечора 27 липня, тобто завтра. Справа вимагає вашої якнайскорішої допомоги, тому як ми вже казали раніше без Вас, нам не обійтися в жодному разі! Будемо щиро вдячні бачити Вас на місці зустрічі вчасно. І пам’ятайте: одна людина здатна змінити світ!

На цьому лист закінчувався, а в жилах мимоволі холола кров, бо ніхто з пари просто не міг запідозрити такого повороту подій.

– І як це розуміти? – здивовано та гучно мовила Анна, – Отже тебе запросили, а мене ні? – на слові “мене” вона поставила особливо виразний акцент, аби дати зрозуміти чоловіку своє глибоке невдоволення.

– А я звідки знаю? – у свою чергу повідомив Альфред, – Мені невідома ані причина такої різкої популярності моєї статті, ані сам адресант, який відправив цей лист. 

Десь зо дві хвилини обоє стояли розгублені, не знаючи, чи варто вірити невідомому автору. Їхні погляди зустрілися, враз вони ніби згадали всі випробування життя, що тепер були пройдені. 

Звичайно, обоє сподівалися, що хоч у літньому віці їхні турботи назавжди покинуть цей дім, однак сьогодення вимагало рішучіших дій, аніж простого нейтралітету у питанні щодо ситуації, яка склалася.

– Знаєш, перш ніж діяти слід логічно все обдумати. Я піду до себе, мені треба дещо зважити ризики та переваги цього листа, – ніби не так до Анни, як до себе мовив містер Вортон і почав швидко підніматися сходами, хоча душею він був дуже далеко.

Щось у цьому листі так турбувало його і не давало відпустити ситуацію у вир інших думок.

Коридор він проминув швидо, після чого щільно зачинив за собою двері, боячись щоб ніхто навіть краєм вуха не зміг ані побачити, ані почути того, що відбувалося всередині. Але тепер можна сказати він був у безпеці, отак сидячи на оксамитовому дивані та тримаючи дерев’яну коробочку з намальованим на ній зеленим візерунком рослин та живоплоту. Лист же лежав та столику перед ним і вже не цікавив адресата.

– Цікаво це все, – сам до себе стишеним голос проказав він і зі скрипом відчинив стареньку коробочку після стількох років забуття про неї. Його руха обережно ворухнулася, а на світ показалися десятки різних формул та записів, що в цілому утворювали ту титанічну працю, на яку він поклав усе життя. Та, здавалося, його цікавили не так ті складні математичні нотатки, як щось, що під ними лежало.

Це було фото. Фото його сина, Стефана, який вже ніколи не посміхнеться йому своїм молодим обличчям. Той спогад про сумну звістку восени того року досі різав серце, тому й згадувати інформацію про його трагічну смерть від авіаудару просто не хотілося. 

Натомість, погляд знову повернувся до формул, десь хвилину протримався на них і знову скосився на картинку. Його зіниці неочікувано навіть для нього самого дещо розширилися. Те, вже давно забуте, відчуття хвилювання почало наростати. Тепер же розум почав працювати дедалі потужніше. У голові невідомий голос наче заново зачитав ті пронизливо загадкові уривки: “Ця технологія, яку ви так вдало описали, може бути корисною як Вам, так і нам.”