Розділ 15 "Звільнення"

Не пройшло і трьох місяців, як звуки вибухів знову почали повертатися на окуповані території. Одне за одним селами та містами котилася хвиля страшних баталій, що вже вдруге нагадали місцевим про війну навколо. Події різнилися лише одним фактором: коли в серпні-вересні росіяни захоплювали Галичину, населення слабко розуміло і поняття окупації, і зміни влади. Ніхто й не думав, що та сама австрійська влада, яка геть не подобалася звичайним містянам та селянам, тепер виявиться чи не рятівником від царського режиму, що страшніший, як морально, так і фізично. Він готовий на все, аби тільки домогтися кривавої перемоги та розширити владу. 

Хоча з іншого боку хіба не всі імперії саме такі? Хіба інші імператори мислять інакше? Хіба на Заході чи Італійському фронті щось відрізняється від ситуації на Західній Україні? 

Кажуть, що все пізнається в порівняннях, і варто визнати це правдою, адже якби ми не враховували факторів жорсткого тероруру, репресій та лютої ненависті, то тих російських окупантів можна було б цілком логічно прирівняти і до німців, і до австрійців. Але ж різниця є! Може, ще рік тому для когось різниці й не було, одначе події сучасної внесли свої корективи, а це дивне відчуття якогось піднесення з наближення австро-німецьких військ лише підсилювалося у всіх мешканців Львова, які сьогодні прокинулися з новиною, яку чекали так довго: сили Центральних Держав входять до найбільшого міста Галичини, що зненавиділо російські сили за десять довгих місяців окупації. В основному у битві навколо Львова брали участь німецько-австро-угорські армії приблизно у рівній кількості. Весь травень та добру половину червня на львівському напрямку справді точилися важкі бої, доки основна частина Легіону знаходилася на Буковині, прориваючись на Чернівці. 

Проте одному полку січовиків, на щастя, вдалося вижити у цій м'ясорубці і зберегти більшість особового складу точно якимось дивом. Тому тепер по головним вулицям Львова йшли вже професійні, добре навчені у боях, воїни, які крокували так, ніби це був парад з серйозними обличчями, що час від часу помічаючи знайомих, посміхалися. 

Серед цих героїв був і Михайло, який відібрав у свій найнебезпечніший загін тільки найкращих, щоб уникнути втрат серед новобранців, які в основному були краще оснащені та на спокійніших напрямках. 

Дехто з січовиків-львів'ян на деякий час відлучався, щоб завітати до рідних стін, хоча все місто, залинуте яскравим сонячним промінням, наче посміхалося втомлений вступаючим військам та зраділи містянам, що вже бачили близьку перемогу. Шкода тільки, що вони не знали про ситуацію за межами імперії. Мало хто здогадувався про бойові дії, наприклад десь в Італії чи у далекій Франції. Ніхто й гадки не мав, що навіть перемога тут, до якої ще було вкрай далеко, не зробить їхнє життя таким, яким було до війни. Українські січові стрільці разом з іншими підрозділами у такому разі просто б вирушали на інші фронти, досягати перемог і там, а це – вже зовсім інша історія, що веде як до нових втрат, так і до нових звитяг безстрашних воїнів, що прямо перед нами крокували широкими, вишуканими майданами та затишними, тихими черевневими скверами у яких віяло прохолодою та якимось спокоєм, що не був характериний місту усі ці десять місяці. Тепер все ніби набрало нових кольорів. Величезні, вишукані та старовинні будівлі, що лякали перехожих можливим розташуванням там росіян тепер вже ніби й стали ріднішими та приємнішими. Болюча пам’ять про репресійні заходи близ Ратуші також наче випали з пам’яті. А, може, того всього й не було? Справді, а за років десять чи двадцять хіба хтось згадає тяжке ярмо, що звалилося на плечі сотень тисяч? Хіба знайдеться той, кому день звільнення запам’ятається не лише, як шалене свято, у якому були замішені і військові, і цивільні, і знайомі, і незнайомі, родичі та звичайні перехожі, торговці та фінансисти, математики та актори театру, які на цей темний час втратили роботу через закриття театру. Ясна річ, все знову стане на свої місця, а про погане не забажає згадувати ніхто, навіть якщо воно вразило його особисто.

Десь вдалині лунали “Ой, у лузі червона калина” та “Ой, під Перемишлем”. Пісні лунали неначе від самих глибин душі, а їхні звуки губилися у безмежному лабіринті вулиць. П’янкий аромат свіжого повітря приємно вдихався кожним подихом, наче проходячи через усю душу та збираючи найкраще в єдине ціле.

На мить, якщо не брати за увагу далекі звуки вибухів, що скоріше за все лунали вже за Львовом, та солдат, які досі напружено тримали гвинтівки, згадуючи який шлях подолали, щоб зараз йти цими рідними двориками та бульварами, дивитися на ці добрі та рідні обличчя, ступати по українській землі, що була просочена боротьбою та вірою в краще майбутнє.

Мабуть, ці миті були гідні того важкого шляху, проте щось досі непокоїло усіх. Може, ніхто й не показував цього, втім десь дуже глибоко було дивне відчуття безмежності цих подій. Здавалося, що все не так просто, що хтось досі гине, втрачає когось або щось, та тим, хто просто радів цьому, безперечно, особливому дню, це не хвилювало. Все ж таки росіяни й далі продовжували Великий Відступ, залишаючи все нові і нові території, які у свою чергу займали війська Центральних Держав, щоправда з тякжими боями.