Розділ 15 "Звільнення"

Не минуло й трьох місяців, як звуки вибухів знову почали повертатися на окуповані території. Одне за одним селами й містами котилася хвиля страшних баталій, що вдруге нагадали місцевим про війну навколо. Події різнилися лише одним фактором: коли в серпні-вересні росіяни захоплювали Галичину, населення слабко розуміло поняття окупації та зміни влади. Ніхто й не думав, що та сама австрійська влада, яка геть не подобалася звичайним містянам і селянам, тепер здаватиметься чи не рятівником від царського режиму, страшнішого як морально, так і фізично. Він був готовий на все, аби лише домогтися кривавої перемоги й розширити владу.

Хоча з іншого боку, хіба не всі імперії саме такі? Хіба інші імператори мислять інакше? Хіба на Заході чи Італійському фронті щось відрізняється від ситуації на Західній Україні?

Кажуть, що все пізнається в порівнянні, і варто визнати це правдою, адже якби ми не враховували факторів жорстокого терору, репресій і лютої ненависті, то тих російських окупантів можна було б цілком логічно прирівняти до німців чи австрійців. Але ж різниця є! Може, ще рік тому для когось її й не було, однак події сьогодення внесли свої корективи, а це дивне відчуття якогось піднесення з наближенням австро-німецьких військ лише посилювалося в усіх мешканців Львова, які сьогодні прокинулися з новиною, якої чекали так довго: сили Центральних держав входять до найбільшого міста Галичини, що зненавиділо російські сили за десять довгих місяців окупації. У битві навколо Львова брали участь переважно німецько-австро-угорські армії, приблизно в рівній кількості. Увесь травень і добру половину червня на львівському напрямку справді точилися важкі бої, тоді як основна частина Легіону перебувала на Буковині, прориваючись до Чернівців.

Проте одному полку січовиків, на щастя, вдалося вижити в цій м’ясорубці й зберегти більшість особового складу якимось дивом. Тож тепер головними вулицями Львова йшли вже професійні, добре навчені в боях воїни, які крокували так, ніби це був парад, із серйозними обличчями, що час від часу, помічаючи знайомих, усміхалися.

Серед цих героїв був і Михайло, який відібрав до свого найнебезпечнішого загону лише найкращих, щоб уникнути втрат серед новобранців, котрі переважно були краще оснащені й перебували на спокійніших напрямках.

Дехто з січовиків-львів’ян на деякий час відлучався, щоб завітати до рідних стін, хоча все місто, залите яскравим сонячним промінням, наче посміхалося втомленим військам, що вступали, і зраділим містянам, які вже бачили близьку перемогу. Шкода лише, що вони не знали про ситуацію за межами імперії. Мало хто здогадувався про бойові дії, наприклад, десь в Італії чи у далекій Франції. Ніхто й гадки не мав, що навіть перемога тут, до якої ще було вкрай далеко, не поверне їхнє життя до того, яким воно було до війни. Українські січові стрільці разом з іншими підрозділами в такому разі просто вирушали б на інші фронти, щоб досягати перемог і там, а це – вже зовсім інша історія, що веде як до нових утрат, так і до нових звитяг безстрашних воїнів, які прямо перед нами крокували широкими вишуканими майданами й затишними тихими червневими скверами, де віяло прохолодою та якимось спокоєм, не властивим місту впродовж усіх цих десяти місяців.

 Тепер усе ніби набрало нових барв. Величезні, вишукані й старовинні будівлі, що лякали перехожих можливим розташуванням там росіян, тепер стали ніби ріднішими й приємнішими. Болюча пам’ять про репресійні заходи біля Ратуші також наче вивітрилася з пам’яті. А може, того всього й не було? Справді, чи за десять-двадцять років хтось згадає тяжке ярмо, що звалилося на плечі сотень тисяч? Чи знайдеться той, кому день звільнення запам’ятається не лише як шалене свято, у якому поєдналися військові й цивільні, знайомі й незнайомі, родичі й звичайні перехожі, торговці й фінансисти, математики й актори театру, які на цей темний час утратили роботу через закриття театру? Ясна річ, усе знову стане на свої місця, а про погане не захоче згадувати ніхто, навіть якщо воно вразило його особисто.

Десь удалині лунали “Ой, у лузі червона калина” та “Ой, під Перемишлем”. Пісні лилися ніби з самої глибини душі, а їхні звуки губилися в безмежному лабіринті вулиць. П’янкий аромат свіжого повітря приємно вдихався з кожним подихом, наче проходячи крізь усю душу й збираючи найкраще в єдине ціле.

На мить, якщо не зважати на далекі звуки вибухів, що, скоріш за все, лунали вже за Львовом, і солдатів, які досі напружено тримали гвинтівки, згадуючи, який шлях подолали, щоб тепер іти цими рідними двориками й бульварами, дивитися на ці добрі й рідні обличчя, ступати по українській землі, просоченій боротьбою та вірою в краще майбутнє.

Мабуть, ці миті були варті того важкого шляху, проте щось усе ще непокоїло всіх. Може, ніхто й не показував цього, але десь дуже глибоко жило дивне відчуття безмежності цих подій. Здавалося, що все не так просто, що хтось досі гине, утрачає когось або щось, та тим, хто просто радів цьому, безперечно особливому дню, це не хвилювало. Усе ж таки росіяни й далі продовжували Великий відступ, залишаючи дедалі нові території, які, своєю чергою, займали війська Центральних держав, щоправда, з тяжкими боями.