Розділ 14 "Прорив"

Останні декілька днів на лінії бойового зіткнення було гаряче. Особливо потужним обстрілом піддавалися позиції росіян у центральній частині фронту – навколо містечка Горлиці. Вже за добу масованих артилерійських ударів стало зрозумілим, що наступ неминучий, тому зараз, сидячи у багато обставленому кабінеті замку десь за п'ять кілометрів від лінії зіткнення, Михайло розумів складність операції, яка лише починалася. 

Йому було доручено керувати невеликим підрозділом січових стрільців чисельністю у дві тисячі осіб. 

– Отже, нам доведеться пробити їхню оборону у районі третьої армії. Звичайно, це буде складно, але разом із професійними німецькими підрозділами, що здобули непоганий бойовий досвід на заході і тепер мали продемонструвати його тут, допомігши таким чином союзним силам, що знаходилися тут. Вся операція мала починатися рівно об одинадцятій, а отже залишалася одна година. Обстріли ворожих, як гарматами, так й авіацією завершилися, що було останнім сигналом перед великою битвою, над планом якої працювали аж так довго. 

Ці кроки, цей мороз, що пробігає по спині, це тремтіння м'язів та суглобів, це незрозуміле хвилювання, яке виникало від проміння весняного сонця. Це був травень 1915, теплий та напружений, адже доля десятків мільйонів людей, що воювали та проживали на заході російської імперії тепер вирішувалася тут, а перемога сил Центральних Держав у цій битві могла означати великий програш та відступ росіян. 

Михайло йшов так швидко, що практично не помічав ніяких змін, хоча з кожним пройденим кілометров природа та земля в цілому виглядала все мертвішою та більше покаліченою війною: зелена травичка змінювалася вигорілою та чорною землею, синє небо почало наповнюватися димом, сотні вирв від снарядів маячіли то тут, то там, а калюжі від нещодавного дощу перетворилися на багнюку. Почастішали і міни, і форпости зі схвильованими солдатами, і колюча проволока, і всілякі інші оборонні споруди. 

Тільки зараз Михайло розумів, наскільки важлива роль його та січовиків у прориві позицій третьої армії. За характером Войсенко у першу чергу покладався у першу чергу на себе, тому планував зробити все якомога краще, не дивлячись на недостатнє, на його думку, озброєння січових стрільців. Для порівняння австро-угорські та німецькі армії мали близько двохсот танків, у той час як січовики володіли лише п'ятдесятьма. Як вже було зазначено раніше, науковий прогрес у цій реальності дивував і людей, і бійців вже декілька десятків років. Значний поштовх технологій дав змогу людям провести центральне опалення, освітлення та каналізацію практично у всіх країнах Європи ще до 1850. Що там вже говорити про новітнє озброєння, якщо реактивна артилерія, ракети та багатоцільові винищувачі вже не були великою рідкістю. Натомість серед мільйонів звичайних рядових великою рідкістю були банальні автомати, тому що воєнпром різних імперій не думав про якість підрозділів, вважаючи, що їхня кількість куди важливіша. Саме тому зараз, у час розвитку та глобалізації війна могла б у більшості випадків бути схожою на конфлікти семидесятирічної давності. 

І так заглибившись у свої міркування, Михайло походжав туди-сюди в окопі, скоса споглядаючи на підпорядкованих йому людей одним оком та на годинник іншим. Та раптом він різко зупинився, ніби врізсши ногами у ґрунт. Тихі суперечки та перемовини бійців одразу затихли, після чого головним об'єктом спостереження став він сам. 

– Знаєте, сьогодні важливий день, хоча думає вам усім це відомо, – почав Михайло дещо напруженим тоном, а його голос був якимсь хрипким, але впевненим, – Всі ми, на відміну від німців та австро-угорців, зібралися тут не для того, щоб збільшити кордони імперії чи послабити росіян. Ні! – сталевим голосом крикнув Войсенко і подивився на небо, – Ми тут через події серпня 1914! Через наступ росіян, через початок Світової війни, що забрала не лише наш спокій, а ще й нашу землю, наші міста, будинки і людей! – на останньому слові його голос ледь помітно здригнувся, та в цілому солдати розуміли хід думок командира, – ми вже ніколи не станемо тими, ким були раніше. Так, зміняться часи, зміняться люди, однак повірте мені: завжди залишаться ті, хто не забудуть нас, наш подвиг. Тоді, через багато років хтось згадає, ті часи, коли ми вмирали за обидві імперії, борючись за далеку свободу. Так, українці є і з того боку. Так, не всі розуміють, що означає ця війна, аналогів якої я не пригадую. Хтось теж загине, хтось виживе, хтось втратить ногу або руку в хтось – людяність. Але… – дещо перевівши дух та сковтнувши, мовив Михайло, – Я маю дещо вам сказати. Звісно, зараз у це слабко віриться, але от побачите: у нашій крові кров'ю вмиються й імперії, що привели нас сюди. Всі вони – це жорстокі тигри, ненаситність та жадоба до влади яких рано чи пізно поглине їх настільки, що вони втратять не лише свої сили, а й підтримку тих, хто щиро вірив їхнім гаслами, хто вбивав і катував, палив і нищив, руйнував і трощив. Колись всі вони зрозуміють безвихідність свого положення. Шкода 

лиш, що тоді буде вже запізно, адже дух протилежний їм рано чи пізно пересилить централізовану систему, що ґгрунтується на силі кількості, політична орієнтація якої така ж мінлива, як весняна погода. – завершив Войсенко наче вже іншою людиною. Та його вплив на солдатів вже давав свої наслідки: обличчя стали впевненішими, а страх у декого змінився серйозністю розуміння усіх слів, – А тепер, браття, час повертати своє, послаблюючи нашого головного ворога кожним кроком! – на останньому слові десь вдалині пролунали потужні вибухи – останній сигнал було подано, а вогняні іскри перетнули небо, розірвавшись просто на ворожих позиціях. В окопах всі одразу заметушилися, вистрибуючи з підземних схованок та виходячи у чисте поле, найбільше покалічене довгим протистоянням двох сторін.