Розділ 14 "Прорив"

Останні кілька днів на лінії бойового зіткнення було гаряче. Особливо потужним обстрілам піддавалися позиції росіян у центральній частині фронту – навколо містечка Горлиці. Уже за добу масованих артилерійських ударів стало зрозуміло, що наступ неминучий, тож тепер, сидячи в добре облаштованому кабінеті замку десь за п’ять кілометрів від лінії зіткнення, Михайло усвідомлював складність операції, яка тільки починалася.

Йому доручили керувати невеликим підрозділом січових стрільців чисельністю дві тисячі осіб.

– Отже, нам доведеться пробити їхню оборону в районі третьої армії. Звісно, це буде складно, але разом із професійними німецькими підрозділами, які здобули чималий бойовий досвід на заході й тепер мали продемонструвати його тут, допомігши союзним силам, що перебували на цій ділянці, ми впораємося. Уся операція мала початися рівно об одинадцятій, а отже, залишалася одна година. Обстріли ворожих позицій – як гарматами, так і авіацією – завершилися, що стало останнім сигналом перед великою битвою, над планом якої працювали так довго.

Ці кроки, цей мороз, що пробігає по спині, це тремтіння м’язів і суглобів, це незрозуміле хвилювання, яке викликало проміння весняного сонця. Це був травень 1915 року, теплий і напружений, адже доля десятків мільйонів людей, які воювали й проживали на заході Російської імперії, тепер вирішувалася тут. Перемога сил Центральних держав у цій битві могла означати великий програш і відступ росіян.

Михайло йшов так швидко, що майже не помічав змін, хоча з кожним пройденим кілометром природа й земля загалом виглядали дедалі мертвішими й покаліченішими війною: зелена трава змінювалася вигорілою й чорною землею, синє небо почало наповнюватися димом, сотні вирв від снарядів виднілися то тут, то там, а калюжі від нещодавнього дощу перетворилися на багнюку. Почастішали міни, форпости зі схвильованими солдатами, колючий дріт і всілякі інші оборонні споруди.

Лише тепер Михайло розумів, наскільки важлива роль його та січовиків у прориві позицій третьої армії. За характером Войсенко насамперед покладався на себе, тому планував зробити все якомога краще, попри, на його думку, недостатнє озброєння січових стрільців. Для порівняння: австро-угорські та німецькі армії мали близько двохсот танків, тоді як січовики володіли лише п’ятдесятьма. Як уже зазначалося раніше, науковий прогрес у цій реальності дивував і людей, і бійців упродовж кількох десятків років. Значний поштовх технологій дав змогу провести центральне опалення, освітлення й каналізацію практично в усіх країнах Європи ще до 1850 року. Що вже казати про новітнє озброєння, якщо реактивна артилерія, ракети й багатоцільові винищувачі давно перестали бути рідкістю. Натомість серед мільйонів звичайних рядових великою рідкістю були навіть банальні автомати, адже воєнпром різних імперій не дбав про якість підрозділів, вважаючи, що їхня кількість куди важливіша. Саме тому тепер, у час розвитку та глобалізації, війна в більшості випадків скидалася на конфлікти сімдесятирічної давнини.

Заглибившись у свої міркування, Михайло походжав туди-сюди в окопі, скоса поглядаючи одним оком на підлеглих, а другим – на годинник. Та раптом він різко зупинився, ніби вгрузнувши ногами в ґрунт. Тихі суперечки й перемовини бійців одразу затихли, після чого головним об’єктом уваги став він сам.

– Знаєте, сьогодні важливий день, хоча, гадаю, вам усім це відомо, – почав Михайло дещо напруженим тоном. Його голос був хрипким, але впевненим. – Усі ми, на відміну від німців і австро-угорців, зібралися тут не для того, щоб розширити кордони імперії чи послабити росіян. Ні! – сталевим голосом вигукнув Войсенко й подивився на небо.

– Ми тут через події серпня 1914 року! Через наступ росіян, через початок Світової війни, що забрала не лише наш спокій, а й нашу землю, наші міста, будинки й людей! – На останньому слові його голос ледь помітно здригнувся, але загалом солдати розуміли хід думок командира. – Ми вже ніколи не станемо тими, ким були раніше. Так, зміняться часи, зміняться люди, але повірте мені: завжди залишаться ті, хто не забуде нас і наш подвиг. Тоді, через багато років, хтось згадає ті часи, коли ми вмирали за обидві імперії, борючись за далеку свободу. Так, українці є й по той бік. Так, не всі розуміють, що означає ця війна, аналогів якій я не пригадую. Хтось загине, хтось виживе, хтось утратить ногу чи руку, а хтось – людяність. Але… – дещо віддихавшись і ковтнувши слину, мовив Михайло, – я маю дещо вам сказати. Звісно, зараз у це важко повірити, але побачите: у нашій крові кров’ю вмиються імперії, що привели нас сюди. Усі вони – жорстокі тигри, ненаситність і жага до влади яких рано чи пізно поглинуть їх настільки, що вони втратять не лише свої сили, а й підтримку тих, хто щиро вірив їхнім гаслам, хто вбивав і катував, палив і нищив, руйнував і трощив. Колись усі вони зрозуміють безвихідь свого становища. Шкода лише, що тоді буде вже запізно, адже дух, протилежний їм, рано чи пізно пересилить централізовану систему, яка ґрунтується на силі кількості й політична орієнтація якої така ж мінлива, як весняна погода. – Завершив Войсенко вже ніби іншою людиною. Та його вплив на солдатів уже давав результати: обличчя стали впевненішими, а страх у декого змінився серйозним розумінням усіх слів.

– А тепер, браття, час повертати своє, послаблюючи нашого головного ворога кожним кроком! – На останньому слові вдалині пролунали потужні вибухи – останній сигнал було подано, а вогняні іскри перетнули небо, розірвавшись просто на ворожих позиціях. В окопах усі одразу заметушилися, вистрибуючи з підземних схованок і виходячи в чисте поле, найбільше покалічене довгим протистоянням двох сторін.