Розділ 13 "План нової стратегії"

Той день, коли почалася Карпатська операція буде, мабуть, важко забути, як воєначальникам, що планували хід операції, так і тим, хто безпосередньо брав у ній участь. Згодом австро-угорські війська були зупинені, як і росіяни, що аналогічно намагалися провести наступ і Угорщину. 

Перемишль пав, але за довгі місяці його оборони, росіяни витратили забагато ресурсів та часу на його взяття.

Зима закінчилися, хоча жодна зі сторін так і не досягла свого. Однак зимовий наступ проводити було, звичайно, значно важче. Погодні умови та паритет на фронті не давали жодної можливості розгрому ні сили Антанти, ні Центральних Держав. 

Проте ця весна обіцяла бути сонячною та не дуже вологою, а отже справа переходила до рук генералів, які володіли всіма резервами і могли починати наступ будь-якої миті. 

Та не варто забувати, що в напрузі залишався і Західний фронт, де відбувалися позиційні бої, а співвідношення сил по троху вирівнювалося. 

Проте Михайло змінився і тепер він як ніколи раніше бажав змін. Підвищення, медалі, визнання – все це могло видаватися далеким та недосяжним ще рік тому, однак не варто забувати, що життя змінює лише форми, а от з внутрішнім світом може відбутися лише вдосконалення або застій, який не приводить ні до чого хорошого. 

Але Войсенко був не з тих, хто впадав у депресію в часи повного відчаю. Можливо, у війні він вбачав своєрідне натхнення, що давало йому якісь сили, втім не слід думати, що смерті та каліцтва мільйонів приносили йому щастя. Після кривавої зими, що назавжди пішла у вічність, він передивився своє поняття про штурм та оборону. Майже ніколи новобранці під його керівництвом вже не йшли на найважчі напрямки, а частіше залишалися в тилу, де покращували свої бойові навички. Ясна річ, досвідченим солдатам від цього не легшало, адже тепер їм доводилося битися власною професійність та якістю підготовки, а не кількістю, як раніше. Хоча давайте бути чесними: відвагою меншої кількості врятовувалася більша кількість, а також вигравався і дорогоцінний час, якого на фронті так не вистачало. 

Однак тиждень тому з приходом того листа все змінилося, а Войсенко отримав шанс змінити хід війни, якби голосно це не звучало. А сталося це так, що в період з листопада по квітень сили Центральних Держав значно поповнилися за рахунок мобілізованих німців та народів Австро-Угорщини. 

Таким чином шанс на виправлення ситуації на сході досі залишався, не дивлячись на чисельну перевагу росіян на деяких напрямках. Ситуація для царської армії не виражала особливих перспектив і нагадувала ані прорив літа 1914, ані надії прорватися в Угорщину цієї зими. Останній шанс продовжити власний наступ полягав у розгромі основних резервів супротивника, хоча їхнє місце розташування було відомим лише кайзеру. 

А от для ворогів російської імператорської армії позиційна війна навіть пішла на користь, адже не лише гроші – артерія війни. Щоб виграти битву треба зробити все від гарної підготовки особового складу до максимального вдосконалення взаємодії підрозділів. Якщо з першим пунктом все було більш-менш зрозуміло, то з плануванням головного удару почалися цілі дебати, які лише заплутували генералів та керівників різних фронтів, не залишаючи жодної нормальної теорії. 

Саме тому й було прийнято рішення щодо остаточного та великого загального збору воєначальників Східного фронту серед яких непогані позиції мав і Михайло. 

Тепер же після того здивування від запрошення на загальну раду, довгої дороги, різних роздумів та планів він сидів за цим величезним круглим столом та розглядав купи старих та вдосконалених карт, неохайно відкритих книг про військову стратегію, здійснених та лише вірогідних планів операцій.

– А якщо ми вдаримо ось тут, – тицьнув якийсь молодий генерал, що раніше керував однією з бригад у битві при Іпрі, – Вільнюс – це чудова можливість прорватися вглиб їхніх армій. Враховуючи те, що наша газова зброя куди краща за російську, ми зможемо досить просто прорвати їхні головні лінії оборони, пізніше розширившись та розділивши їхню армію на північну групу у Курляндії та південну у Польщі! 

– Гаразд, розумнику а як ти будеш втримувати таку химерну лінію зіткнення, – висловив свій аргумент Макензен – досвідчений і вже сідий генерал зі своїми чітко вираженими густими вусами, що так і кричали про його похилий вік. 

В цей раз він як завжди був у своєму сірому костюмі з прищепленими чорними хрестами та золотими стрічками. Над його головою так само чудернацько здіймався його незвичний капелюх з черепом, а загартований у боях погляд вказував міць його власника. 

– У скількох справжніх боях на передовій ти був? – у відповідь мовчання, – скільки вдалих штурмі чи оборонних операцій ти спланував? Які втрати зазнавали підпорядковані тобі підрозділи, чи ти так і залишався на чолі тилових армій, що брали участь у боях раз на два або три місяці? – генерал до якого мовив Макензен почервонів, немов рак, важко сопучи та намагаючись якось заперечити, однак його язик не слухався, тому за столом продовжував тривати ритм загального мовчання. Ніхто не хотів піддавати сумнівам свій авторитет, адже суперечки з генералом-професіоналом ні до чого доброго привести не могли.