Розділ 13 "План нової стратегії"

Той день, коли почалася Карпатська операція, мабуть, важко буде забути як воєначальникам, що планували її хід, так і тим, хто безпосередньо брав у ній участь. Згодом австро-угорські війська були зупинені, як і росіяни, що так само намагалися провести наступ на Угорщину.

Перемишль пав, але за довгі місяці його оборони росіяни витратили забагато ресурсів і часу на його взяття.

Зима закінчилася, хоча жодна зі сторін так і не досягла своєї мети. Утім, зимовий наступ проводити було, звісно, значно важче. Погодні умови та паритет на фронті не давали жодної можливості для розгрому ні сил Антанти, ні Центральних держав.

Проте ця весна обіцяла бути сонячною й не дуже вологою, а отже, справа переходила до рук генералів, які володіли всіма резервами й могли почати наступ будь-якої миті.

Та не варто забувати, що в напрузі залишався й Західний фронт, де точилися позиційні бої, а співвідношення сил поступово вирівнювалося.

Проте Михайло змінився, і тепер він як ніколи раніше прагнув змін. Підвищення, медалі, визнання – усе це могло здаватися далеким і недосяжним ще рік тому, але не варто забувати, що життя змінює лише форми, а от із внутрішнім світом може відбутися або вдосконалення, або застій, який не призводить до нічого хорошого.

Але Войсенко був не з тих, хто впадав у депресію в часи повного відчаю. Можливо, у війні він убачав своєрідне натхнення, що давало йому сили, утім, не слід думати, що смерті й каліцтва мільйонів приносили йому щастя. Після кривавої зими, що назавжди відійшла у вічність, він переглянув своє розуміння штурму й оборони. Майже ніколи новобранці під його командуванням уже не йшли на найважчі напрямки, а частіше залишалися в тилу, де вдосконалювали свої бойові навички. Ясна річ, досвідченим солдатам від цього не легшало, адже тепер їм доводилося битися, покладаючись на власну професійність і якість підготовки, а не на кількість, як раніше. Хоча, будемо чесними: відвагою меншої кількості рятувалася більша, а також вигравався дорогоцінний час, якого на фронті так бракувало.

Однак тиждень тому з приходом того листа все змінилося, і Войсенко отримав шанс змінити хід війни, хоч як би гучно це звучало. А сталося це так: у період із листопада по квітень сили Центральних держав значно поповнилися за рахунок мобілізованих німців і народів Австро-Угорщини.

Таким чином, шанс виправити ситуацію на сході все ще залишався, попри чисельну перевагу росіян на деяких напрямках. Ситуація для царської армії не обіцяла особливих перспектив і не нагадувала ні прорив літа 1914 року, ні надії прорватися в Угорщину цієї зими. Останній шанс продовжити власний наступ полягав у розгромі основних резервів супротивника, хоча їхнє місце розташування було відоме лише кайзеру.

А от для ворогів російської імператорської армії позиційна війна навіть пішла на користь, адже не лише гроші – артерія війни. Щоб виграти битву, треба зробити все: від гарної підготовки особового складу до максимального вдосконалення взаємодії підрозділів. Якщо з першим пунктом усе було більш-менш зрозуміло, то з плануванням головного удару почалися справжні дебати, які лише заплутували генералів і керівників різних фронтів, не залишаючи жодної виразної теорії.

Саме тому й ухвалили рішення про остаточний і великий загальний збір воєначальників Східного фронту, серед яких непогані позиції мав і Михайло.

Тепер же, після здивування від запрошення на загальну раду, довгої дороги, різних роздумів і планів, він сидів за величезним круглим столом і розглядав купи старих і вдосконалених карт, неохайно розкритих книг про військову стратегію, здійснених і лише ймовірних планів операцій.

– А якщо ми вдаримо ось тут, – тицьнув якийсь молодий генерал, що раніше керував однією з бригад у битві при Іпрі, – Вільнюс – це чудова нагода прорватися вглиб їхніх армій. Враховуючи, що наша газова зброя значно краща за російську, ми зможемо доволі легко прорвати їхні головні лінії оборони, згодом розширившись і розділивши їхню армію на північну групу в Курляндії та південну в Польщі!

– Гаразд, розумнику, а як ти втримаєш таку химерну лінію зіткнення? – висловив свій аргумент Макензен, досвідчений і вже сивий генерал із чітко окресленими густими вусами, що так і кричали про його поважний вік.

Цього разу він, як завжди, був у своєму сірому костюмі з пристебнутими чорними хрестами та золотими стрічками. Над його головою так само химерно здіймався незвичний капелюх із черепом, а загартований у боях погляд указував на міць його власника.

– У скількох справжніх боях на передовій ти був? – у відповідь тиша. – Скільки вдалих штурмів чи оборонних операцій ти спланував? Які втрати зазнавали підпорядковані тобі підрозділи, чи ти так і залишався на чолі тилових армій, що брали участь у боях раз на два чи три місяці? – Генерал, до якого звертався Макензен, почервонів, мов рак, важко сопучи й намагаючись якось заперечити, але його язик не слухався, тож за столом тривала ритмічна тиша. Ніхто не хотів ставити під сумнів свій авторитет, адже суперечки з генералом-професіоналом ні до чого доброго не могли призвести.

– А якщо спробувати кинути всі сили на Буковину? – долучився до загального обговорення сорокатрирічний австрійський ерцгерцог і воєначальник Фердинанд Австрійський, підрозділи якого також мали брати участь у майбутній битві. – Зрештою, сім моїх дивізій разом із вашими військами мусять мати перевагу на напрямку прориву.