Розділ 11 “Буря насувається”

Десь далеко, майже за тисячу кілометрів від Баварії бої на Східному фронті теж не вщухали. Боротьба між австро-угорськими  й німецькими арміями з одного боку та з російською з другого перетворилася на справжнє протистояння, що забирало сотні тисяч життів та нищачи містечка та села по всій Прибалтиці, Східній Польщі та Західній Україні. У цей момент мир та спокій, який раніше панував на цих землях назавжди залишився у пам’яті тих, хто пам’ятали ті дні. Хоч ці території не вирізнялися високим рівнем економіки чи життя, але коли прийшла війна навіть те, чого змогли досягти не одне покоління, почало втрачатися. Стиралися села, артилерією громилися будинки та сільські хати, спалювались ліси та ставали кривавими ріки, які форсувала наступаюча сторона.

Вже не було дитячих веселощів чи думок про краще життя. Натомість на війну пішли мільйони мобілізованих, які, як іронічно б це не звучало, не бачили у своїх діях практично ніякої мети. Українці, поляки та народи Прибалтики у цій війні були поділеними, тому у битву одне проти одного йшли солдати одної нації, а виглядало це, як битва брата проти брата. Комусь щасило здатися у полон, комусь ні. Хтось вмирав від безперестанної стрільби кулеметів під час штурму, а хтось від необачного визирання з окопу. Хтось щодня подав десятки, а то й сотні снарядів, а хтось стільки ж разів прораховував їхню траекторію польоту. Комусь “щастило” бути водієм бронетранспортеру чи танку, а хтось сплановував хід бою за десятки кілометрів від нього у “значно небезпечніших” умовах. 

Життя солдатів було нелегким, та місцеві всіляко намагалися підтримати їх, приносячи їжу та воду, розповідаючи, де краще тримати вогневі точки та в яких місцях зробити вигіднішу засідку.

Проте лінія фронту не стояла. Майже кожного дня військам Австро-Угорщини доводилося відступати на Захід, а кожне чи не кожне село втрачалося так легко для ворога, що відступаючим військам банально не вистачало бойового духу, який зараз був важливий, як ніколи раніше. Тепер вирішувалася доля їхнього дому дистанція до якого невпинно скорочувалася. Хоча деякі вояки чиї села були заблизько до кордону вже не змогли б повернутися до рідних хат, адже дорогу їм заступали люті вороги, кількість яких лише збільшувалася. Доки на Західному Фронті розгорталася масштабна битва, на цю ділянку сил та засобів просто не вистачало, принаймні поки що. Час покаже, як воно буде. Втім чи буде час взагалі? Ось воно головне запитання. Крок за кроком, метр за метром, кілометр за кілометром окупанти просувалися, нищачи все на своєму шляху. Тепер питання їхнього стримування ставало головним, задля виживання у цьому світі. Проте, щоб  зупинити їх знадобляться більші ресурси, а це – час. Виходить справжнісінька пастка, але вірних своїм ідеалам та цілям не зупинить навіть найсильніша армія, адже вони ніколи не здадуться.

***

Цього року літо закінчилося швидше, ніж зазвичай. Погожі дні втратили свою яскравість з приходом на золоті лани та зелені ліси армій ворогуючих сторін.

У Львові ще з самого рання простежувалося чи то хвилювання, чи то відчуття незнайомого та невідомого. У цю відповідальну мить все видавалося близьким: і ці вузенькі вулички, куди влітку ховалися від спеки, і широкі проспекти, на яких розташовувалися престижні кафе, ресторани та магазини, і навіть ратуша, що здіймалася у небо ніби дивилася на городян сумним обличчям, як після пожежі 1848 року. Тоді це невідоме почуття вірності своєму краю теж було помітне на лицях звичайних перехожих, на плакатах з патріотичними гаслами та й десь глибше у колориті цього мальовничого міста. Історія повторилася, а події шістдесяти шести річної  давності перестали бути байками старих дідів, дехто з яких вже помер, на жаль, або, на радість. 

За своє життя вони вже побачили програш революції. Навіщо їм дивитися на нове гноблення вдруге? Тим паче ця буря буде куди кривавішою та довшою за ту, що пережили вони. 

А останні дні літа почали летіти, як ті папірці, на фоні великої бурі. Всі готувалися, всі спочатку не вірити, але підсвідомо всі знали, що місто не втримається довго.

З острахом жителі уявляли зиму, яка цього року вже не була б такою, як минулі.

Місто ефективно розвивалося останніми роками, та два тижні тому почалася Перша Світова війна, яка мала залишити свій слід у душі кожного мешканця. Так, хтось злякався, хтось втік, але більшість залишилася у Львові. 

Це був час, коли хтось з радістю зустрічав загарбників, а хтось брав до рук зброї, вітаючи їх у рядах січових стрільців. Їхня слава поступово ширилися всією Галичиною, а вже за декілька днів після їх створення, перші добровольці вступили до їх лав.

Цей дух братерства між майбутніми солдатами, був ближчий, ніж з австрійцями. Він долав усе, громив старі порядки та будував у серцях стрільців не лише прагнення зупинити росіян, як того хотіла влада Відня. Він створював непередбачуваний націоналізм серед воїнів, що боролися в першу чергу не за міць імперії Габсбургів, а за волю України, яка потроху відроджувалася духовно, як би це не хотіли зупинити її вороги.