Розділ 11 “Буря насувається”

Десь далеко, майже за тисячу кілометрів від Баварії, бої на Східному фронті також не вщухали. Боротьба між австро-угорськими й німецькими арміями з одного боку та російською з другого перетворилася на справжнє протистояння, що забирало сотні тисяч життів і нищило містечка й села по всій Прибалтиці, Східній Польщі та Західній Україні. У цей момент мир і спокій, які раніше панували на цих землях, назавжди залишилися в пам’яті тих, хто пам’ятав ті дні. Хоч ці території не вирізнялися високим рівнем економіки чи життя, коли прийшла війна, навіть те, що змогли досягти не одне покоління, почало втрачатися. Стиралися села, артилерією громилися будинки й сільські хати, спалювалися ліси, а ріки, які форсувала наступаюча сторона, ставали кривавими.

Вже не було дитячих веселощів чи думок про краще життя. Натомість на війну пішли мільйони мобілізованих, які, як це не звучало б іронічно, не бачили у своїх діях практично жодної мети. Українці, поляки й народи Прибалтики в цій війні були поділеними, тож у битву один проти одного йшли солдати однієї нації, і це скидалося на битву брата проти брата. Комусь щастило здатися в полон, комусь – ні. Хтось гинув від безперервної стрільби кулеметів під час штурму, а хтось – від необачного визирання з окопу. Хтось щодня подавав десятки, а то й сотні снарядів, а хтось стільки ж разів прораховував їхню траєкторію польоту. Комусь “щастило” бути водієм бронетранспортера чи танка, а хтось планував хід бою за десятки кілометрів від нього в “значно безпечніших” умовах.

Життя солдатів було нелегким, але місцеві всіляко намагалися підтримати їх, приносячи їжу й воду, розповідаючи, де краще тримати вогневі точки й у яких місцях влаштувати вигіднішу засідку.

Проте лінія фронту не стояла на місці. Майже щодня військам Австро-Угорщини доводилося відступати на захід, а кожне чи не кожне село втрачалося так легко для ворога, що відступаючим військам просто не вистачало бойового духу, який тепер був важливим як ніколи. Тепер вирішувалася доля їхнього дому, відстань до якого невпинно скорочувалася. Хоча деякі вояки, чиї села були надто близько до кордону, уже не змогли б повернутися до рідних хат, адже дорогу їм заступали люті вороги, кількість яких тільки зростала. Доки на Західному фронті розгорталася масштабна битва, на цю ділянку сил і засобів просто не вистачало, принаймні поки що. Час покаже, як усе складеться. Але чи буде цей час узагалі? Ось головне запитання. Крок за кроком, метр за метром, кілометр за кілометром окупанти просувалися, нищачи все на своєму шляху. Тепер питання їхнього стримування стало головним задля виживання в цьому світі. Але щоб зупинити їх, знадобляться більші ресурси, а це – час. Виходить справжнісінька пастка, але вірних своїм ідеалам і цілям не зупинить навіть найсильніша армія, адже вони ніколи не здаються.

***

Цього року літо закінчилося швидше, ніж зазвичай. Погожі дні втратили свою яскравість із приходом на золоті лани й зелені ліси армій ворогуючих сторін.

У Львові ще з самого ранку відчувалися чи то хвилювання, чи то передчуття чогось незнайомого й невідомого. У цю відповідальну мить усе здавалося близьким: і ці вузенькі вулички, куди влітку ховалися від спеки, і широкі проспекти, на яких розташовувалися престижні кафе, ресторани й магазини, і навіть ратуша, що здіймалася в небо й ніби дивилася на городян сумним обличчям, як після пожежі 1848 року. Тоді це невідоме почуття вірності своєму краю також було помітне на обличчях звичайних перехожих, на плакатах із патріотичними гаслами й десь глибше – у колориті цього мальовничого міста. Історія повторилася, а події шістдесятишестирічної давнини перестали бути байками старих дідів, дехто з яких уже помер – на жаль чи, можливо, на радість.

За своє життя вони вже бачили програш революції. Навіщо їм дивитися на нове гноблення вдруге? Тим паче, ця буря буде набагато кривавішою й тривалішою за ту, що пережили вони.

А останні дні літа почали летіти, мов папірці на тлі великої бурі. Усі готувалися, спочатку не вірили, але підсвідомо знали, що місто не втримається довго.

З острахом жителі уявляли зиму, яка цього року вже не була б такою, як у минулі роки.

Місто ефективно розвивалося останніми роками, але два тижні тому почалася Перша світова війна, яка мала залишити свій слід у душі кожного мешканця. Так, хтось злякався, хтось утік, але більшість залишилася у Львові.

Це був час, коли одні з радістю зустрічали загарбників, а інші брали до рук зброю, приєднуючись до лав січових стрільців. Їхня слава поступово ширилася всією Галичиною, і вже за кілька днів після їхнього створення перші добровольці вступили до їхніх лав.

Цей дух братерства між майбутніми солдатами був ближчим, ніж з австрійцями. Він долав усе, громив старі порядки й будував у серцях стрільців не лише прагнення зупинити росіян, як того хотіла влада Відня. Він створював непередбачуваний націоналізм серед воїнів, що боролися передусім не за міць імперії Габсбургів, а за волю України, яка потроху відроджувалася духовно, як би цього не прагнули зупинити її вороги.