Розділ 10 "Розмова серед дерев"

Останній спогад, що сплив в уяві Генріха вранці – була та сама розмова, суть якої пригадати було важче, ніж він думав. 

Він так само сидів у червоному кріслі, щоправда хтось вкрив його ковдрою, тому вночі було тепло. 

– Оце так! Отже, я сам того не розуміючи, вдерся в чийсь дім і до того ж переночував тут! – яскраві сонячні промінчик пробивалися крізь вікна й трохи боляче світили в очі, адже хлопець ще не до кінця прокинувся. – Хоча Матео ж був тут. Здається, він і привів мене сюди. Так, схоже я щось пригадую! – у ту ж мить двері розчинилися, а в кімнату зайшла Амелія. 

– О, доброго ранку! Бачу ви вже, але прокинулися! Як настрій? Добре відпочили? До речі, ось ваш сніданок, – промовила вона,  засипавши нового знайомого питаннями з голови до п'ят. 

– Доброго ранку! Я був такий втомлений, що мало пам'ятаю з минулого вечора, але спалося мені достатньо добре. Дякую за таку увагу! Все у вашому домі цілком мені подобається. Навіть найменші деталі є якимись особливими, – одразу за останніми словами Амелія неочікувано почервоніла, проте розпливлася у ще більшій посмішці. 

– Ви можете залишатися у нас стільки, скільки забажаєте за потрібне. У нас багато вільних кімнат, а якщо наші умови вас вдовольнили, я особисто теж буду рада вашій компанії. 

– Мені дуже приємно. Сподіваюсь, ми будемо гарними друзями! – підморгнув Андер, а вона ж у відповідь коротка відказала: – За мною, вже час снідати. 

На цьому гарному моменті розмова закінчилася, а Генрі попрямував слідом за путівницею, кожної миті дивуючись масштабам маєтку. 

– Кожна картина ніби щось символізує. Та й в цілому дім не виглядає новим. 

– Ясна річ. Тато збудував його зі своїми робітниками багато років тому, коли ще був молодий. Хоча насправді він був архітектором, а з практичними роботами мало працював, – опісля розмов вже не було, ані розмов, ані найменших поштовхів до них. Хвилин зо п'ять було витрачено на шлях до кухні, яка знаходилася на першому поверсі справа від вітальні та входу до маєтку. 

Вже біля входу їх зустріла міс Бергман, яка радо привітала Генрі та приємно сміючись чи не з кожної його репліки, хоча він мало жартував. Та головне, що всі були в гарному гуморі, а про погане, як-от війну чи політику, ніхто навіть не заводив мови, ніби її й не було, а сім'я жила у вакуумі, відгородженому від суспільства. 

На столі стояли дорогі голландські сири та м'ясо диких ведмедів, які водилися у цих краях і не були великою рідкістю на тарілках багатих сімей. А от Амелія не дуже полюбляла м'яса, а в основному харчувалася вегетаріанською їжею, тому зараз перед нею стояв її омлет. Крім того, гості могли було спробувати й інші страви, адже на столі було їх повно, починаючи від овочевих салатів і закінчуючи різними видами вишуканих баварських ковбас, кожна з яких мала свій унікальний смак. За напій зранку служило червоне вино, налите в срібні кухлі, на яких простежувалося малюнок з горами та лісами. 

Готували всю цю смакоту професійні кухарі, яких було аж троє. Великий дім – багато роботи, а отже й слуг, які не покладали рук весь тиждень. 

– Чудовий ранок сьогодні! Як на мене, це гарна можливість провести час надворі. – Амелія та Генріх ненароком перезирнулися та трохи засоромилися, зустрівшись поглядами. 

– Справді. Надворі буде краща можливість познайомитися, – підтвердив думку всіх присутніх Генрі та пришвидшився. Вже хвилин за п'ять він доїв свій незвичний та ситний сніданок, що включав у себе м'ясний салат з броколями, декілька видів мирних страв та хліб з червоною ікрою. Хлопцю було настільки смачно, що він ледве стримував свій апетит: після довгого перебування на фронті, язик звик до польових страв, яким точно було далеко до цих вишуканих делікатесів.

Та наскільки б чудовим тепер не видавалося життя, частково сум не залишив душі. Він нагадував про те, що відпустка, яку взяв Генрі, випливе за два тижні, а йому доведеться повернутися туди, де його чигали нові несподіванки та тривоги.

Хоча зараз, коли він йшов з дівчиною, яку бачив вживу лише вдруге, йому видавалося дивним все життя до цього моменту. Він ніби не хотів вірити у своє існування на передовій, про важкі звитяги та будні солдата. Цієї миті він, як воїн просто вигорів! Можливо, він просто скуштував інший смак життя, втім він не вірив у це. Він знав, що у ньому криється дещо глибше, ніж просто щастя. Дещо, що сховалося у цих лісах і забирало у нього пам’ять, міць духу та дар мовлення. Це дещо було потужнішим за всю ту техніку, яку вже бачив Генріх, разом узяту! Це видавалося страшнішим за смерть та біль. Це було неможливо описати чи відчути, побачити чи зрозуміти, пояснити чи прийняти. Лише довіра до власних емоцій могла додати світла у цю непроглядну темряву, яка крила у собі навіть не таємниці Голосу ТГ чи невідомі слова “Темряви Майбутнього”, а щось значно більше та небезпечніше, суть чого розгадати було надзвичайно складно.

– Генріху, ви не проти, якщо ми перейдемо на “ти”? – хлопець, почувши перші слова Амелія на природі, враз відірвався від світу дум і повернувся до реальності. 

– Ах, так, звичайно, я згоден, – тільки й зміг розгубено відповісти він. 

– Чудово. До речі, Матео казав, що ти зі Страсбургу. Крім того, він запевняв, що твої батьки аристократи, а раніше ти мав зовсім інше життя, – Амелі не вгавала, і потроху розкопувала все те, що пережив її новий друг. Генріх же тим часом сповільнив ходу і уважно подивився в її карі очі, що випромінювали тепло та розуміння, щирість та згоду, уважність та те дещо, яке не відпускало солдата ані на мить.