Розділ 10 "Розмова серед дерев"

Останній спогад, що сплив в уяві Генріха вранці, – була та сама розмова, суть якої пригадати було важче, ніж він думав.

Він так само сидів у червоному кріслі, щоправда, хтось укрив його ковдрою, тож уночі було тепло.

– Оце так! Отже, я, сам того не розуміючи, вдерся в чийсь дім і до того ж переночував тут! – Яскраві сонячні промінчики пробивалися крізь вікна й трохи боляче світили в очі, адже хлопець ще не до кінця прокинувся. – Хоча Матео ж був тут. Здається, він і привів мене сюди. Так, схоже, я щось пригадую! – У ту ж мить двері розчинилися, і в кімнату зайшла Амелія.

– О, доброго ранку! Бачу, ви вже прокинулися! Як настрій? Добре відпочили? До речі, ось ваш сніданок, – промовила вона, засипавши нового знайомого питаннями.

– Доброго ранку! Я був такий втомлений, що мало пам’ятаю з минулого вечора, але спалося мені достатньо добре. Дякую за таку увагу! Усе у вашому домі мені цілком подобається. Навіть найменші деталі є якимись особливими, – одразу за останніми словами Амелія несподівано почервоніла, але розпливлася в ще ширшій посмішці.

– Ви можете залишатися в нас стільки, скільки вважатимете за потрібне. У нас багато вільних кімнат, а якщо наші умови вас задовольнили, я особисто буду рада вашій компанії.

– Мені дуже приємно. Сподіваюся, ми будемо гарними друзями! – підморгнув Андер, а вона у відповідь коротко відказала: – За мною, уже час снідати.

На цьому приємному моменті розмова закінчилася, і Генріх попрямував слідом за провідницею, щохвилини дивуючись масштабам маєтку.

– Кожна картина ніби щось символізує. Та й загалом дім не виглядає новим.

– Ясна річ. Тато збудував його зі своїми робітниками багато років тому, коли ще був молодим. Хоча насправді він був архітектором, а практичними роботами займався мало, – після цього розмов більше не було, ані найменших поштовхів до них.

Хвилин із п’ять пішло на шлях до кухні, яка містилася на першому поверсі справа від вітальні та входу до маєтку.

Вже біля входу їх зустріла міс Бергман, яка радо привітала Генріха й приємно сміялася чи не з кожної його репліки, хоча жартував він небагато. Та головне, що всі були в гарному настрої, а про погане, як-от війну чи політику, ніхто навіть не згадував, ніби її й не існувало, а сім’я жила у вакуумі, відгородженому від суспільства.

На столі стояли дорогі голландські сири та м’ясо диких ведмедів, які водилися в цих краях і не були великою рідкістю на столах багатих сімей. А от Амелія не дуже любила м’ясо й переважно харчувалася вегетаріанською їжею, тож перед нею стояв її омлет. Окрім того, гості могли спробувати й інші страви, адже на столі їх було вдосталь – від овочевих салатів до різних видів вишуканих баварських ковбас, кожна з яких мала свій унікальний смак. За напій зранку слугувало червоне вино, налите в срібні кухлі, на яких виднівся малюнок із горами та лісами.

Готували всю цю смакоту професійні кухарі, яких було аж троє. Великий дім – багато роботи, а отже, й слуг, які працювали невтомно весь тиждень.

– Чудовий ранок сьогодні! Як на мене, це гарна нагода провести час надворі. – Амелія та Генріх ненароком перезирнулися й трохи засоромилися, зустрівшись поглядами.

– Справді. Надворі буде краща нагода познайомитися, – підтвердив думку всіх присутніх Генріх і пришвидшився. Уже за хвилин п’ять він доїв свій незвичний і ситний сніданок, що складався з м’ясного салату з броколі, кількох видів мирних страв і хліба з червоною ікрою. Хлопцеві було так смачно, що він ледве стримував свій апетит: після довгого перебування на фронті язик звик до польових страв, яким було далеко до цих вишуканих делікатесів.

Та хоч би яким чудовим тепер не здавалося життя, частково сум не полишав душі. Він нагадував, що відпустка, яку взяв Генріх, закінчиться за два тижні, і йому доведеться повернутися туди, де на нього чигали нові несподіванки й тривоги.

Хоча зараз, коли він ішов із дівчиною, яку бачив вживу лише вдруге, йому здавалося дивним усе життя до цього моменту. Він ніби не хотів вірити у своє існування на передовій, у важкі звитяги та будні солдата. Цієї миті він як воїн просто вигорів! Можливо, він скуштував іншого смаку життя, утім, не вірив у це. Він знав, що в ньому криється щось глибше, ніж просто щастя, – щось, що ховалося в цих лісах і забирало в нього пам’ять, міць духу й дар мовлення. Це було потужнішим за всю техніку, яку бачив Генріх, разом узяту! Це здавалося страшнішим за смерть і біль. Це було неможливо описати чи відчути, побачити чи зрозуміти, пояснити чи прийняти. Лише довіра до власних емоцій могла пролити світло в цю непроглядну темряву, яка приховувала не таємниці Голосу ТГ чи невідомі слова “Темряви Майбутнього”, а щось значно більше й небезпечніше, суть чого розгадати було надзвичайно складно.

– Генріху, ти не проти, якщо ми перейдемо на “ти”? – Хлопець, почувши перші слова Амелії надворі, враз відірвався від світу думок і повернувся до реальності.

– Ах, так, звісно, я згоден, – тільки й зміг розгублено відповісти він.

– Чудово. До речі, Матео казав, що ти зі Страсбурга. Окрім того, він запевняв, що твої батьки – аристократи, а раніше ти мав зовсім інше життя, – Амелія не вгавала, потроху розкопуючи все, що пережив її новий друг. Генріх тим часом сповільнив ходу й уважно подивився в її карі очі, що випромінювали тепло й розуміння, щирість і згоду, уважність і те “дещо”, яке не відпускало солдата ані на мить.