Розділ 9 "Фортеця Вершин"

Надворі стало вже геть темно. Лиш місяць та зірки могли бути дороговказом двом подорожнім, що прямували вглиб лісу, обережно просуваючись та чіпляючи колючі сосни та ялини, які були тут чи не на кожному кроці. Генріх давно не був у лісі, ще й такому далекому, тому він реально здивувався тому, що бачив. Вже разів зо двадцять він бачив гриби, ягоди, які пташки їли зимою, та купи шишок під деревами. На галявинах панувала загадкова тиша. Ліс мовчав, якщо не брати за увагу рідкісні звуки крику сови та періодичного виття вовка. 

– Повторюю: дикі звірі значно глибше, ніж ти думаєш! Крім того, не забувай, що у мене є рушниця. 

Лише тепер Генрі розумів, навіщо в купе біля стіни стояла гвинтівка, яку Матео виявляється віз із собою. 

– Гаразд, – ледве повірив Генрі, однак не змінював свого тихого голосу, не приваблюючи до себе увагу інших мешканців лісу. 

Сніг приємно хрустів під ногами, а на ньому залишалися яскраво помітні сліди. Якщо б зараз був день, Генріх побачив би скільки інших слідів було на землі та, можливо, запанікував би. Хоча майже всі вони, мабуть, належали меншим звірям, які не несли особливої загрози.

– У мене питання: ми взагалі не заблукали? До того ж, як ви розумієте, куди потрібно йти? Тут же все практично однаковісіньке! Хіба ні? – Матео знову хитро посміхнувся. Хоч хлопець цього не бачив, він все одно розумів, що командир буде впевненим у своїх діях до останнього.

– Я жив у цих лісах не один десяток років, бачив не одного звіра та браконьєра та й сам теж полював немало. Екологія тут, звичайно, набагато краща, ніж у великих промислових містах, та тут є свої мінуси, як-от відсутність цивілізації та благ, які вона приносить. Хоча, не дивлячись ні на що, я намагаюся не звертати на це увагу. До того ж у моєму маєтку є каналізація та електрика, якщо що. Господарства чи городу я правда немаю, та й ніколи не хотів би мати. У мене так би мовити, своя філософія життя, – повний місяць зник за хмарами, знову стало темно, хоча зорі ще чітко проявлялися. 

Свіжість та мороз так і відчувалися в січневому повітрі. Щоки подорожувальників були вже були рум'яні, хоча їхнім носам було ще холодніше. На щастя, у Матео були дві пари рукавичок, тому пальцям було відносно тепло. Ці темні лабіринти хвої, мабуть, ніколи не забудуться Генрі. Вони завжди будуть символом невідомості, що поглинає реальність. У них зникають постаті та з'являється чорні силуети. Там немає інформації ні про хід війни, ні про інші новини країни чи тим паче світу взагалі. Ліс ніби відгородився від всього іншого. Він неначе став якимось іншим світом, у якому зникали пам'ять і всіляке розуміння минулого. Він створював особливу нічну ауру найхолоднішої пори року, що вирізнялася з-поміж інших своєю німою красою. 

Тим часом дві, виснажені дорогою, постаті проминули невеличке озеро, вкрите кригою. Мабуть, її шар вже був міцним, хоча ополонок не було помітно. Та й врешті-решт хто б забажав би рибалити бозна-де? Може, хіба що місцевий, але жителів у цьому зеленому масиві практично не було. 

Невідомо чому, та з кожним новим кроком хвилювання Генріха дедалі посилювалося. Його рука була незвично холодною, а серце билося якось занадто сильно та швидко. 

Здавалося, він йде на штурм, проте не було страху! Про що це могло свідчити? Що могли означати ті слова Матео? Чому стільки випадкових подій, були аж так пов'язані між собою? 

Начувалося щось нове, досі незвідане. Чоловік так і знав, що це чигає за кожним деревом, визирає з-під снігу чи шару льоду. Воно дивиться на нього очима ТГ, проте не викриває жодних відповідей, що насправді криються не у природі чи в небі, не в Матео чи золотому годиннику. Відповіді ховаються у ньому самому. Підсвідомо він навіть здогадується про це, однак не може прийняти. 

А поки думки губилися, з'являлися та переміщуватися у його голові, він не помітив як мізерний промінчик світла з'явився десь серед гілля. З кожною секундою це світло наближалося, збільшувалося та ставало яскравішим, а вже за хвилину Матео зі своєю вдоволеною посмішкою та Генріх з певним занепокоєння дивилися на великий двоповерховий маєток. Стіни, пофарбовані в червоне, здавалися досить міцними, а гарна архітектура будівлі з її вишуканим дахом та карнизами, що звисали на першим та другим поверхами, лише додавала гармонії в маєток, абсолютно усі вікна якого горіли. Мабуть, вдома вже зачекалися господаря. Чотири гості шпилі стирчали по кутам будинку, а над ними здіймалося одинокие вікно горища, у якому також не було темно. 

Неподалік від дому стояли менші споруди, які служили складом та майстернею. 

А Матео та Генрі з деяким полегшенням ступили на масивні кам'яні сходинки, що піднімали дім над фундаментом. Ось той момент, коли напруження Андер досягло максимуму. Рука господаря впевнено провернула ключ у дверях дому.

Ще мить – і теплий подих кімнати дмухнув мандрівникам в обличчя. В око одразу впали безліч дорогих меблів: червоні шкіряні дивани, мініатюрні столики та стелажі з сотнями найрізноманітніших книг, енциклопедій, атласів та журналів. Перед поглядом відкривався довгий помпезний коридор на початку якого обох зустріли килимок та столик у східному стилі, білі високі стіни та позолочена люстра. Стеля була пофарбована в зелений колір, а майже на кожному вільному місці знаходилися всілякі дорогоцінності, вази та елементи декору.