Розділ 9 "Фортеця Вершин"

Надворі стало вже геть темно. Лише місяць та зірки могли бути дороговказом двом подорожнім, що прямували вглиб лісу, обережно просуваючись і чіпляючись за колючі сосни та ялини, які росли тут чи не на кожному кроці. Генріх давно не був у лісі, та ще й такому віддаленому, тож він справді здивувався тому, що бачив. Уже разів із двадцять він помічав гриби, ягоди, якими взимку ласували пташки, та купи шишок під деревами. На галявинах панувала загадкова тиша. Ліс мовчав, якщо не зважати на рідкісні крики сови та періодичне виття вовка.

– Повторюю: дикі звірі значно глибше, ніж ти думаєш! До того ж не забувай, що в мене є рушниця.

Лише тепер Генріх зрозумів, навіщо в купе біля стіни стояла гвинтівка, яку Матео, виявляється, віз із собою.

– Гаразд, – ледве повірив Генріх, але не підвищував свого тихого голосу, щоб не привертати увагу інших мешканців лісу.

Сніг приємно хрустів під ногами, а на ньому залишалися чітко помітні сліди. Якби зараз був день, Генріх побачив би, скільки інших слідів було на землі, і, можливо, запанікував би. Хоча, мабуть, більшість із них належала дрібним звірям, які не становили особливої загрози.

– У мене питання: ми взагалі не заблукали? До того ж як ви розумієте, куди потрібно йти? Тут же все практично однакове! Хіба ні? – Матео знову хитро посміхнувся. Хоч хлопець цього не бачив, він усе одно відчував, що командир залишатиметься впевненим у своїх діях до останнього.

– Я жив у цих лісах не один десяток років, бачив не одного звіра й браконьєра, та й сам полював чимало. Екологія тут, звісно, набагато краща, ніж у великих промислових містах, але є свої мінуси, як-от відсутність цивілізації та благ, які вона приносить. Хоча, попри все, я намагаюся не зважати на це. До того ж у моєму маєтку є каналізація та електрика, якщо що. Господарства чи городу я, щоправда, не маю й ніколи не хотів би мати. У мене, так би мовити, своя філософія життя, – повний місяць сховався за хмарами, знову стало темно, хоча зорі ще чітко виднілися.

Свіжість і мороз відчувалися в січневому повітрі. Щоки подорожувальників уже порум’яніли, хоча їхнім носам було ще холодніше. На щастя, у Матео були дві пари рукавичок, тож пальцям було відносно тепло. Ці темні лабіринти хвої, мабуть, ніколи не забудуться Генріху. Вони завжди будуть символом невідомості, що поглинає реальність. У них зникають постаті й з’являються чорні силуети. Там немає інформації ні про хід війни, ні про інші новини країни, а тим паче світу загалом. Ліс ніби відгородився від усього іншого. Він наче став окремим світом, у якому зникали пам’ять і будь-яке розуміння минулого. Він створював особливу нічну ауру найхолоднішої пори року, що вирізнялася своєю німою красою.

Тим часом дві постаті, виснажені дорогою, проминули невеличке озеро, вкрите кригою. Мабуть, її шар уже був міцним, хоча ополонок видно не було. Та й хто б захотів рибалити бозна-де? Хіба що місцевий, але жителів у цьому зеленому масиві практично не було.

Невідомо чому, але з кожним новим кроком хвилювання Генріха дедалі посилювалося. Його рука була незвично холодною, а серце билося надто сильно й швидко.

Здавалося, він іде на штурм, але страху не було! Про що це могло свідчити? Що означали слова Матео? Чому стільки випадкових подій були так тісно пов’язані між собою?

Наставало щось нове, досі незвідане. Чоловік відчував, що це чигає за кожним деревом, визирає з-під снігу чи шару льоду. Воно дивиться на нього очима ТГ, але не розкриває жодних відповідей, які насправді ховаються не в природі чи небі, не в Матео чи золотому годиннику. Відповіді криються в ньому самому. Підсвідомо він навіть здогадується про це, але не може прийняти.

А поки думки губилися, з’являлися й переміщувалися в його голові, він не помітив, як слабкий промінчик світла з’явився десь серед гілля. З кожною секундою це світло наближалося, збільшувалося й ставало яскравішим, а вже за хвилину Матео зі своєю задоволеною посмішкою та Генріх із певним занепокоєнням дивилися на великий двоповерховий маєток. Стіни, пофарбовані в червоний колір, здавалися досить міцними, а гарна архітектура будівлі з вишуканим дахом і карнизами, що звисали над першим і другим поверхами, лише додавала гармонії маєтку, усі вікна якого горіли світлом. Мабуть, удома вже зачекалися господаря. Чотири гострі шпилі стирчали по кутках будинку, а над ними височіло самотнє вікно горища, у якому також світилося.

Неподалік від дому стояли менші споруди, що слугували складом і майстернею.

Матео й Генріх із певним полегшенням ступили на масивні кам’яні сходинки, що піднімали дім над фундаментом. Ось той момент, коли напруження Андера сягнуло максимуму. Рука господаря впевнено провернула ключ у дверях.

Ще мить – і теплий подих кімнати війнув мандрівникам в обличчя. Одразу в око впали численні дорогі меблі: червоні шкіряні дивани, мініатюрні столики та стелажі з сотнями найрізноманітніших книг, енциклопедій, атласів і журналів. Перед поглядом відкривався довгий помпезний коридор, на початку якого обох зустріли килимок і столик у східному стилі, білі високі стіни та позолочена люстра. Стеля була пофарбована в зелений колір, а майже на кожному вільному місці стояли всілякі коштовності, вази й елементи декору.