Розділ 8 "Загадковість підсвідомості"

Генріх любив подорожувати. До війни він об'їздив чи не всю Німеччину, тому ця подорож не мала б бути для нього якоюсь особливою, однак підсвідомість, якою керував ТГ, мала свої плани. Чому так? Риторичне запитання, адже ТГ вперше з'явився п'ятнадцять років тому, коли хлопцю ще було дев'ять. У ті далекі часи він ще не був тим міцним духом та статурою письменником. Він був звичайним та непомітним, наївним та простим.

Ті часи настільки контрастували з теперішнім, що навіть сам Андер не вірив власним спогадам, які й так майже стерлися з пам'яті. А от часи після він згадує чудово. Та й взагалі значно легше запам'ятати приємне, аніж далеке і незрозуміле. Але до сьогоднішнього рівня Генрі дійшов поступово, дослухаючись порад ТГ. І так багато-багато років.

Він рухався вперед, розвивався та врешті-решт став тим, ким хотів бути. За цей час теж Таємний Голос не стояв у стороні. Він уважно досліджував кожний закуток душі Генрі, його характер, вчинки та плани. Саме з цих розрахунків і виплив його чіткий та остаточний портрет, що якнайкраще відповідав реальності. Таким чином ТГ став справжнім менталістом, який міг розумітися практично у всьому, щоправда допомагав лиш за власного бажання. Він був добрим співрозмовником та другом, радником та просто доброю людиною.

На питання, хто він і звідки з'явився голос не відповідав. З голови тільки чувся доброзичливий сміх, який не ніс жодної детальної інформації. А якби ви тільки знали, як Генріху кортіло дізнатися хоч щось цікаве чи незвичне від свого близького знайомого, та дзуськи! Та насправді ТГ мав набагато більше переваг, ніж недоліків. Він майже завжди міг попередити свого друга, щодо певних неприємностей та несподіванок силою знаків. Генріх настільки звик до ТГ, що довіряв йому найпотаймніше. До того ж навіть якби він і забажав заховати певні моменти, у нього б це не вийшло. ТГ знав усе, він не боявся чітко сказати те про що хлопець не бажав і думати, він міг збалансувати всі варіанти й видати комбінований, він міг дати натхнення, підсилити впевненість, дати небачену силу чи надзвичайну можливість. Як у нього це виходило – досі невідомо, хоча колись правда має вийти з тіні невідомості. 

***

Поїзд летів, як кажуть: на всіх парах. За вікном пролітали засніжені ліси, стрімкі висоти та замерзли озера. 

В купе було тепло, та людей не було.

Генріх замріяно дивився на красу природи та обдумував, що буде робити далі. 

Матео читав якусь книгу настільки уважно, що не звертав увагу ані на гудки потяга, ані на зменшення чи збільшення швидкості, ані на зітхання напарника. 

Здавалося, цю мирну сцену ніщо не порушить, однак Генріху чомусь хотілося завести будь-яку розмову і він не стримався:

– Слухайте, а як ви ставитеся до цієї місцевості? – Бергман відірвався від своєї захопливої повісті і знову усміхнувся. 

– Це моя рідна земля. Ясна річ, я щасливий тут. Хоча так, тебе я теж розумію, адже серце не обманути. 

– Не обманути? Хіба ж воно не довірливе? 

– Ех-х, – розчулився Матео і поглянув у вікно, – обманюють не серце, а людей, яким воно належить. Якщо серце любить – це щирість, а хіба можна вважати щирість обманом? 

– Отже по вашому відчуття до людини, яка не кохає вас, це не омана серця? 

– Це омана розуму, – відказав Бергман і додав: – Не більше і не менше. 

Потяг набирав швидкість, серце билося вже швидше, надворі пролітали сніжинки. 

– Знаєте, у мене виникло одне запитання до вас. – загадково говорив Генрі, – А ви колись відчували це? – співрозмовник мовчав: він гадав, як розповісти не більше, ніж треба. 

– Мені-то воно знайоме, адже ти чудово знаєш скільки років я вже на цьому світі. 

– Але чому ви самі не розповісте про нього? Чому не розкажете про те, що я не можу осягнути? Чому проведете себе так дивно? Чому посміхаєтеся, коли я запитаю звичайні речі? Та й взагалі чому ви взяли мене з собою? Чим я так сподобався вам? – не витримував власних емоцій письменник, – Ви чудово знаєте, хто я і ким був до війни. Ви знаєте про мене багато, навіть занадто. Вам відомо, що я одинокий солдат, що я не знаю, куди поділися всі мої знайомі та родичі, що зі мною сталася купа загадкових випадків та неприємностей. – на секунду він сковтнув, перевів подих і з новими силами продовжив свою репліку: Ви майже не здивувалися, а радше схвилювалися, коли я показав золотий годинник. Я підсвідомо відчуваю, що щось тут точно не, що ви ніби не повірили мені, наче щось приховали, потім дізналися і вирішили все за мене! 

– За тебе? – різко перебив задоволений по самі вуха Матео. Було видно, що роздуми Генріха дуже подобалися йому. 

– Якщо людина мислить – вона обов'язково дізнається відповідь на будь-яке питання, що її хвилює. – обоє пильно дивилися одне на одного. Вони майже не рухалися. Було враження, неначе вони грають в мовчанку, настільки напруженою була ця розмова. 

– Твоя підсвідомість правильно вказує тобі шлях, повір мені! 

– Правильно? Виходить всі ті думки, які я виказав вам вірні, а довіра до підсвідомості не помилка?