Розділ 8 "Загадковість підсвідомості"

Генріх любив подорожувати. До війни він об’їздив чи не всю Німеччину, тож ця подорож не мала б бути для нього чимось особливим, але підсвідомість, якою керував ТГ, мала свої плани. Чому так? Риторичне запитання, адже ТГ вперше з’явився п’ятнадцять років тому, коли хлопцеві було лише дев’ять. У ті далекі часи він ще не був тим міцним духом і статурою письменником. Він був звичайним і непомітним, наївним і простим.

Ті часи так контрастували з теперішніми, що навіть сам Андер не вірив власним спогадам, які й без того майже стерлися з пам’яті. Натомість роки після він згадував чудово. Та й загалом приємне запам’ятати значно легше, ніж далеке й незрозуміле. Але до нинішнього рівня Генріх дійшов поступово, дослухаючись до порад ТГ. І так багато-багато років.

Він рухався вперед, розвивався й зрештою став тим, ким прагнув бути. Увесь цей час Таємний Голос не лишався осторонь. Він уважно досліджував кожен закуток душі Генріха – його характер, вчинки, плани. Саме з цих спостережень і склався чіткий та остаточний портрет, що якнайкраще відповідав реальності. Так ТГ став справжнім менталістом, який розумівся майже на всьому, хоча допомагав лише за власним бажанням. Він був добрим співрозмовником і другом, радником і просто хорошою людиною.

На запитання, хто він і звідки взявся, голос не відповідав. З голови лише лунав доброзичливий сміх, який не ніс жодної конкретної інформації. А якби ви знали, як Генріху кортіло дізнатися щось цікаве чи незвичайне про свого близького знайомого – та марно! Утім, ТГ мав значно більше переваг, ніж недоліків. Він майже завжди міг попередити друга про певні неприємності чи несподіванки за допомогою знаків. Генріх так звик до ТГ, що довіряв йому найпотаємніше. І навіть якби захотів приховати якісь моменти, це б не вдалося. ТГ знав усе: він не боявся чітко сказати те, про що хлопець волів не думати, міг збалансувати всі варіанти й запропонувати найкращий, надихнути, додати впевненості, дати небачену силу чи надзвичайну можливість. Як йому це вдавалося – досі невідомо, хоча колись правда мала вийти з тіні.

Поїзд мчав, як кажуть, на всіх парах. За вікном пролітали засніжені ліси, стрімкі висоти й замерзлі озера.

У купе було тепло, але людей не було. Генріх замріяно дивився на красу природи й обмірковував, що робитиме далі. Матео читав якусь книгу так уважно, що не зважав ні на гудки потяга, ні на зміну швидкості, ні на зітхання напарника.

Здавалося, цю мирну сцену ніщо не порушить, але Генріху чомусь захотілося завести розмову, і він не стримався:

– Слухайте, а як ви ставитеся до цієї місцевості? – Бергман відірвався від захопливої повісті й знову усміхнувся.

– Це моя рідна земля. Звісно, я тут щасливий. Хоча я розумію й тебе – серце не обдуриш.

– Не обдуриш? Хіба воно не довірливе?

– Ех, – розчулився Матео й поглянув у вікно. – Обдурюють не серце, а людей, яким воно належить. Якщо серце любить – це щирість, а хіба щирість можна вважати обманом?

– Тобто, по-вашому, почуття до людини, яка вас не кохає, – це не омана серця?

– Це омана розуму, – відповів Бергман і додав: – Не більше й не менше.

Потяг набирав швидкості, серце билося частіше, надворі пролітали сніжинки.

– Знаєте, у мене виникло до вас одне запитання, – загадково мовив Генріх. – А ви колись це відчували? – Співрозмовник мовчав, обдумуючи, як розповісти не більше, ніж треба.

– Мені це знайоме, адже ти знаєш, скільки років я вже прожив.

– Але чому ви самі не розповідаєте про нього? Чому не поясните те, що я не можу осягнути? Чому поводитеся так дивно? Чому посміхаєтеся, коли я запитую звичайні речі? І взагалі, чому ви взяли мене з собою? Чим я вам так сподобався? – Не стримуючи емоцій, вигукнув письменник. – Ви чудово знаєте, хто я і ким був до війни. Вам відомо багато про мене, навіть забагато. Ви знаєте, що я одинокий солдат, що я не маю уявлення, куди поділися мої знайомі й родичі, що зі мною сталося безліч загадкових випадків і неприємностей. – На мить він ковтнув повітря, перевів подих і з новою силою продовжив: – Ви майже не здивувалися, а радше схвилювалися, коли я показав золотий годинник. Я підсвідомо відчуваю, що щось тут не так, що ви ніби не повірили мені, наче щось приховали, а потім усе вирішили за мене!

– За тебе? – Різко перебив Матео, задоволений по самі вуха. Було видно, що роздуми Генріха йому подобалися.

– Якщо людина мислить – вона обов’язково знайде відповідь на будь-яке питання, що її хвилює, – обоє пильно дивилися одне на одного. Вони майже не рухалися. Здавалося, ніби вони грають у мовчанку – настільки напруженою була ця розмова.

– Твоя підсвідомість правильно вказує тобі шлях, повір мені!

– Правильно? Виходить, усі ті думки, які я вам висловив, вірні, а довіра до підсвідомості – не помилка?

– Абсолютно правильно.

Ще один гудок потяга наче завершив черговий раунд дебатів. Матео приліг на ліжко й замовк, занурившись у читання, а Генріх заглибився у власну підсвідомість, яка, як з’ясувалося пізніше, ніколи не брехала.