Розділ 7 "Камінь у душі"

– Сер, ви гарно показали себе під час оборони 31 грудня. Я розумію, вам важко залишити тих людей, що вижили, напризволяще, однак пам’ятайте: ви офіцер, а отже – цінний кадр. Прошу вас ще раз: відпочиньте від війни хоча б кілька тижнів заради Вітчизни!

– Заради Вітчизни, – коротко повторив Генріх. – Якщо я справді маю високу ціну… – Він підпер голову рукою, важко зітхнув і поглядом обвів стіл молодого чоловіка, який, судячи з нагород, відзначився не в одній битві й піднявся в кар’єрній ієрархії.

– То як? Ви згодні? – У відповідь рука офіцера міцно стиснула щось у кулаці – так сильно, що вени й судини виразно проступили на шкірі, блиснувши на сонці. Його думки були не в цій задушливій кімнаті, а десь там, на фронті.

– Згоден, – крижаним поглядом, спрямованим у вікно, промовив колись щасливий автор, підвівся й механічно рушив до дверей.

***

Холодне зимове повітря привело Генріха до тями. Він спокійно дихав, звільнивши свої думки. Навколо лежали кучугури снігу. У парку не було ні душі. Та це був чужий парк, чуже місто. Це був Мюнхен – далекий і незнайомий. Його рідний Страсбург був надто близько до фронту, тож лікар порадив Андеру відпочити на півдні, серед стрімких гір.

– Головне – спокій, – казав він сам до себе. – Якщо я бережу його, я збережу життя й майбутнє.

Та щось його непокоїло. Він добре знав це відчуття й навіть здогадувався, який предмет винен у безсонні та тривожних думках, але сміливості дістати золотий годинник бракувало. Він майже завжди лежав у тій старій кишені, нагадуючи скарб, захований піратом-відлюдником.

– Варто було б гідно попрощатися з ними, коли мені випала нагода прибути сюди.

Усі побратими Генріха були з Мюнхена, тож він просто мусив навідатися до їхніх могил.

Неквапно він проходив віддаленими від центру кварталами, де війна залишила глибший слід, ніж у центральних.

Тут панували безробіття, голод і якась дивна туга. Звісно, поки що це ще не сягнуло піку, але в майбутньому ситуація могла значно погіршитися.

Одна, дві чи навіть три години промайнули, мов одна мить. Ось він уже стояв перед залізними ґратами кладовища й розглядав кам’яну церкву за п’ятсот метрів від нього.

– Велике кладовище, – здивовано промовив він, обертаючись на всі боки й говорячи сам до себе, адже його ніхто не чув і не бачив. – Напевно, найбільше не лише в місті, а й у всій Баварії.

Тисячі надгробків були водночас сумним і величним видовищем. Здавалося, це місце не має меж і кордонів. І справді, територія простягалася аж до обрію. Він ішов головною доріжкою, а по обидва боки виднілися могили відомих людей із неймовірно вишуканими пам’ятниками. Та Генріха вони не цікавили: він звернув на давно протоптану стежку, потім наліво, пройшов метрів триста й повернув направо.

Перед ним відкрилася довга дорога, прокладена, мабуть, нещодавно, адже пам’ятники й бруківка виглядали новими.

– Я просто попрощаюся з ними, і все. Тоді моя душа нарешті заспокоїться, а я гідно відпочину, – боєць дав собі внутрішню команду й прагнув дотриматися цього плану. Але погляд мимоволі скошувався вбік, де на надгробках виднілася інформація про загиблих. Дивно, але дати смерті всіх покійників починалися з першого серпня й закінчувалися десятим січня. По спині пробігли дрижаки, адже сьогодні було одинадцяте. До того ж у серці осіла глибока провина: він пропустив прощання з побратимами, бо з ночі першого січня до вечора другого лежав непритомний. Ще день його не виписували з лікарні через бойові поранення й можливі нові галюцинації. Лише два дні тому він вирушив на південь, а тепер був тут, долаючи похмурі думки, що заповнили голову, мов бджоли вулик.

– Неймовірно, – надворі тихо віяв вітер, а спокій усе не приходив. – Ще два тижні тому ми й не підозрювали, що будемо тут, у Баварії. Я гадав, що буде далі, що ми зможемо осягнути й підкорити. Я уявляв, як ми згадуватимемо пройдене, мріяв про післявоєнні плани на бізнес. А що отримав? Скажіть-но, що я маю зараз? – звернувся він до моторошної тиші.

Тиша не відповідала. Жодного звуку чи руху. Нерухомість. Слів немає, та й вони не передали б розпачу в очах, не розказали б про страх перед невідомим, не пояснили б тугу за минулим. Він не відводив погляду від кам’яних брил. Можливо, вони загіпнотизували його, а може, це був обман чи навіть сон. Що відбувається з ним? Що коїться зі світом? Що буде далі? Риторичні запитання, які ні про що не розкажуть. Але тихі кроки могли відкрити більше. І справді, важко збагнути, кому кортіло бути в такому сумному місці. Та Генріх перебував у трансі, тож на нього майже нічого не діяло.

Холодний мокрий сніг навколо, сніжинки, що танули щойно впавши, густий туман. До тих самих пам’ятників наблизилася ще одна постать, яка, судячи з обличчя, знала полеглих. Невідомий заплющив очі й почав читати молитву. Ці слова, ця щирість, виразність і, зрештою, цей голос – вони були особливими. Генріх сам не зрозумів, як опритомнів, виринувши з глибини роздумів. Невідоме хвилювання раптово охопило його, і письменник не на жарт злякався. Щоразу, коли з’являлося це відчуття, ставалося щось погане.