Розділ 7 "Камінь у душі"

– Сер, ви гарно показали себе під час оборони 31 грудня. Я розумію, вам важко залишити тих людей, що вижили, напризволяще, однак пам'ятайте: Ви офіцер, а значить – цінний кадр. Прошу вас ще раз: відпочиньте від війни хоча б декілька тижнів заради Вітчизни! 

– Заради Вітчизни, – коротко повторив Генріх, – якщо я справді маю високу ціну, він підпер голову рукою, важко зітхнув і поглядом оглянув стіл молодого чоловіка, який, як помітно з нагород, встиг відмітитися не в одній битві та піднятися у ранговій вертикалі кар'єри. 

– То як? Ви згодні? – у відповідь рука офіцера міцно стиснула щось в кулаці, стиснула так, що всі судини та вени так і виступили на ній, що на очі заблистіли на сонці, що думками чоловік був не у цій задушливій кімнаті, а досі там. 

– Згоден. – крижаним поглядом, який дивився у вікно, мовив колись такий щасливий автор, підвівся та механічно рушив до дверей. 

***

Холодне зимове повітря привело Генріха до тями. Він спокійно дихав, повністю звільнивши свої думки. Навколо лежали купи снігу. У парку не було нікого. Та це був чужий парк, чуже місто. Це був Мюнхен, далекий і невідомий. Його рідний Страсбург був занадто близько до фронту, тому лікар порадив Андеру краще відпочити на півдні серед стрімких гір.

– Головне – спокій, – казав він сам до себе, – якщо я бережу його, я збережу життя і майбутнє. 

Та щось його непокоїло. Він чудово знав це. Навіть здогадувався, який предмет винен у безсонні та цих хвилюючих думках, проте сміливості дістати золотий годинник не вистачало. Він майже завжди лежав у тій старій кишені, нагадуючи скарб захований здичавілих піратом. 

– Варто б було гідно розпрощатися з ними, коли мені випала можливість прибути сюди. 

Всі побратими Генрі були з Мюнхена, отож він просто мусив навідатися до їхніх могил. 

Неквапно він проходив віддалені від центра квартали на яких війна відбилася сильніше, ніж на центральних.

Тут панувало і безробіття, і голод, і якась дивна туга. Звичайно, поки що все це ще не було на піку, однак в майбутньому ситуація могла значно погіршитися. 

Одна, дві чи навіть три години здавалися однією миттю. Ось він вже стояв перед залізними гратами кладовища і розглядав кам'яну церкву у п'ятиста метрах від нього. 

– Велике кладовище, – здивовано сказав він, обертаючись на всі боки і говорячи сам до себе, адже його ніхто не чув і не бачив. – Напевно найбільше не лише у місті, а й у всій Баварії.

Тисячі надгробків були водночас і сумним, і величним видовищем. Здавалося, це місце немає меж і кордонів. І справді вся територія розпросталася аж обрію. Він йшов вперед по головній дорожці, а по обидва боки від нього знаходилися могили відомих людей, пам'ятники яким були неймовірно вишуканими. Та Генрі вони не цікавили, він повернув на якусь давно протоптану доріжку, потім звернув ліворуч, пройшов метрів триста і повернув праворуч. 

Тепер відкривалася довга дорога, яку мабуть, проклали нещодавно, адже і пам'ятники, і бруківка були новими. 

– Я просто розпрощаюся з ними і все. Тоді моя душа нарешті заспокоїться, а я гідно відпочину. – боєць дав собі внутрішню команду і прагнув дотримуватися цього плану до здійснення своєї мети. Але погляд мимоволі скошувався вбік, де виднілася на надгробках виднілася вся інформація про загиблих. Дивно, та  дати смерті усіх покійників починалися з першого серпня і закінчувалися десятим січня. По спині пройшли дрижаки, адже сьогодні було одинадцяте. Крім того, у серці залягла глибока провина: він пропустив прощання з усіма побратимами, адже був у відключці з ночі першого числа і аж до вечора другого. Ще день його взагалі не виписувати з лікарні, мовляв через деякі бойові поранення та можливі нові галюцинації. Лише два дні тому він вирушив у дорогу на південь, а тепер був тут, долаючи всі ті понурі думки, що заповнили голову, як бджоли вулик. 

– Неймовірно, – надворі тихо віяв вітер, а спокій ніяк не приходив, – ще два тижні тому ми й не підозрювали, що будемо тут, у Баварії. Я гадав, що буде далі, що ми зможемо осягнути і підкорити. Я уявляв, як ми будемо згадувати пройдене, мріяв про післявоєнні плани на бізнес. А що отримав? Скажіть-но, що я маю зараз? – звернувся до моторошної тиші чоловік. 

Тиша не відповідала. Абсолютно жодного звуку чи руху. Нерухомість. Немає слів, та й вони все одно не передадуть того розпачу в очах, не розкажуть про страх перед невідомим, не пояснять тугу за минулим. Він не відводив погляду від кам'яних брил. Можливо, вони загіпнотизували його, а може, це все був обман, якщо не сон взагалі. Що відбувається з ним? Що коїться зі світом? Що буде далі? Риторичні запитання, які нічого нам не розкажуть. А от ті тихі кроки можуть провідати нам більше. І справді важко збагнути кому кортіло бути зараз у такому сумному місці. Та Генріх був у трансі, тому на нього не діяло майже нічого.