Розділ 6 "Штурм"

Тисячі французів не йшли, а просто летіли на німецькі позиції. Вони бігли, падали, кричали, відстрілювалися, та все ж таки проходили вперед. 

Важкими втратами давався кожен новий крок, проте відчайдушність цього особливого штурму відрізнялася від минулих. Вже за лічені хвилини втрати атакуючої сторони перейшли на сотні. Артилерії на цьому напрямку у п'ятої піхотної дивізії було вдосталь, тому незабаром у сірій зоні замайоріли яскраві спалахи, що через велику густоту штурмовиків на маленькій території, знищували по десять, а подекуди й по двадцять ворогів одним снарядом. А пострілів були десятки, як по позиціях опонентів, так і по самим опонентам, які майже подолали той кривавий кілометр, а отже й підходили до позицій п'ятої дивізії. Тепер у справу підключилися кулеметники, які почали змінювати хід бою шляхом свого героїзму та віри у перемогу. 

                                                 ***

 По троху реальність поверталася до знепритомнілого Генрі, хоча голова ще досі боліла, наче після важкого дня. Він лежав під мішками з крупами, які раніше стояли на полиці просто над його місцем. На щастя, вони вчасно впали і захистили хоча б одну людину, яка просто хотіла відсвяткувати цього вечора. Навколо був справжнісінький розгардіяж: тріснутий стіл та перевернуті страви, підлога встелена тарілками та залишками трапези, перевернута ялинка та розкидані по всьому бункері гірлянди та прикраси. Схоже, що після цього випадку у приміщенні почалася пожежа, проте згодом її було погашено, а у кімнаті було досить темно. 

– Що сталося? – чоловік великими потугами зняв з себе мішки, підвівся на ноги, важко кряхтучи та тримаючись за спину. Його погляд оглянув новий вигляд кімнати і зупинився на підлозі, де лежали його колишні побратими. Враз в очах виступили сльози. Сльози щирості та болю, відчайдушності та зневіри. 

– Усі… – він не міг відвести погляд вбік, не міг стримати емоцій чи щось змінити. У стелі тепер виднівся отвір від снаряда, а в декількох метрах – воронка, яку він створив. 

Це видовище завдало ще одного удару, воно показало протилежний бік війни та життя, яке майже ніколи не буває ідеальним. 

– Вони, – його голос обірвався, а пам'ять по троху поверталася, вони були бліді, а подих життя вже не відбивався на їхніх лицях – жах повертався у жили, спочатку він винищив всі інші почуття у душі, випалив здоровий глузд і спокій, а лише потім посунув сам, легко заповнюючи порожнину у грудях. Стільки емоцій одразу, напевне, не відчував жоден солдат на Західному фронті. Це був наче клин внизаний глибоко у щирість, добро та справедливість чистої душі. Це був момент, коли жах перетворився на лють. На страшну та звірячу лють не властиву молодому раніше. 

– Якщо мертві мої друзі , нехай помруть і вороги! – він зірвався з місця і схопив першу ліпшу гвинтівку і з несамовитим поглядом вийшов на лінії зіткнення. 

***

Вернер Шнайдер нервово оглядав карту і час від часу позирав на телефон, неначе сподіваючись на рятівний дзвінок. На його столі було розкидано безліч документів, паперів та листів. 

– Т-так-к. Це можливо. – невнятно бурмотів собі під ніс старий генерал, схилившись настільки близько до столу, що складалося враження ніби він майже нічого не бачить. 

Та він бачив і тим паче чудово розумів все, що відбувалося. Свій досвід він відполірував під час облоги Седана, тому сучасна війна не була для нього першою. 

Нарешті телефон задзвенів, рука швидко протягнулася до трубки, пізніше знявши її. 

– Вітаю вас, генерале! – мовив голос чоловіка років сорока, – маю для вас приємну звістку. 

– Єдина приємна звістка – це перемога. Якщо ви не хочете сповістити мене про неї, то краще слідкуйте за мовою.

– Хех, – розважливо посміхнувся співрозмовник, – таку новину ми ще почуємо! От побачите! 

– То що за новина, – не втерпів Вернер, забувши про всю тактовність розмови. 

– Гаразд, не буду відволікатися. Новина, звичайно, дещо скромніше за вашу мрію, та однаково значуща. До вашої групи військ наближається підкріплення у вигляді декількох тисяч солдат, щоправда добре озброєних. Крім того, надійде бронетехніка і артилерія! – радісно вигукнув чоловік зі слухавку. У відповідь – мовчання. – Алло! Ви на зв'язку? 

– На зв'язку, – швидко відказав

Шнайдер. 

– То де ж звуки радості? 

– Спитай це у передовиків. Вони скажуть свою реакцію, повірте мені… 

***

– СЮДИ! Швидше! Вони прориваються тут! Латаймо діру, інакше вони потраплять до нашого тилу! – кричав якийсь офіцер, кличучи інших солдат, що сторожили свої ділянки. 

– Скоро має надійти підкріплення! Принаймні так сповіщають командири! Тримайте лінію будь-якою ціною! Головне витримати! – кричав другий голос, у якому міцності було значно більше ніж у першому. 

Була друга ночі. Перше січня 1915 року. Десь далеко в тилу люди раділи настанню Нового Року і бажали одне одному миру, у той час як солдати імператорської армії здобували його ціною своєї крові. Не було тут ні світлих вогників, ні яскраво прикрашених будинків, ні привітних посмішок, ні спокою навіть у часи тиші. Це місце відрізнялося від інших, для когось воно було останньою станцією між життям та смертю, у той час як інші могли відмітитися у певній битві і встати на вищий ранг, таким чином дещо убезпечивши своє існування тут.