Розділ 6 "Штурм"

Тисячі французів не йшли, а летіли на німецькі позиції. Вони бігли, падали, кричали, відстрілювалися, але все ж просувалися вперед.

Кожен новий крок давався важкими втратами, та відчайдушність цього особливого штурму вирізнялася з-поміж попередніх. Уже за лічені хвилини втрати атакуючої сторони сягнули сотень. Артилерії на цьому напрямку в п’ятій піхотній дивізії було вдосталь, тож незабаром у сірій зоні спалахнули яскраві вибухи. Через велику густоту штурмовиків на маленькій території один снаряд знищував по десять, а подекуди й по двадцять ворогів. Пострілів були десятки – як по позиціях супротивника, так і по самим солдатам, що майже подолали той кривавий кілометр і наблизилися до позицій п’ятої дивізії. Тоді до бою долучилися кулеметники, які своїм героїзмом і вірою в перемогу почали змінювати хід битви.

Реальність поволі поверталася до знепритомнілого Генріха, хоча голова ще гуділа, наче після важкого дня. Він лежав під мішками з крупами, які раніше стояли на полиці над його місцем. На щастя, вони вчасно впали й захистили хоча б одну людину, що просто хотіла відсвяткувати цей вечір. Навколо панував справжній хаос: тріснутий стіл, перевернуті страви, підлога, всіяна тарілками й залишками трапези, перекинута ялинка, розкидані по бункеру гірлянди та прикраси. Схоже, після цього випадку в приміщенні спалахнула пожежа, але її згодом загасили, і в кімнаті було досить темно.

– Що сталося? – Чоловік із зусиллям скинув із себе мішки, підвівся на ноги, важко крекчучи й тримаючись за спину. Його погляд обвів новий вигляд кімнати й зупинився на підлозі, де лежали його колишні побратими. У ту ж мить в очах виступили сльози – сльози щирості й болю, відчаю й зневіри.

– Усі… – Він не міг відвести погляду, не міг стримати емоцій чи щось змінити. У стелі зяяв отвір від снаряда, а за кілька метрів виднілася воронка, яку він залишив.

Це видовище завдало нового удару, показавши зворотний бік війни й життя, яке майже ніколи не буває ідеальним.

– Вони… – Його голос обірвався, а пам’ять поволі поверталася. Їхні обличчя були блідими, подих життя більше не відбивався на них. Жах знову пронизав вени, спочатку спаливши всі інші почуття в душі, знищивши здоровий глузд і спокій, а потім заповнивши порожнечу в грудях. Стільки емоцій одночасно, мабуть, не відчував жоден солдат на Західному фронті. Це був клин, загнаний глибоко в щирість, добро й справедливість чистої душі. Це був момент, коли жах переродився в лють – страшну, звірячу лють, невластиву йому раніше.

– Якщо мертві мої друзі, нехай помруть і вороги! – Він зірвався з місця, схопив першу-ліпшу гвинтівку й із несамовитим поглядом вибіг на лінію зіткнення.

***

Вернер Шнайдер нервово оглядав карту, час від часу позираючи на телефон, ніби чекаючи рятівного дзвінка. На його столі лежали розкидані документи, папери й листи.

– Т-так-к. Це можливо, – невиразно бурмотів собі під ніс старий генерал, схилившись так низько до столу, що здавалося, ніби він майже нічого не бачить.

Та він бачив і чудово розумів усе, що відбувалося. Свій досвід він відточив під час облоги Седана, тож сучасна війна не була для нього першою.

Нарешті телефон задзвенів. Рука швидко потягнулася до трубки й зняла її.

– Вітаю вас, генерале! – пролунав голос чоловіка років сорока. – Маю для вас приємну звістку.

– Єдина приємна звістка – це перемога. Якщо ви не хочете сповістити мене про неї, то краще стежте за мовою.

– Хех, – розважливо усміхнувся співрозмовник, – таку новину ми ще почуємо! От побачите!

– То що за новина? – не витерпів Вернер, забувши про тактовність.

– Гаразд, не відволікатимуся. Новина, звісно, скромніша за вашу мрію, але все одно значуща. До вашої групи військ наближається підкріплення – кілька тисяч добре озброєних солдатів. Крім того, надійде бронетехніка й артилерія! – радісно вигукнув чоловік із трубки. У відповідь – тиша. – Алло! Ви на зв’язку?

– На зв’язку, – коротко відповів Шнайдер.

– То де ж звуки радості?

– Запитайте це в передовиків. Вони скажуть свою реакцію, повірте мені…

***

– СЮДИ! Швидше! Вони прориваються тут! Латаймо діру, інакше вони дістануться до нашого тилу! – кричав якийсь офіцер, кличучи солдатів, що охороняли свої ділянки.

– Скоро має надійти підкріплення! Принаймні так кажуть командири! Тримайте лінію будь-якою ціною! Головне – витримати! – гримів другий голос, сповнений більшої впевненості, ніж перший.

Була друга година ночі. Перше січня 1915 року. Десь далеко в тилу люди раділи настанню Нового року й бажали одне одному миру, тоді як солдати імператорської армії здобували його ціною своєї крові. Тут не було ні святкових вогників, ні яскраво прикрашених будинків, ні привітних посмішок, ні спокою навіть у хвилини тиші. Це місце вирізнялося: для когось воно стало останньою межею між життям і смертю, а для інших – шансом відзначитися в битві й піднятися на вищий щабель, убезпечивши своє існування.