Розділ 5 "Новорічна Ніч"

Під вечір надворі засніжило ще сильніше. Годинник показував сьому, а всі вже сиділи за столом. Веселі обличчя сміялися так, ніби й не знали про війну. Атмосфера була бойовою: хтось мріяв про перемогу в Парижі, хтось думав про повернення додому, а комусь усе було байдуже.

На столі красувалася сила-силенна страв, які приготував Лео, адже до війни він був кухарем. Десяток свічок не лише освітлював підземну кімнату, а й зігрівав її мешканців, що тут спали, їли, відпочивали й загалом жили. Неподалік від їхнього окопу росла ялинка, яка дивом уціліла під хвилями обстрілів. Лісник, на ім'я Фін вирішив її "врятувати", тож тепер неподалік від столу стояла та сама ялинка, прикрашена гірляндами, шишками й кульками, які хтось приніс із дому. Атмосфера припала до душі всім, тож на Фіна ніхто не образився.

– Знаєте, цей рік видався для нас усіх нелегким. Так, у нас були втрати, але й французи дізналися, з ким мають справу! І ще не раз дізнаються… Але про що це я? Давайте краще святкувати! З Новим роком! За Вітчизну! За славу! За перемогу! – урочисто проголосив свій новорічний тост командир полку Матео Бергман.

Він справді був душею всього підрозділу. Хоч йому було вже за шістдесят, він зберіг міцну статуру й веселу вдачу. За своє життя він пережив чимало злетів і падінь, перемог і невдач. Під час франко-прусської війни він прославився й здобув високе звання. На цю війну пішов простим солдатом-добровольцем, а дослужився до капрала. Згодом кілька років служив у Німецькій Східній Африці, де пізнав інший світ і спосіб життя. Саме тому для цього професійного військового Велика війна почалася на сході Бельгії 1 серпня цього року. У мирний час він жив у своєму двоповерховому цегляному маєтку в Мюнхені, який збудував власноруч. Про дитинство й сім’ю майже не згадував, наклавши на ці теми суворе табу, так нічого й не пояснивши. Загалом він стверджував, що задоволений тим, що має, і не прагне ні більшого, ні меншого.

– Сподіваюся, наступного року в цей час ми вже будемо вдома… – задумливо промовив Генріх і додав: – Що плануєте робити після війни? – Усі мовчали, але першим тишу порушив Марк.

– Якби ж усе було, як колись. Але, знаєте, тих гарних часів уже не повернути. Їх назавжди викреслено з наших життів… Я довго вагався, йти в бій чи ні, але одна подія змінила мій світогляд. Це була смерть мого брата… – На мить його монолог урвався – він витер очі хустинкою. – Він загинув за двадцять кілометрів від Парижа. Його підрозділ кинули на найскладніший напрямок, понад третина наших хлопців знайшла там свій кінець, так і не досягнувши мети. У день, коли прийшла ця фатальна звістка, я пішов до армії й буду тут, доки над Ейфелевою вежею не замайорить наш прапор… – Стрілка годинника й монотонна мова Марка немов загіпнотизували присутніх, і тепер більшість із них охопили не теплі, а радше темні емоції.

– І знаєте, що найцікавіше? Ті, хто відправив твого брата на війну, зараз сидять у своїх палацах, попивають червоне вино, будують свою геополітику й не думають про звичайних солдатів! – роздратовано висловив свої думки досвідчений боєць Альберт і відкинувся на спинку стільця, важко дихаючи. Але місце оратора вирішив зайняти Генріх, який досі не виявляв особливого інтересу до розмови, залишаючись незвично сумним і тихим.

– Не можу погодитися. Наприклад, я тут, хоча мій батько – аристократ, – впевнено оглянув побратимів змужнілий Андер, тоді як шоковані товариші не могли йому повірити.

– І чому ж ти тут?

– Невже тобі подобається все це?

– До того ж де твої батьки? – Купа питань посипалася з усіх боків, але Генріх, на мить замислившись, раптом дещо усвідомив – він заплутався. Це дивне відчуття ще ніколи його не охоплювало, тож він просто мовчав, нервово переводячи погляд то на стіл, то на себе, то на інших.

Солдати перезирнулися – їхнє здивування було щирим, адже Генріх вважався їхнім авторитетом.

– Зачекайте, я щось пропустив, – хоч у кімнаті панувала тиша, голова Генріха, здавалося, от-от вибухне. Страшний гул здійнявся й лише посилювався.

– Ти червоніший за рака! Подивися на себе. Що сталося? – Запитальні погляди з легким острахом розглядали емоції побратима, який схопився за голову, ніби прагнучи щось виправити.

– Я, я… – Він не міг зібрати себе докупи, а тим паче щось пояснити.

Спогади, сьогоднішній випадок і питання друзів раптово прояснили все, але повірити в правильність відповіді було важче, ніж її знайти. Стільки часу він розмірковував, гадав, який варіант виявиться вірним, а тепер сприйняти не так оточення, як власні дії було майже неможливо. Той кошмар, що переслідував його з липня, вперше став реальністю. Ті постаті, що колись були лише видіннями, ожили. Ось вони – ті десятеро, які так по-особливому дивилися на нього тоді! Вони весь час були поруч, а він цього не усвідомлював. Усе в очах затуманилось, сплуталось. Генріху стало занадто спекотно, він почав втрачати контроль над собою. Дихання прискорилося – почалася задишка, рот хапав якомога більше повітря, але це не допомагало. Відчуття нагадувало транс, але з повним розумінням ситуації. Генріх не встиг вимовити й слова, як його душу охопив ще один порив – страх. Панічний страх, коли очі бігали, мов у божевільного, а руки тремтіли, як у хворого. Щось незвідане насувалося дедалі ближче, а думки розліталися в неосяжний простір. Та раптом серед тисяч невідомих звуків і видінь виокремився один знайомий – це був ТГ, і його повідомлення було надзвичайно коротким: