Розділ 5 "Новорічна Ніч"

Під вечір надворі засніжило ще сильніше. Годинник показував сьому, а всі вже були за столом. Веселі обличчя сміялися так, неначе і не знали війни. Атмосфера була бойова: хтось вже мріяв про перемогу в Парижі, хтось думав про повернення додому, а комусь взагалі було все одно.
На столі стояла сила-силенна страв, які приготував Лео, адже до війни був кухарем. Десяток свічок на столі не лише освітлювали підземну кімнату, а й гріли її мешканців, що і спали, і їли, і відпочивали, і в цілому жили тут. Неподалік від їхнього окопу росла ялинка, яка якимось дивом не була зтерта з лиця землі хвилями обстрілів. Лісничий на ім'я Фін вирішив "врятувати" її, тому тепер недалеко від столу стояла та сама ялинка, щоправда тепер прикрашена гірляндами, шишками та кульками, які хтось привіз зі свого дому. Атмосфера подобалася усім, тож на Фіна ніхто не образився.

– Знаєте, рік цей видався для нас усіх нелегким, так у нас були втрати, але й французи дізналися з ким мали справу! І побачать ще не раз… Але про що це я? Давайте краще святкувати! З Новим Роком! За Вітчизну! За славу! За перемогу! – урочисто промовив свій новорічний пост командир полку Матео Бергман.

Він дійсно був душею всього формування.
Хоч йому було вже за шістдесят, він був міцної статури та веселої вдачі. За своє життя він пережив немало злетів і падінь, перемог і невдач. Під час франко-пруської війни він прославився і досяг високого звання. На війну він пішов звичайним солдатом-добровольцем, а дослужився до капрала. Опісля декілька років служив у Німецькій Східний Африці, де пізнав інший світ та спосіб життя. Саме тому для цього професійного військового, Велика війна почалася на Сході Бельгії 1 серпня цього року. У мирний час жив у своєму двоповерховому цегляному маєтку у Мюнхені, який збудував своїми руками. Про своє дитинство та сім'ю практично не згадував. На ці теми він просто наклав табу, так нічого і не пояснивши. Взагалі він стверджував, що задоволений всім тим, що має і не хоче ані більшого, ані меншого.

– Сподіваюсь, наступного року у цей час ми вже будемо вдома… – задумливо сказав Генріх і продовжив: – що плануєте робити після війни? – всі мовчали, та першим мовчанку порушив Марк.

– Якби ж то все було, як раніше. Та знаєте, тих гарних часів вже не буде. Вони назавжди викреслені з наших життів… Я Довго вагався чи йти у бій, чи ні, та відбулася подія, яка змінила моє світосприйняття. Це була смерть мого брата… – на мить його монолог обірвався – він витер очі хустинкою, – він загинув у двадцяти кілометрах від Парижа. Його підрозділ кинули на найважчий напрямок, більше третини наших хлопців закінчили життя саме там, так і не досягнувши мети. Саме у день, коли прийшла ця фатальна звістка я пішов до армії, і буду тут доти, доки над Ейфелевою Вежею не замайоріє наш стяг…  – стрілка годинника та однотонна мова Марка фатично загіпнотизували присутніх, та тепер більшістю з них керували вже не теплі, а радше темні емоції.

– І знаєте що найцікавіше? Ті, хто відправили твого брата на війну зараз сидять десь у своїх палацах, попивають червоне вино, будують свою геополітику і не замислюються про звичайних солдатів! – рознівано виказав свої думки досвідчений боєць Альберт і відкинувся на спинку стільця, важко сопучи. Проте тепер місце оратора вирішив зайняти Генрі, який до цього не виявляв особливого інтересу до розмови, будучи якимось незвично сумним та тихим.
– Не можу погодитись. Наприклад, я зараз тут, хоча мій батько – аристократ. – впевнено оглянув побратимів змужнілий Андер, у той час як шоковані товариші не могли йому повірити.

– І чому ж тоді ти тут?

– Невже тобі подобається все це?

– До того ж де твої батьки? – купа питань одразу навалилася з усіх сторін, проте сам Генрі, на хвильку замислившись, раптом дещо зрозумів – він заплутався. Це дивне відчуття ще ніколи його не спіткало, тому він просто мовчав, нервово переводячи погляд то на стіл, то на себе, то на інших.

Солдати перезирнулися – Вони не на жарт здивувалися, адже Генрі був їхнім авторитетом.

– Почекайте, я щось випустив, – хоч у кімнаті не було чутно жодного звуку, та голова Генріха, здавалося, от-от вибухне. Страшний гул здійнявся і лише посилювався. 

– Ти червоніший за рака! Подивися на себе. Що сталося? – запитальні погляди дещо злякано розглядали всі емоції побратима, який схопив себе за голову, ніби хочучи щось виправити. 

– Я, я, – він не міг зібрати себе докупи чи тим паче щось пояснити. 

Спогади, сьогоднішній випадок і питання друзів вмить прояснили абсолютно усе, проте повірити у правильність відповіді було навіть важче, ніж її знайти. Стільки часу він думав, гадав, який варіант виявиться вірним, а тепер було просто важко сприйняти не так оточення, як дії самого себе. Той кошмар, який не відпускав чоловіка з липня вперше став реальністю. Вперше ті постаті стали не серцями, а живими людьми. Ось же вони! Ось ті десятеро, що так по-особливому дивилися на нього тоді! Вони були з ним увесь цей час, а він навіть не розумів цього. Все в очах сплуталася, затуманилось. Генріху стало занадто спекотно, він почав не витримувати пориву свідомості. Дихання пришвидшилося – почалася задишка, рот хапав якомога більше повітря, та нічого не допомагало – відчуття нагадувало транс, щоправда при повному розумінні ситуації, що склалася. Генріх не встиг вимовити і слова, як враз його душу охопило ще дещо – це був страх. Панічний страх у якому очі бігали наче навіжені, а руки тремтіли як у хворого. Щось незвідане насувалося і насувалося, доки думки летіли у простір неосяжності. Проте раптом серед тисяч невідомих звуків і видінь виділився один знайомий – це був ТГ, а його повідомлення було надзвичайно коротким: