Розділ 4 "Фатальний Удар"

Час. Можливо, це найскладніша й наймогутніша сила у цьому світі. Час – це зло і добро, щастя і біль, порятунок і повільна смерть. Його неможливо осягнути, зрозуміти чи передбачити зі стовідсотковою точністю. Його форма недосяжна для тих, хто не відчув його величі.

Ми не помічаємо його, живемо собі й думаємо про майбутнє, не підозрюючи, що воно цілковито підвладне часу. Час водночас наш друг і ворог, наш кат і воскреситель. Питання в тому, як саме ним користуватися, але, на жаль, не кожен здатен відповісти на це. Хоча насправді відповідь існує – вона криється в нас самих, у нашому способі життя, у наших ідеалах і бажаннях. Оскільки ці речі надто складні для осмислення, багато людей просто уникають роздумів про них, а отже, не знають справжньої ціни часу, хоча з кожним прожитим роком вона лише зменшується.

З того дня, коли Генріх кардинально змінив свій погляд на світ, минуло майже пів року. Для когось ці місяці промайнули, мов одна мить, а для когось стали нестерпно важкими.

Закінчувався тисяча дев’ятсот чотирнадцятий рік. Рік нової війни й нових рішень, рік утрат і крові, перемог і здобутків, героїв і вбивць, щасливців і невдах, дипломатії й війни, величі імперій і смерті мільйонів.

Це було 31 грудня. Того дня холод відчувався якось по-особливому, а сніг густими пластівцями падав із сірого неба. Ще звечора почалися приготування до свята. Десь далеко, у містах, не зачеплених війною, люди готували святкову вечерю, прикрашали ялинки й раділи прийдешньому, тоді як на фронтах Великої війни все залишалося без змін. Хоч позаду вже було пів року випробувань, солдати не втрачали бойового духу, а їхні серця зберігали надію на перемогу.

За цей час варто визнати, що Генріх змінився, але він зумів залишитися людиною й завжди тримати себе в руках. Після битви на Марні війна перейшла в окопне протистояння двох сторін. Особливо нового вже не відбувалося, роботи було небагато, тож Генріх почав працювати над новою книгою про війну. Звісно, вона була сповнена історіями з життя, думками молодого солдата та післявоєнними планами. Останніми днями на їхній ділянці відповідальності панувала незвична тиша. Можливо, це було пов’язано з новорічними святами, що невпинно наближалися. Настрій бійців також був кращим, ніж зазвичай: хтось співав пісні, хтось писав листи, хтось просто відпочивав. Уже другого січня їхня дивізія нарешті могла вирушити в тил, адже тижнева ротація добігала кінця.

– Ех, зима, – мовив сам до себе Генріх і повільно рушив траншеєю, – мабуть, найдивніша пора року: так темно й водночас світло, так радісно й сумно. Навіть якби я був удома, осягнути велич зими було б непросто.

– Гарно сказано, філософе, – озвався Ліам, виринувши з темряви, мов ворон, – але тут насамперед потрібні сильні руки, а не "глибокі міркування".

– Скажи, чому ти завжди всім незадоволений? У такій ситуації думати про погане справді небезпечно! Емоції тут – наш головний ворог.

– Може, ти й правий, але я все одно не триматиму все в собі, щоб не змінити свій світогляд. – Генріх постояв ще хвилину-дві, зітхнув і повільно пішов далі. Незабаром він дістався неглибокої частини окопу, де було небезпечно не лише визирати, а й ходити взагалі, але це його не зупинило. Погляд мимоволі впав на колись високе й гарне дерево, що тепер лежало серед барикад і укріплень, слугуючи своєрідним заслоном від ворожих позицій, до яких було більше кілометра. Плани французів залишалися загадкою, хоча ходили чутки про їхню можливу контратаку. Про це свідчили не лише відчайдушні розвідники, а й звуки техніки, що останнім часом стали значно гучнішими. Золоте поле, яке колись давало місцевим вдосталь пшениці на хліб, тепер було всіяне боєприпасами й вирвами від них. До того ж, спалена техніка обох сторін нагадувала про неминучість нової битви. Єдиним ресурсом, який на цій війні зовсім не цінували, були люди. Вони могли гинути тисячами чи мільйонами, але штаби великих держав це анітрохи не хвилювало. Вони мали свої амбітні плани, що разюче відрізнялися від реальності на передовій, де голод і холод дедалі наростали.

– Головне – зберігати спокій і не думати про найгірше, ніхто не здолає мене! – рука ще міцніше стиснула гвинтівку, ніби вона була його головним оберегом.

Солдат таки пройшов небезпечну ділянку і, трохи заспокоївшись, сповільнив крок. Раптом зовсім поруч пролунав якийсь звук, і Генріх схопився за голову – вона ніби розколювалася. Почалося щось дивне: різка задишка, неонові лінії замерехтіли перед очима. Чоловік завертів головою, прагнучи позбутися невідомого відчуття. Цей момент неможливо точно описати словами, адже в одну мить перед його очима промайнуло все життя – від початку до кінця. Усе це сталося за секунду, після чого душу охопив страх, бо запитань лише більшало. Та той клятий звук пролунав знову. Цього разу галюцинацій не було, але стало зрозуміло, що це крик німецькою – крик солдата. Мабуть, під час розвідки в нього влучила ворожа куля, і тепер уся його надія покладалася на випадкових перехожих.

– Я ту-ут, – простогнав нещасний, з останніх сил піднявши кволу руку.