Розділ 4 "Фатальний Удар"

Час. Можливо, це найважча та наймогутніша сила, що є у цьому світі. Час – це зло і добро, щастя і біль, порятунок і неквапна смерть. Його неможливо осягнути, зрозуміти чи передбачити з вірогідністю у сто відсотків. Його форма недосяжна для тих, хто не відчував його могутності. 

Ми не помічаємо його, живемо собі та думаємо про майбутнє, не підозрюючи, що воно повністю підпорядковано часу. Час водночас наш друг і ворог, наш кат і воскреситель. Питання у тому, як саме ним користуватися і, на жаль, на це запитання відповість не кожен. Хоча насправді відповідь є, вона ховається у нас самих, нашому способі життя, у наших ідеалах та бажаннях. Оскільки ці речі дуже складні для розуміння, безліч людей просто не вдаються до роздумів про них, а отже й не знають справжню ціну часу, хоча з кожним пережитим роком вона тільки зменшується. 

З того дня, коли Генрі кардинально змінив свої погляди на світ, пройшло майже пів року. Для когось вони пройшли ніби одна мить, а для когось виявилися надважкими та нелегкими. 

Закінчувався тисяча дев'ятсот чотирнадцятий рік. Рік нової війни та нових рішень, рік втрат та крові, перемог та здобутків, героїв та вбивць, щасливців та невдах, дипломатії та війни, величі імперій та смерті мільйонів. 

Це було 31 грудня. Цього дня холод відчувався якось по-особливому, а сніг валив з сірого неба неабияк сильно. Ще звечора почалися приготування до свята. Десь далеко у містах незачеплених війною люди готували святкову вечерю, ставили ялинки та раділи прийдешньому, доки на фронтах Великої Війни все залишалося так само без змін. Хоч позаду вже були пів року випробувань, солдати не втрачали бойового духу, а їхні серця не втрачали надії на перемогу. 

За цей час варто визнати, що Генрі змінився, проте йому вдалося залишитися людиною і завжди контролювати себе. Після битви на Марні війна перетворилася на окопне протистояння двох сторін. Особливо нічого нового вже не відбувалося, а роботи було не так і багато, тому Генрі й почав працювати над своєю новою книгою про війну. Ясна річ вона була повністю насичена історіями з життя, думками молодого солдата та післявоєнними планами. Останніми днями на ділянці відповідальності їхньої дивізії було незвично тихо. Можливо, це було пов'язано з новорічними святамии, які невпинно наближалися. Настрій бійців теж був кращий, ніж зазвичай: хтось співав пісень, хтось писав листи, хтось просто відпочивав. Вже другого січня їхня дивізія нарешті могла вирушити у тил, адже їхня тижнева ротація підходила до кінця. 

– Ех, зима, – мовив сам до себе Генрі і неквапно пішов траншеєю, – мабуть, найдивніша пора року: так темно і водночас світло, так радісно і сумно. Навіть якби зараз я був вдома, осягнути велич зими було б складно. 

– Гарно сказано, філософе, – промовив Ліам, винирнувши з темряви наче ворон, – проте тут в першу чергу знадобляться сильні руки, а не "великі міркування". 

– Ну скажи, от чому ти завжди усім незадоволений? У такій ситуації думати про погане реально небезпечно! Емоції тут – наш головний ворог. 

– Може, частково ти й правий, та я все одно не буду тримати усе в собі, щоб не змінити свого світогляду. – Генріх постояв ще хвилину - дві, зітхнув і повільно пішов далі. Незабаром він досяг тієї не глибокої частини окопу, де було небезпечно не тільки визирати, а й ходити взагалі, однак його це не спинило. Погляд сам собою впав на колись високе та гарне дерево, яке тепер лежало серед барикад та укріплень, будучи своєрідним заслоном від ворожих позицій, дистанція до яких складала більше кілометра. Плани французів досі залишалися загадкою, хоча ходили чутки про їхню ймовірну контратаку. Про це свідчили не лише відчайдушні розвідники, а й звуки техніки, які останнім часом стали значно гучнішими. Золоте поле, що раніше давало місцевим досить багато пшениці на хліб, тепер було встелено боєприпасами та вирвами від них. Окрім цього, варто нагадати і про спалену техніку обох сторін, яка сповіщила про неминучість нової битви. Єдиним ресурсом, який на цій війні не цінували зовсім, були люди. Вони могли гинути тисячами або мільйонами, та штабів великих держав це аж ніяк не хвилювало. Вони мали свої амбітні плани, що сильно відрізнялися від справжньої ситуації на передовій, де голод і холод поступово наростали. 

– Головне тримати спокій і не думати про найгірше, ніхто не зможе мене здолати! – рука ще міцніше стиснута гвинтівку, ніби вона була її головним оберігом. 

Солдат таки пройшов загрозливу ділянку і, трохи заспокоївшись, знову зменшив швидкість руху.  Раптом зовсім поруч почувся якийсь звук, одразу за ним Генріх схопився за голову – вона неначе розколювалася. Почалося щось дивне: різка задишка, неонові лінії попливли перед очима. Чоловік завертів головою, бажаючи лише знищення невідомого відчуття. Цей момент не змогло б влучно описати жодне слово, адже в одну мить перед його очима ніби пролетіло все життя від початку аж до кінця. Все це сталося за одну секунду після чого всю душу охопив страх, адже кількість запитань лише наростала, але той триклятий звук знову почувся. На цей раз після нього вже не з'явилися жодні галюцинації, а стало чітко зрозуміло, що це крик німецькою якогось солдата. Певне, під час виходу на розвідку у нього потрапив ворожий патрон, тому тепер вся його надія лягала на випадкових перехожих.