Розділ 3 "Новина, що змінить світ"

Все зникло: минуле, теперішнє, майбутнє. Хлопець ніби загубився між світами.

Що він бачив? Лише темряву, але раптом його очі розплющилися, і навколо знову постало вечірнє місто. Можна було видихнути, та не все було так просто.

– Мушу визнати, таких жахіть я ще ніколи не бачив! Та й зрештою, я ж ішов до Еміля! Скоро північ, ще трохи – і мене вважатимуть якимось бандитом, чиї справи – грабунки й вбивства. Хоча на бандита я точно не схожий, – подумки звернувся до себе звичайний житель міста й оглянув себе: сіра куртка та сорочка під нею, темні штани й елегантне чорне взуття.

За хвилину відстань до місця призначення почала стрімко скорочуватися. Хотілося якнайшвидше забути все неприємне й нарешті домовитися з власником бібліотеки. Свіже повітря легко наповнювало легені, а ясність поступово поверталася. Хрущі гуділи в найближчих кущах, десь далеко чувся гавкіт собак, комарі нещадно жалили, гудівши біля вух і нагадуючи про свою присутність.

– А він, напевне, вже спить. Мабуть, саме через мене його сон порушиться. Шкода його, звісно, але я мушу щось узгодити з "Темрявою майбутнього". Інакше не зможу ні заснути, ні тим паче спокійно жити далі… До речі, мені здається, чи стало темніше? – До видіння, яке спіткало Генріха, у місті справді горіло значно більше вогнів у вікнах. Приблизно половина джерел світла згасла, тож ліхтарі залишалися чи не єдиним дороговказом.

Світ ніби відгородився від одинака, який кудись поспішав – чи то біг, чи просто швидко йшов. Відлуння його кроків було єдиним гучним звуком на вулиці, наче в тому сні, сутність якого так і лишалася загадкою. Можливо, цю таємницю й не варто розгадувати. Може, вона пояснить інші дивні речі, але поки все залишалося примарним.

А на вулиці зі слабкого вітерця здійнявся справжній вітрюган, що нагадував зимову хуртовину. Листя зривалося з гілок і летіло в обличчя, додаючи клопоту тим нещасним, хто ще був надворі. Незабаром на центральній площі годинник пробив дванадцяту ночі. Вперше цей звук здався авторові не буденним, а таємничим і навіть моторошним.

– Ех, не подобається мені ця ситуація. Чому Еміль живе так далеко? Не день, а суцільна пригода. Що ж буде далі? – На це риторичне запитання природа ніяк не відгукнулася. Усе залишалося на своїх місцях, але виснажений чоловік крокував вже потрібною вулиці.

– Хух, оце так. Я таки тут, але що це означає? Якого біса перед його бібліотекою стільки коробок? Що він цього разу задумав? – Наблизившись до потрібних дверей, Генріх помітив, що між рядами коробок безліч книжок лежали просто на тротуарі, а заклопотаний Еміль метушився туди-сюди.

– Нарешті, друже! Що ти накоїв? Поглянь, як так можна поводитися з творами? І чому ти досі не спиш, а виносиш усе дорогоцінне зі своєї бібліотеки? – Роздратований Еміль лише буркнув "Відстань" і продовжив свої справи. Генріх почервонів, його очі розширилися. Такого "привітання" він аж ніяк не очікував.

– Слухай, що з тобою? Скажи, що коїться? – У ту ж мить бібліотекар різко розвернувся й несамовито глянув товаришеві в очі.

– Що коїться? Ти питаєш, що коїться? Тоді слухай: почалася війна. Ти, чорт забирай, новини читаєш? Що відбувається в Сербії? Два дні тому наш союзник, Австро-Угорщина, оголосив сербам війну. А за сербів вступляться росіяни, за росіян – їхні союзники по Антанті, Франція та Велика Британія. І ти думаєш, наша держава просто дивитиметься на це? Знаєш, я не лише бібліотекар, я ще й захоплююся історією та геополітикою. Ще з тисяча дев’ятсот сьомого я знав, що цей день настане. День, який покладе край усім нашим надіям і сподіванням! Тож що б далі не сталося, я готовий до всього… – зухвало промовив Еміль і швидко повернувся до своїх справ.

Час, здавалося, зупинився. Принаймні Генріх уже нічого не розумів. Щось усередині кричало, відмовляючись вірити в нову правду, але лише тепер усі сьогоднішні символи набули сенсу. Такого швидкого пояснення він навіть не міг передбачити. Повільно, тихим кроком він рушив у невідомому напрямку, занурюючись дедалі глибше у власні роздуми.

– Мабуть, це якась брехня. Такої правди просто не може бути! Еміль не тільки не зміг мені допомогти, він ще й підло набрехав, намагаючись зіпсувати залишки мого настрою! – вигукнув Генріх на всю вулицю, нервово озираючись. – Хоча… А що, як він правий? Якщо згадати наше студентське життя й лекції з історії… Чорт, я ж досвідчена людина, яка раніше стільки часу приділяла історії! Я занадто заглибився у творчість і забув про все інше. – Розпач заполонив його серце, він схопився за голову, що гуділа від інформації. – Досить із мене цього! Чому проблеми навалилися так раптово? Невже я щось зробив не так? Але що далі?! Тепер жоден мій твір не пройде у видавництво, і я залишуся без роботи! – Виснажений, він ледве дістався до найближчої лавки. Не сів, а просто звалився на неї, опустивши голову й затуляючи вуха. Його можна було зрозуміти: він мав усе, а тепер раптом лишився ні з чим. – Ось чому друзі й знайомі перестали відповідати на мої листи, а веселі вечори в татовому маєтку скасувалися.

Усі готувалися. Усій інтелігенції давно було відомо чимало про геополітичну ситуацію у світі, поки лише один молодий автор творив "Темряву майбутнього", яка, на жаль, також виявилася віщою.

– Виходить, я нікому не потрібен? Виходить, мій брат утік до Швеції не просто так? Виходить, усі, крім мене, були готові до війни? Виходить, ніхто навіть не поділився зі мною бодай крихтою важливої інформації? – Важко сказати, скільки ще Генріх говорив сам до себе, але невдовзі годинник на його руці показав другу годину ночі.