Розділ 2 "Знак"

Генріх опинився в цілковитій темряві. Він нічого не чув, не бачив, не розумів і не відчував. Це можна було б назвати своєрідним "сліпим сном", але один вогник усе ж засвітився! Чоловік рушив до нього майже наосліп, простягаючи руки вперед і намагаючись намацати якусь перешкоду, та в цьому місці панувала порожнеча. Чим ближче він підходив до джерела світла, тим тепліше ставало в цьому, без сумніву, крижаному світі. Шокований Андер ще ніколи не був так приголомшений.

– Може, це сон? Може, я заснув просто на тій лавці? Але ж ще не так пізно!

Помаранчево-вогняна сфера дедалі розширювалася, стаючи чіткішою і яснішою. За кілька хвилин перебування тут вона з крихітної горошини перетворилася на справжнє чотириметрове сонце, що видавало характерні звуки, шепочучи, наче дрова у вогнищі.

– Такого знаку я ще не бачив… Може, хтось пояснить, що це? Я відчуваю, що починається новий етап. Я багато бачив і пережив – багато гарного, доброго. Зустрічав чимало хороших людей, друзів. Усе було і буде добре завжди! Моя віра підказує мені це! – Один крок – і Генріх наважився ризикнути. Він увійшов до таємничої сфери, сподіваючись на нові знаки й символи.

Раптом стало так тепло, ніби під ковдрою. Усе починалося добре: мерехтіння відгородило зло від добра.

Серед кольорів веселки з’явилися рідні обличчя близьких і друзів, колег і знайомих. Усі усміхалися, дивлячись кудись удалечінь. Довга "дорога радості" нагадала все приємне, що Генріх відчував за життя: дружбу, визнання, щастя. Ще з підліткових років, коли він почав писати, оточення підтримувало його, мотивуючи до дій. У цей важливий момент усі проявили себе з найкращого боку. То були часи цілковитої гармонії, коли юний Генріх зі своїм старшим братом Вінстоном, який нині живе у Швеції, любили досліджувати кожен закуток міста, відкривати його й дізнаватися щось нове.

Усмішка не сходила з обличчя Генріха, він радів усьому, що бачив. Друзі вважали його надзвичайно позитивною людиною, любили й вірили в нього. Підтримка оточення значно зміцнила молодого й веселого автора, додаючи йому впевненості. Згодом, за роки щастя й розквіту душі, він став людиною, яку важко описати одним словом: віруючою й кумедною, правильною й серйозною, життєвою й вірною. Його багатогранний характер вражав усебічним розвитком. Водночас він мав потаємний світ, який не любив відкривати іншим. У його кімнаті зберігалася чимала колекція книг, атласів, енциклопедій. Його мініатюрні моделі перших машин могли б здивувати багатьох своєю цінністю й вишуканістю, хоча сам містер Андер не був ані хвалькуватим, ані заздрісним. Бачачи щастя інших, він лише усміхався й казав, що щастя мають відчути всі. А тим часом Генріх не помітив, як минув усіх знайомих і залишився сам-один.

– Дивно. Якось надто швидко я їх пройшов! Але без них мені нікуди йти. Вони були моїм єдиним орієнтиром. І чому я взагалі тут? З кимось іще – гаразд, але бути одному в цілковитій темряві невідомо де – це справді жахливо! – непроглядна імла мовчала. Ніхто й ніщо не видавало звуку, лише невпинні кроки мандрівника відлунювали в просторі.

– Таке відчуття, ніби це гладенька підлога, але що вона тут робить? – Його рука обережно торкнулася чорних плит і миттю відсахнулася: холод невідомого пробрав її до кісток.

– Бр-р! З чого це зроблено? Воно просто крижане! – промовив молодик і помітив несподівану зміну обставин: темрява почала розсіюватися, стаючи блідою й загадковою. За хвилину стало зрозуміло, що письменник опинився на галявині, а біле сяйво над ним – це небо. Та очі округлилися від здивування не через це, а через те, що обабіч стежки, яка простягалася полями, довгою вервечкою стояли люди. Хоча вони більше нагадували мерців.

Їхні обличчя були позбавлені емоцій, руки й тіла вкривали численні рани та найрізноманітніші ушкодження. Усі були брудні й виснажені. Дехто не мав руки чи ноги. З когось досі крапала кров, утворюючи під ним своєрідну калюжу.

– Скажіть, що з вами сталося? Ви виглядаєте, наче після війни! – гукнув Андер, і його крик луною прокотився лісом, викликавши дрож по спині. Але найдивнішим було не це, а те, що на останньому слові з чоловіком почало коїтися щось незбагненне. Голова раптово заболіла, ніби її вдарили чимось важким, думки сплуталися, а монотонний гул остаточно зруйнував розуміння ситуації. Зненацька з нізвідки виринули десять постатей. На відміну від інших, ці люди здавалися інакшими. Їхні очі жалібно дивилися на шокованого Генріха, який страшенно зблід. Вони були сповнені сліз і болю.

Ці проникливі чорні цятки поглинали всю енергію, ваблячи незрозумілими запитаннями.

– Хоча б ви… Поясніть, що означає цей знак? Невже має статися щось жахливе? Якщо так, то що саме? – У голові бриніла сумна мелодія, а від почутого запитання очі мандрівника засльозилися, картинка "попливла" ще сильніше, остаточно руйнуючи здоровий глузд. Один рух – і найкраще вдягнена постать виринула з-поміж десяти незнайомців. Він пильно вдивлявся в очі Генріха, не помічаючи нічого довкола. Його погляд був добрішим, ніж в інших, а рука обережно лягла на плече Андера, який здригнувся від її пронизливого холоду. Він промовив лише одне слово, яке, як виявилося, стало доленосним: