Розділ 2 "Знак"

Генріх опинився у цілковитій темряві. Він нічого не чув і не бачив, не розумів і не відчував. Це можна було б назвати своєрідним "сліпим сном", однак один вогник таки засвітився! Чоловік пішов до нього практично наосліп, витягуючи руки вперед та намагаючись намацати яку-небудь перешкоду, та у цьому місці було порожньо. Чим ближче він наближався до джерела світла, тим тепліше ставало у цьому, безперечно, крижаному світі. Шокований Андер ще ніколи не був аж такий здивований. 

– Може, це сон? Може, я заснув просто на тій лавці? Хоча ж ще й не так пізно! 

Помаранчево-вогняна сфера все розширювалася, стаючи ще чіткішою та яснішою. За декілька хвилин перебування тут вона з маленької горошини перетворилася на справжнісіньке чотирьохметрове сонце, яке видавало характерні звуки, шепучи неначе 

дрова на вогнищі. 

– Такого знаку я ще не бачив… Може, хтось пояснить все це? Я відчуваю, що починається якийсь новий етап, та я багато бачив і пережив. Я пережив багато гарного, доброго. Я зустрічав немало хороших людей, друзів. Все було, і буде добре завжди! Моя віра підказує мені це! – один крок – і Генрі наважився піти на ризик. Він увійшов до таємничої сфери в надії на нові знаки та символи. 

Ураз стало так тепло, ніби під ковдрою, все починалося добре мерехтіння відгородило зло від добра. 

Серед кольорів веселки постали рідні обличчя близьких та друзів, колег та знайомих. Всі усміхалися, дивлячись кудись далеко. Довга "дорога радості" нагадала все приємне, що відчував Генріх за життя: дружба, визнання, щастя. Ще з підліткового віку, коли він почав писати, оточення підтримало його, мотивуючи до дій. У такий важливий момент всі проявили себе з кращого боку. Це були часи цілковитої гармонії, коли ще молодший Генрі зі своїм старшим братом Вінстоном, який зараз у Швеції, любили досліджувати кожен закуток міста, відкривати його та дізнаватися про нього нове. 

Усмішка так і не сходила з обличчя Генрі, він радів усьому, що бачив. Друзі також вважали його неймовірно позитивною людиною, любили та вірили у нього. Підтримка оточення значно зміцнила молодого та веселого автора, додаючи йому нової впевненості. Згодом, за роки щастя та процвітання душі він став фактично ідеальною людиною, яка була і віроючою, і кумедною, правильною і серйозною, життєвою та вірною. Одним словом його характер описати буде навіть складно, адже це була людина, усебічно розвинута. Крім цього, він мав свій потаємний світ, який не любив показувати іншим. У його кімнаті зберігалася чимала кількість книг, атласів, енциклопедій. Його мінімоделі перших машин здивували б не малу кількість людей своєю дорогоцінністю та вишуканістю, хоча сам містер Андер не був ні хвастливою, ні заздрісною людиною. Бачачи щастя інших, він лише посміхався і завжди казав, що щастя мають відчути всі. А тим часом Генрі не помітив, як пройшов усіх знайомих і тепер залишився сам однісінький. 

– Дивно. Якось дуже швидко я пройшов їх! Але ж без них мені нема куди йти. Вони були моїм єдиним орієнтиром. І чому я взагалі тут? Коли б ще з кимось, та бути одному у цілковитій темряві невідомо де, точно жахливо! – непроглядна мряка мовчала. Ніхто і ніщо не подавало ані звуку, доки неспинні кроки мандрівника відлунювалися у просторі навколо. 

– Таке відчуття ніби це якась гладенька підлога, та що вона тут робить? – його рука обережно доторкнулася до чорних плит та одразу відсахнулася, – холод невідомого пробрав її до кісточок. 

– Бр-р! З чого це зроблено? Воно просто крижане! – мовив молодик і помітив неочікувану зміну обставин навкруги: темрява почала змінюватися і ставати якоюсь блідою, загадковою, і вже хвилиною пізніше стало зрозумілим, що письменник опинився на галявині, а біле сяйво над ним – небо. Проте очі округлилися від здивування не через це, а того що по обидва боки від стежки, яка простиралися полями, довгою веревечкою стояли люди. Хоча схожими вони були більше на мертвих.

Їхні обличчя були позбавлені емоцій, їхні руки та тіло вкривали безліч ран та найрізноманітніших пошкоджень. Всі були брудні та виснажені. Дехто не мав руки або ноги. З когось досі крапала кров, створюючи під її власником своєрідну калюжу. 

– Скажіть-но, що з вами сталося? Ви виглядаєте, наче після війни! – гукнув Андер, а його крик луною прокотився по лісу, від чого спину аж дрижаки взяли. Проте найдивнішим було не це, а те, що на останньому слові з чоловіком почало коїтися щось дивне. Голова враз заболіла так, неначе її вдарили чимось важким, думки сплуталися, а монотонний гул остаточно знищив розуміння всієї ситуації, що склалася. Тепер просто з нізвідки винирнули десять постатей. На відміну від інших, ці люди були якимись інакшими. Їхні очі жалібно дивилися на шокованого Генрі, який страшенно зблід. Вони були повні сліз і болю. 

Ці проникливі  чорні цятки поглинали всю енергію, ваблячи незрозумілими запитаннями. 

– Хоча б ви… Поясніть, що означає цей знак? Невже має статися щось жахливе? Якщо так, то що? – у голові бриніла якась сумна мелодія, а від почутого запитання очі мандрівника почали слизитися, а картинка "попливла" ще більше, остаточно нищачи здоровий глузд будь-кого. Один рух – і краще за інших одягнута постать винирнула з десятьох незнайомців. Він пильно вдивлявся в  очі, не помічаючи нічого. Його погляд був ще добріший, ніж у всіх інших, а його рука обережно лягла на плече Генріха, який здригнувся від її, безперечно, крижаного морозу. Він промовив тільки одне слово, яке як виявилося буде доленосним: