Розділ 1 "Невдача"

Сонце заходило за горизонт і світило настільки яскраво, що аж сліпило очі. На заході Німеччини у Страсбурзі такі дні були дійсно особливими. Літній вечір виявився надзвичайно теплим. Цей час загального суспільного розвитку, нових винаходів і рішень, здавалося, міг лише покращувати самого себе, роблячи життя кращим. Двадцяте століття у цих місцях точно починалося добре. Після 1871 року та становлення імперії справи просувалися вперед у всіх напрямках: одна за одною поставали заморські колонії, контрибуції від переможених країн надходили і зміцнювали державу, ідейний лідер нації, тобто Вільгельм II досі тримав у страху своїх сусідів. Та чи точно можна вважати цю історичну добу найкращою, коли основна влада належить одній людині?

Ми не можемо знати, що захочуть змінити світові лідери завтра, у нас практично немає ніяких важелів впливу. Та й взагалі мешканцям країни зараз не до цього. Навіщо дивитися  сумними очима в майбутнє, якщо зараз все більше, ніж чудово? Хоча ні. В однієї людини у місті день виявився реально невдалим. Його звали Генріх Андер, а працював він письменником. Навіть його зовнішність так і кричала про його особливість. Сірувато-блакитні очі, що впевнено визирали з-під густих брів ніби розуміли людей, які дивувалися його росту, адже Генрі майже досягав двох метрів, що було фактично нонсенсом тих часів! 

Якесь своєрідне біле волосся, широкі плечі, довгі ноги і руки… Та що там, як не подивись, всі риси його тіла розповідали нам про достатньо сильний характер та потужну свідомість, які міцно сиділи у його душі. Він любив стилько одягатися, і у тому паралельному світі це було звичною справою, хоч історично ця реальність мало відрізялася від нашої. У цьому світі технології випереджали наші приблизно на п'ятдесят років, а зустріч з машиною на дорозі вже не була великим здивуванням.

Здавалося, блискуча кар'єра: здобуття вищої освіти у 22, випуск його перших трьох творів нагородив автора неабиякою популярністю у колах інтелігенції, та коштами за які сам збудував свій особистий дім на окраїні міста. Поки що він не був одружений, лише шукав своє кохання, вірячи у його силу. Та й зараз, у 24, шанси цієї, безперечно, талановитої людини на щастя були немалі. Проте останній рік неочікувано для всіх видався м'яко кажучи не найкращим. Вже другий раз його твір "Темрява майбутнього" не проходив у видавництві далі редакції. Ви могли б запитати: чому ж так? Чому твір професійного автора, який вже не початківець просто не сприймають? Відповідь на це питання слід шукати у змісті "Темряви", адже книга оповідає нам про жахливе майбутнє не лише Німеччини, а й усього світу! Страшні злочини, вбивства, суцільна диктатура та поневолення сприймалися цензурою, як гасла революції. Його друзі дивувалися не менше за Генріха: що він написав?! Вічно усміхнений, він був на позитиві у будь-якій ситуації, вмів підбадьорити та допомогти, розвеселити та дати гарну пораду. У пояснення своїх нелогічних дій, молодий лише посміхався, ніби щось приховуючи. Зміст незвичного твору теж був абсолютно фантастичним. Надсучасні технології, багатства шалених розмірів, неміряна влада та потужність мегакорпорацій могла б просто захопити читача, та глибокий зміст невідомого досі не був ніким розкритий. 

– Дивина та й годі, просто не розумію! Що ж їм не подобається? Невже той світ, описаний мною, такий поганий? – риторично запитав самого себе сумний чоловік. Він вдивлявся в усміхнених людей, думав про все навколо, а якийсь невідомий голос тихо промовляв незрозумілі слова, малював жахливі картини та продовжував плутати Генріха. Майбутнє… Можливо, воно дуже жахало його, та він, принаймні, не показував цього, не дивлячись на свою відвертість та відкритість. Як би дивно не було, але безліч таємниць його життя так і не були відкриті. Він відсторонив свою потаємну сторону від усього навколишнього. Певне, там ховалось дещо, яке й відрізняло його від звичайних містян. 

– І що тепер? Куди вирушати далі? Це була моя остання надія, останній шанс, який я втратив. – у розпачі письменник зупинився і оглянувся навколо. Він ненароком забрів у незнайомий провулок, де раніше ніколи не був. – Навіть так. Де я? Ех-х, доведеться творити щось нове. Інакшого варіанту я не бачу, – хода знову прискорилася. Нові ідеї пішли з новою силою. Віра так і не згасла, одна ідея мимохідь прослизнула у голові. Пам'ять підказала варіант порятунку. 

– Еміль… Він зрозуміє мене, адже вчився зі мною на одному факультеті. До того ж у нього є власна книгарня! А отже і зв'язки! Може, він допоможе! – зраділий чоловік одразу зорієнтувався на місцевості, а все навколо вже не видавалося таким поганим. Усміхнений проходив знайомі та не незнайомі крамниці, палаци, майдани та  невідомі старовинні будинки, які нагадували про минуле, що відходило у століття. Світ став наче таким, яким він сам хотів його бачити, а перешкоди ніби розпалися вмить. 

– Сподіваюсь, у нього все добре! За останні два роки я взагалі його не бачив, однак ми були друзями.