Розділ 1 "Невдача"

Сонце заходило за обрій і світило так яскраво, що сліпило очі. На заході Німеччини, у Страсбурзі, такі дні були воістину особливими. Літній вечір видався надзвичайно теплим. Цей час загального суспільного розквіту, нових винаходів і рішень здавався здатним лише вдосконалювати себе, роблячи життя кращим. Двадцяте століття в цих краях точно починалося вдало. Після 1871 року та становлення імперії справи йшли вперед у всіх напрямках: одна за одною з’являлися заморські колонії, контрибуції від переможених країн надходили й зміцнювали державу, ідейний лідер нації, Вільгельм II, досі тримав у страху своїх сусідів. Та чи справді цю історичну добу можна вважати найкращою, коли вся влада зосереджена в руках однієї людини?

Ми не можемо знати, що захочуть змінити світові лідери завтра, у нас майже немає важелів впливу. Та й мешканцям країни зараз не до цього. Навіщо сумно зазирати в майбутнє, якщо нині все більш ніж чудово? Хоча ні. Для однієї людини в місті день видався справді невдалим. Його звали Генріх Андер, і він був письменником. Навіть його зовнішність видавала його винятковість. Сірувато-блакитні очі, що впевнено визирали з-під густих брів, ніби розуміли здивування людей його зростом, адже Генріх сягав майже двох метрів – справжній нонсенс для тих часів!

Біле, трохи незвичайне волосся, широкі плечі, довгі руки й ноги… Усе в його постаті свідчило про сильний характер і потужну свідомість, що міцно вкоренилися в його душі. Він любив одягатися стильно, і в тому паралельному світі це було звичною справою, хоча історично ця реальність мало відрізнялася від нашої. Утім, технології тут випереджали наші приблизно на п’ятдесят років, і зустріч із машиною на дорозі вже не викликала подиву.

Здавалося б, блискуча кар’єра: у 22 роки він здобув вищу освіту, випуск його перших трьох творів приніс автору неабияку популярність у колах інтелігенції та кошти, за які він збудував власний дім на околиці міста. Поки що він не був одружений, лише шукав своє кохання, вірячи в його силу. У 24 роки шанси цієї талановитої людини на щастя залишалися високими. Проте останній рік несподівано для всіх виявився, м’яко кажучи, не найкращим. Уже вдруге його твір "Темрява майбутнього" не проходив у видавництві далі редакції. Ви могли б запитати: чому так? Чому твір досвідченого автора, який давно не початківець, не сприймають?

Відповідь криється в змісті "Темряви", адже книга змальовує жахливе майбутнє не лише Німеччини, а й усього світу! Страшні злочини, вбивства, суцільна диктатура й поневолення сприймалися цензурою як революційні гасла. Його друзі дивувалися не менше за Генріха: що ж він написав?! Вічно усміхнений, він залишався позитивним у будь-якій ситуації, умів підбадьорити й допомогти, розвеселити й дати мудру пораду. Пояснюючи свої нелогічні дії, молодий чоловік лише посміхався, ніби щось приховуючи. Зміст незвичайного твору був абсолютно фантастичним. Надсучасні технології, багатства неймовірних масштабів, необмежена влада та могутність мегакорпорацій могли б захопити читача, але глибокий сенс цього невідомого досі ніким не був розкритий.

– Дивина та й годі, просто не розумію! Що ж їм не подобається? Невже той світ, який я описав, такий поганий? – риторично запитував себе сумний чоловік. Він вдивлявся в усміхнених людей, розмірковував про все довкола, а якийсь невідомий голос тихо шепотів незрозумілі слова, малював жахливі картини й дедалі більше бентежив Генріха. Майбутнє… Можливо, воно лякало його, але він, принаймні, не виявляв цього, попри свою відвертість і відкритість. Як не дивно, безліч таємниць його життя так і лишалися нерозкритими. Він відгородив свою потаємну сторону від усього зовнішнього. Мабуть, там ховалося щось, що вирізняло його серед звичайних містян.

– І що тепер? Куди йти далі? Це була моя остання надія, останній шанс, який я втратив, – у розпачі письменник зупинився й озирнувся. Він ненароком забрів у незнайомий провулок, де раніше ніколи не бував. – Навіть так. Де я? Ех, доведеться створювати щось нове. Іншого виходу я не бачу, – його хода знову пожвавішала. Нові ідеї спалахнули з новою силою. Віра не згасла, і одна думка мимохідь промайнула в голові. Пам’ять підказала шлях до порятунку.

– Еміль… Він зрозуміє мене, адже ми вчилися на одному факультеті. До того ж у нього є власна книгарня! А значить, і зв’язки! Може, він допоможе! – зрадівши, чоловік одразу зорієнтувався на місцевості, і все довкола вже не здавалося таким похмурим. Усміхаючись, він проходив повз знайомі й незнайомі крамниці, палаци, майдани та старовинні будинки, що нагадували про минуле, яке відходило вглиб століть. Світ став таким, яким він сам хотів його бачити, а перешкоди ніби розчинилися вмить.

– Сподіваюся, у нього все добре! За останні два роки я взагалі його не бачив, але ми були друзями.

Надворі поволі вечоріло. Місячна ніч зачаровувала своєю красою, навіюючи спокій і повне задоволення життям. Кожен будував свої плани й надії. У цьому Генріх не відрізнявся від інших, нові перемоги лише підживлювали його сили, додаючи наснаги до дій.

Непомітно для мандрівника вздовж вулиці замерехтіли ліхтарі, світло яких осяяло не лише бруківку, а й усе місто загалом. Від радості містер Андер не стримався й завернув до найближчого кафе. Там панувала порожнеча, що здивувало: пляшки й стільці були складені в коробки, купи речей валялися на підлозі. У колись затишній крамниці панував хаос. Лише вивіска та вітрина частково нагадували про кращі часи.