III

Маєток у садочку продовжував сяяти охопленим загравою променистим місяцем, а пан Логуш мчати до «Мистецького арсеналу», куди планував прибути за годину до початку анонсованого заходу. 

Як завжди, енергійний чоловік особисто кермував «Мерседесом» і трохи поспішав ознайомитися з концептом фіналу «Коронації слова», про який дружина навідріз не хотіла розповідати. 

— Коханий, наберися терпіння, — щоразу говорила вона, коли допитливець допікав запитаннями. — Буде дещо неймовірне. Ти, головне, не забудься про гостей. 

— Я готую президентський рівень. Президентський рівень… Президентський рівень… — зупинивши автомобіль неподалік від порцелянової будівлі, крізь сон повторював пан Юрій. — Цікаво, що вона там нагородила? 

Він закрокував у смокінгу з метеликом на шиї до центрального входу, де юрбилося чимало народу. 

— Мені головне, щоб авторам сподобалося. Бо якщо Коронація знову вночі прийде і я невдало прокинуся — хтозна-чим все може скінчитися. Не молодію ж. От зараз дружина проведе екскурсію, з самого ранку пропадає в «Мистецькому арсеналі». 

— Пане, Логуше! Пане Логуше! 

Раптом біля арки почулися голоси. 

— А чому нас не пускають? — трохи бентежилися люди. — Кажуть, тільки авторів, запрошених та організаторів. Ми купили квитки й дуже хочемо всередину. 

— Вибачте, я не знаю, — трохи розгубився вельми популярний чоловік, не припиняючи наближатися до кованих воріт масивної арки, що нагадували дерево життя з розлогим корінням. — Але не хвилюйтеся, негайно з’ясую. 

Новоприбулий зник у широкому дворі мистецької установи та згодом проник у будівлю. Однак далі холу не пішов, завмер, як зачарований. Відмінний знавець української літератури і її класиків, пан Юрій став свідком далеко нестандартної події. 

Біля гардероба юрбилося кілька осіб, які самостійно позбавлялися від капелюхів. І дехто, схожий на Івана Франка у смокінгу, сказав: 

— Ох, і незручне це вбрання. Мені б простору сорочку і бавовняні штани. Осінь тільки почалася, а тепло, наче влітку. 

— Іване, — неголосно мовив, як дві краплини води схожий на Панаса Мирного, чоловік з кудлатою бородою, — Коронація просила не сильно вирізнятися серед натовпу. Щоправда, наші смокінги не такі, як у XXI столітті. 

— Уже встиг помітити, — бородань трохи розправив плечі. 

А справжнє диво із минулого — Леся Українка — мовила:

— Коронація просила, та не наполягала. Тож ми з Ольгою Кобилянською вдягнули те, що нам до вподоби. 

Мисткиня вдоволено поглянула на свою темну сукню з широкою полою і високим комірцем. 

— Чи не так, Ольго? — повні енергії оченята жінки вп’ялися в обличчя жвавої подруги, яка розглядала склепінчасті стелі «Мистецького арсеналу». 

— Твоя правда, Лесю, — пролунала відповідь власниці не менш вишуканої сукні, тільки білого кольору. — Ще вчора я проходила повз, на всю вулицю гриміли молотки. Ось яке майбутнє в артилерійського цейхгаузу… 

— Перепрошую, але мені здається, що зараз потрібно зосередитися на головному, — мовив лисуватий чоловік з крученими вусами. — Коронація сказала, що від нас дуже багато залежить. Маємо висловити свою окрему думку. І мені до рук потрапило кілька текстів фа-фа… Як воно там? Не зовсім второпав новітніх тенденцій. 

Михайло Коцюбинський почухав потилицю. 

— Фанфік, — нагадала пані Леся і додала: — І не тільки. Нас попереджали про літературний прорив у майбутньому.

Панас Мирний пошкріб кудлату бороду і відказав: 

— Не важливо, як ті жанри зараз називаються, головне — бути об'єктивним і відчути творчий посил авторів. Для цього нас перенесли крізь часи. Досі не можу повірити... До слова, мені сподобалося кілька текстів наших послідовників, зачитався. 

— Вибачте, — раптом звернулася до пана Логуша Леся Українка. — Ви часом не знаєте, де тут має відбутися фінал «Коронації слова»? Ми нетутешні. 

— Авжеж, з кінця XIX століття, — невдало пожартувала Ольга Кобилянська і зобразила позбавлений посмішки вираз обличчя з відомих фотографій. 

— Я… Я теж не місцевий, — зазвичай сміливий чоловік позадкував до виходу і зник за дверима.

Але раптом знову з’явився на порозі. 

— Не бійтеся, ми не кусаємося, — зауважив Панас Мирний і додав: — Жодних XIX століть. Та хіба тут розберешся де правда, а де жарт? 

Він не витримав і широко посміхнувся. 

Пан Логуш знову кинувся до виходу, однак історія з поверненням повторилася. 

— Нічого не розумію, — пробурмотів чоловік. — Таке враження, що я сплю. 

«Усе можливо», — раптом у вухах задзижчали знайомі слова.

І він вкотре скочив надвір. Незвідана сила повертала і повертала його, доки п’ятірка з минулого не звільнила хол, а перед обличчям не виникла пані Тетяна у вечірній сукні. 

— Коханий, де тебе носить? — схвильовано запитала вона. — До початку заходу лишилося двадцять хвилин. Я тільки-но дала розпорядження пускати гостей. Не хотіла показувати їм недороблені справи. Правда, автори та запрошені потрапили до будинку раніше, але то вже таке.