II

«Мистецький арсенал» — фортечний комплекс із минулого — вільно розкинувся на печерських пагорбах і, наче королівська порцеляна, хизувався бурштиновим кольором. Прямокутна споруда у стилі неокласицизму з його монументальною простотою, хоч і блякла на тлі лаврської дзвіниці під хмари, зате вражала масштабом. Два поверхи із трохи пошарпаної часом цегли так і дихали історичним контекстом, а перед очима спливали картинки з розповідей про авторитетну місцину. 

Жіночий монастир, артилерійський цейхгауз, промисловий будинок і зрештою культурно-мистецька установа, де відбувалися знакові події. Відомий далеко за межами України комплекс, немов магніт, притягував до себе митців, а безліч галерей дозволяли розвернутися. 

— Ось тут повертай праворуч, — сказав молодий чоловік у футболці та джинсах водієві вантажівки. 

І вхопився за ручку пасажирських дверцят громіздкої кабіни «Вольво». 

Осінній ранок на дворі де-не-де шелестів каштановим листям під колесами чи не єдиної автівки в місті. Здебільшого кияни почали прокидатися, а день потихеньку зріти на очах. Сонце ще не піднялося з-за обрію, та ліхтарі вже згасли, поступившись заграві, що осяяла небо. 

— Так буде швидше, — збентежено споглядав молодий чоловік за вікно. — Нам ще треба кілька ходок зробити. Мені сказали, що до обіду маємо впоратися. 

— Це якщо корків не буде, — захитав головою водій. 

І реакція не забарилася. 

— Саме тому так рано і виїхали. 

— Скажіть, навіщо ми веземо стільки буклетів у «Мистецький арсенал»? — знову заговорив чоловік за кермом. — Шість автівок — це ж ціла купа паперу. Невже планується щось грандіозне? 

— Не буклети, а рукописи, — негайно виправив людину пасажир. — Якщо чесно, не маю права розкривати секрети. Мій шеф, директор видавництва, заборонив. Сказав, що звільнить, якщо комусь розбовкаю. Не хочеться втратити роботу пакувальника та вряди-годи кур’єра. 

Було видно, що молодому чоловіку так і кортіло розказати все до останнього слова, потрібен був лише правильний поштовх. 

— А якщо я вгадаю? 

Пронирливий водій відчув ймовірність задоволення інтересу і відразу мовив: 

— Будуть колективні читання, людей прийде багато й усі візьмуться за рукописи. До вечора вже будуть просити книжки… Звісно, книжки! — вловивши здивований вираз обличчя пасажира, вигукнув керманич. — Їх надрукують у «Мистецькому арсеналі»! А чому б ні? То, що вгадав? 

Молодий чоловік поряд стенув плечима й здався: 

— Не розумію, як вам це вдалося? 

Він навіть трохи знітився. 

— Але майже вгадали. Учора цілий день звозили рукописи до нашого видавництва. Подейкують, після фіналу «Коронації слова», ну, це міжнародний конкурс такий літературний, — піймав на собі розгублений погляд водія кур’єр, — надрукують найкращі. Шеф задоволений, адже тираж оплачують організатори. Правда, коли я в нього запитав, навіщо все перти в «Мистецький арсенал», та ще й так рано... Самі розумієте, хочеться поспати. 

Чоловік демонстративно протер очі й продовжив: 

— Директор посміхнувся й відповів: «Будемо клеїти листочки на стінах, маємо привернути увагу. Як правило, рукописи маловідомих авторів ніхто не читає, а книжки поготів. Щоб тираж продався, треба хитрувати». Потім він настановив не баритися. Мовляв, за кілька днів фінал того самого конкурсу. І я так зрозумів, що до того часу все має бути зроблено. 

Пасажир замовк, а водій поцікавився: 

— То веземо рукописи маловідомих авторів? Тепер зрозуміло, навіщо ті ящики з клеєм. 

Він не дав відреагувати людині й кивнув головою на завалений доверху пакунками кузов. 

— Отже, за кілька днів мають усе обклеїти, — чоловік за кермом замислився вголос. — Хотів би це все побачити, проте часу не маю. 

— Ось так майже завжди, — перехопив словесну естафету пасажир. — Люди надсилають свої рукописи до видавництв і їх ніхто не читає, допоки прізвище відоме на обкладинці не з’явиться. Тоді всі бігають, як мурахи. «Коронація слова» для багатьох — наче рятівне коло. Хоча і там не без гріха… Читають подекуди через раз, а таланти гинуть. 

— То ми веземо рукописи талановитих людей? — пожвавішав водій і миттю відчув себе поважною людиною. 

— Авжеж, — пролунала коротка відповідь, та молодий чоловік не став розкривати секрет, що і сам жодного рукопису в очі не бачив. 

— Оце так… — закермував вантажівкою, наче лімузином, водій. 

Тим часом «Мистецький арсенал» виринув з-за повороту. 

— Тепер, будь ласка, не поспішайте, — сказав пасажир і приготувався виходити. — Зупиніться біля арки, нас там мають чекати. Допоможемо з вантажем і гайда за рештою. До обіду все маємо зробити. 

«Вольво» зупинився там, де було наказано і чоловіки вискочили з кабіни. 

— О, добре що не забарилися! 

До дороги вийшов розпорядник запланованих заходів у костюмчику. 

— Заносимо все до головної зали й складаємо в куточку! — голосно розпорядився він. 

Й купка кремезних вантажників взялася до роботи.