На дворі вже давно було за північ і маєток Логушів променисто сяяв охоплений загравою серпневого місяця. Десь у садочку скрекотали цвіркуни й передмістя Києва ніби звучало оркестром. Приємна атмосфера сприяла глибокому сну і, здавалося, можна було почути народне сопіння зусюди.
Люди в селищі спали, мов немовлята, але тільки не пан Юрій. І, можливо, тому, що місяць ніби навмисно торкався променем очей та загравав із бровами. Давно немолодий чоловік крутився на ліжку поряд із дружиною, а срібне волосся раз по раз кублилося.
Логуші вже давно перебували у шлюбі, пані Тетяна звикла до нічних викрутасів майже ніколи невгамовного чоловіка й намагалася не термосити його. Бізнесмен, науковець, громадський діяч та просто добродій — пан Юрій наблизився до вісімдесятиріччя і не мав жодних намірів припиняти активну діяльність.
— Ти хто? — крізь сон прошепотів чоловік, продовжуючи споглядати нічне марево. — І як сюди потрапила?
Він навіть трохи злякався, притиснувшись до мовчазної дружини.
— Кохана, — знову крізь сон мовив господар маєтку, — до нас влізла якась дівчина. Прокинься…
Звісно, пані Тетяна не відреагувала, адже її чоловік продовжував занепокоєно спати, хоча йому самому гадалось інакше.
— Ну, добре… Добре, сам розберуся.
Сміливець опустив ноги на килимок і вп’явся очима в незнайому красуню, яка в місячному сяйві з вікна виблискувала оздобленою діамантами сукнею.
— Ти взагалі є?
Пан Юрій негайно протер заспані очі.
— Чи, може, я старію? — почав сумніватися він.
А незнайомка, наче дійсно примара, завмерла спиною до чоловіка. Її чорне волосся звивалося позаду, підкреслюючи тендітну статуру.
— Дожився, — буркнув господар маєтку.
І почав мацати рукою нічник, щоб підсвітити кімнату.
— Не варто, — раптом, не обертаючись, заговорила незнайомка. — Ще розбудиш дружину, а я хотіла з тобою поговорити.
Чоловік на ліжку сіпнувся і знову потягнувся до нічника, однак дівчина знайшла потрібні слова, щоб його зупинити:
— Хіба ти боїшся? Ніколи б не подумала.
Нічна гостя почала обертатися до пана Юрія.
— Стільки сміливих речей встиг за життя зробити, усіх не пригадаєш.
— Хто сказав, що я боюся?
Чоловік розправив плечі й непомітно обтер спітнілі долоні об простирадло.
— Було б чого боятися, — показово мовив він і запитав: — Ти справді існуєш? А якщо так, то навіщо вдерлася до моєї спальні?
Пан Логуш напружився.
— Існую, — пролунала тиха відповідь. — Тільки для всіх по-різному. Одні мене вважають феєю, інші — чарівницею, хтось — музою, а дехто — людиною.
— Отже, людина. І я не здурів, — навіть трохи зрадів чоловік. — Це ж треба таке, уже встиг подумати про себе Бог зна що. То як тебе звуть і як сюди потрапила? Невже зламала замок?
Пан Юрій закрутив головою.
— Не бійся, я сама, — розпізнала думки чоловіка дівчина. — І нічого не ламала. Кажу ж, мене вважають феєю. Жодні замки таких не спиняють.
— Бери що хочеш та забирайся геть, — авжеж, не повірив дівчині пан Логуш.
— Ні, ти не розумієш, хто перед тобою.
Незнайомка повернулася головою до місячного сяйва й дозволила окреслити витончені риси чарівного обличчя: смарагдові очі, носик зовсім трохи кирпатий, рубінові губи й щоки з ледь помітним рум’янцем.
— Мене звуть Коронація. Я — твоє творіння. Ви мене з дружиною покликали на світ.
— Ми покликали? — трохи розгубився пан Юрій. — Коронація?
Він не міг второпати, а дівчина продовжила:
— Саме так, покликали. Це сталося двадцять п’ять років тому. Ваша неймовірна пристрасть до літератури народила мене, і недаремно, — вона посміхнулася. — За цей час багато талантів вдалося розкрити, а скільки ще віднайдеться…
— Нічого не розумію, — пробурмотів чоловік і вголос замислився: — Таке відчуття, що я продовжую спати.
— Усе можливо, — знову з посмішкою додала Коронація. — Головне зараз — інше. Маєш почути думки, заради яких до тебе прийшла.
— Які ще думки? — стенув плечима пан Логуш.
— Ти знаєш, цей рік ювілейний для «Коронації слова». Ви з дружиною готуєте сюрпризи. Однак тепер мені хотілося б фурору. Запросіть на фінал усіх, хто надсилав рукописи на конкурс. Зачекай, зачекай, — не дала відреагувати ошелешеному чоловікові красуня. — Розумію, людей забагато, але вони заслуговують на увагу.
Дівчина важко зітхнула.
— Якби ти знав, я була в кожного — це таланти. Комусь підказала, когось надихнула, підштовхнула, відмовила опускати руки та підбадьорила. Врешті всі, хто вагався надіслали твори… Повір, кожен молодець.
— Нічого собі задум.
Пан Логуш засовався на ліжку.
— Я навіть не уявляю, як такий масштаб, — розкинув руки він, — і де розмістити.