Невідкладні справи.

Психіатри називають невротиком людини, яка страждає через свої життєві негаразди…

Томас Сас

Найпростіший день. Надворі світить сонечко, мій вихідний. Нічого не віщує біди. Я на своїй машині їду містом, як раптово щось стукнуло - "що за звук" - подумав я, може здалося, їду далі. Поворот і знову стукіт - "так ні, ну точно щось стукнуло". Я ставлю машину біля будинку, хвилин десять кружляю біля неї, відкриваю капот, хитаю її, вивертаю колеса, туди й назад, стрибаю на ній, а їй хоч би що. У голові тисячу можливих варіантів поломок, у голові вже картини того, як по дорозі в магазин колесо відлетіло, коротше каша.

Я машину залишаю стояти бо обіцяв у магазин сходити і прибирання зробити, але біда, стукіт у голові залишився. Тепер увійшовши в квартиру я не чую того, що мені каже дівчина, точніше чую частково, тому що частково думаю про стукіт. Я йду в магазин, включаю музику, але й музики я не чую, в моїй голові все той же стукіт, цей настирливий стукіт мене переслідує аж до самого вечора. Тепер дивлячись на машину, яка ще вранці здавалася такою ідеальною, я відчуваю в ній небезпеку, тепер я не можу спокійно на ній їздити. У моїй голові, крім стуку, з'являється нова думка – розтрати. Стук, гроші, мене мучать поки я не кидаю все і в сутінках не вирушаю бог знає куди в пошуках естакади, щоб все ж таки дізнатися, що ж це за звуки такі.

Знаходжу естакаду, але висить замок. Знаходжу охоронця, вимолю його відкрити естакаду, нарешті заїжджаю, беру монтування і лізу під машину, і про еврика, знаходжу причину стуку. Маленький сайлентблок, шматок гумового непорозуміння який трішки просів. Проблема дрібниця, навіть не термінова, на ньому можна ще проїздити тисяч двадцять. Хай буде стукати але не більше. Тобто потерпить до зручного часу, щоб відремонтувати. Але ні, щоразу сідаючи в машину, я чую цей стукіт. Коротше тепер я не міг викинути із голови сайлентблок.

Цією невеликою історією, я хотів продемонструвати, що здані нам важливі справи, не такі вже й важливі. Бувають і винятки, але здебільшого це ілюзія.

Особливо це мене мучило в університеті. Коли приходив час сесії, мене мучили думки про те, що я маю купу хвостів, що ще роботи непочатий край тощо. І раптом іспит за іспитом, бац, сесії кінець, та новий рік. Зрозуміло що якщо ви нічого не вчили то такого роду переживання є. Але я то вчився, і ніби щось знав, і готувався. Мені здається це на кшталт психозу, нав'язлива ідея, чи коротше щось дуже хворе.

Ось такі ось стуки, вони ж скрізь. На роботі, у сім'ї, з друзями. Вони накопичуються, і починається бог знає, звідки тривожність. Сидиш собі нікого не чіпаєш, але заснути не можеш, якісь дурні переживання.

У такі моменти, я давав собі один день, байдикування і ні про що не думання. Амеба найпростіша на дивані лежить. У більшості випадків виявлялося, що ці мої найважливіші проблеми не такі вже й найважливіші, і якось без мене день прожили.

Наш мозок він взагалі може нав'язати що хочеш. Читав колись про жінку, яка щодня народжувала дитину. Ну ось така у неї патологія, вона в це вірила, вірила настільки, що в цьому уклала своє життя. І спробуйте довести їй, що вона божевільна. Так само і ми, вигадали собі світи, де ми ух які зайняті, які ділові, а за фактом два або три завдання, які можна вирішити за день або два.