21-ше століття.

Найважче людині дається те, що дається не їй.

Михайло Жванецький.

Чи багато людині потрібно для комфортного життя? Думаючи над цим питанням, я мимоволі згадую дитинство. Від того моменту, коли я тільки почав щось запам'ятовувати, адже я пам'ятаю не всі роки свого життя, і до сьогодні. Коли мені було років п'ять, це приблизно, мене турбувало лише одна розвага з моїми друзями. Було абсолютно не важливо в чому я одягнений, що поїв, і що чекає на мене завтра, мене займав лише питання сьогоднішніх пригод. І можу сказати з упевненістю, що цей період життя мені пам'ятатися як найщасливіший.

У міру зростання кругозір розширюється. Приходить розуміння того, що світ набагато більший, і не обмежується лише однією вулицею та парочкою будинків. Виявляється, існують інші міста, країни, в яких живуть мільйони інших дітей, і деякі з них мають те, що немає в тебе. Вперше ти оглядаєшся на своє життя і усвідомлюєш що може бути інакше, може бути веселіше, адже хтось наприклад живе біля моря, або має іграшки яких немає у тебе. Народжується нове почуття, ім'я якому заздрість. З'являється образа, яка згодом переслідує тебе все життя. Образа на всіх і вся, за те, що в тебе немає чогось.

Вирішив я написати цей розділ, коли був на роботі. Точніше не в певний якийсь день, це висновки, що народилися протягом кількох років життя. На першій своїй роботі, заробітна плата у всіх працівників була більш менш однакова. На новій же роботі заробітна плата трохи зросла, але тепер були великі відмінності між певними посадами. Виходить що на першій роботі заробітна плата була меншою, але така ж як і у всіх, на новій роботі моя заробітна плата зросла, але різниця по відношенню до інших були великі. На першій роботі мені було комфортно, на новому місці з'явилося гнітюче почуття, мовляв, як це вони більше заробляють, ніж я, адже я то нічим не гірше.

Думаючи над цим, я почав зіставляти й інші аспекти життя до цієї ідеї. І тоді я побачив, а точніше усвідомив, що мене глине вже років десять. Ось що мене змушує безперервно метатися від одного задуму до іншого, як заробити більше, покращити життя тощо. Ви скажете, напевно скажіть, мовляв, це добре прагнути покращити життя. І з цим важко посперечатися. Але дайте відповідь мені, де ця грань, коли ви зупинитесь і скажіть - ну ось і все, достатньо, є все що мені потрібно для хорошого життя. В даний момент у мене є все, що мені необхідно, своя машина, квартира, робота, у мене немає дітей, я живу тільки для себе, але я нещасний, мене постійно мучать сумніви, бажання рухатися, але куди і навіщо, я не знаю, точніше мені здається що я знаю, але це не так, адже отримай я чогось так пристрасно бажаю, здійсни я всі свої задуми, це не врятує мене. А все тому, що завжди знайдеться хтось у кого є більше. Далеко ходити не потрібно, достатньо відкрити телефон, увійти в соціальну мережу та вуалю, почуття власної неповноцінності забезпечене на весь день.

Чому саме проблема двадцять першого сторіччя? Раніше люди були такі ж, як і зараз, от тільки середа була іншою. Живучи у своїх селищах чи містечках, і не маючи доступу до життів сотень мільйонів людей, за його межами, середньостатистичний житель дорівнював свого сусіда, який за великим рахунком не дуже багато більше міг заробити, була якась зрівнялівка.

Соціальні мережі, це арена хвалько і самозакоханих людей, які готові зі шкіри вилізти аби здаватися краще і щасливіше ніж всі. Часом гортаючи стрічку новин, мені трапляються найкрасивіші фотографії моїх старих друзів чи знайомих, їхнє життя здається зовсім на іншому рівні, усі посміхаються, подорожують, відпочивають, тоді як я їду на роботу, і дивлюся на це все. Але минає якийсь час, я приїжджаю до своїх батьків і зустрічаю на вулиці тих же знайомих, які вже не такі усміхнені, і одягнені в звичайнісіньке повсякденне ганчір'я, сидять у своїх смартфонах і швидше за все так само виглядають як круто живуть їхні знайомі.

Який із цього можна зробити висновок? Адже філософствувати можна довго, але який у цьому сенс. Просте розуміння проблеми не допоможе. Так само як і у випадку з болем, якщо знати, звідки біль, він не зникне.

Єдиний порятунок, як на мене, це пошук самого себе в книгах та мистецтві. Лише у цьому є духовне розслаблення.