Барахло.

Урна пишається своїм багатим внутрішнім світом.

Ашот Наданян

Буває, сидиш — і якось не по собі, чи щось бракує, чи щось забув, неспокійно, втраченість, а найцікавіше — це те, що незрозуміло, звідки це почуття, воно саме по собі приходить. і кудись непомітно зникає. Раніше я часто таке помічав за собою, та й зараз буває, хоч уже й знаю, звідки це береться.

Раніше я часто дивився програму під назвою TED, в ній виступають люди, професіонали або просто домоглися чогось у певному напрямку. Одними з таких були двоє хлопців, тема їхнього виступу був мінімалізм, який означає «відмовитися від зайвого». Їхня розповідь була про те, як вони пройшли шлях від споживачів до мінімалізму. Спершу на мене це не справило якогось особливого враження, коли переглядаєш виступ за виступом, перестаєш дивуватися. Але через якийсь час я згадав про них якраз у той момент, коли підкралася нудьга і ця незрозуміла тривожність. Я подумав: «Можливо, тривожність — це наслідок того, чого не маю?». Щодня переглядаючи стрічку новин, я бачив успішних людей, як я на той момент міг судити про успішність, і мені здавалося, що саме від володіння всім тим, чим вони володіли, залежало щастя.

Тоді до мене дійшло, що ця думка так у мене вкоренилася, так глибоко засіла, що навіть коли я не думав про це, у мені все одно вирувало обурення про те, чого в мене немає, десь на підсвідомому рівні, розумієте? До чого тут мінімалізм, запитайте ви. Мінімалізм вчить тому, що для життя потрібно небагато, і думки мають бути чистішими та простішими. Це не означає, що потрібно від усього відмовитися і жити в коробці, достатньо зрозуміти для себе той мінімум, що потрібний саме тобі для комфортного життя. Для кожного свій мінімум, але й говорити, що «мій мінімум це десять пар взуття», теж буде не правда.

Я подумав собі: а де ж та сама межа необхідного, рубіж, який сигналізує про те, що більше нічого не потрібно, все є, і чи взагалі існує такий рубіж у принципі? Для цього мені потрібно було зрозуміти, а що мені в принципі необхідно. Перше – це їжа, вода, повітря. Навіть за мінімального доходу це є. Хтось заперечить: «Щоб нормально харчуватись, потрібні гроші», — з цим можна посперечатися. Якщо готувати вдома прості страви, такі як суп, борщ, пюре, каші, котлети, це не дорого. Інша справа – якщо ви не можете прожити без фастфуду, тортів, напівфабрикатів, шоколаду. Але ж це не питання необхідності, а скоріше, розпещеності, адже напівфабрикати, жирна їжа і надто солодка — шкідливі для здоров'я, а отже, не такі вже й необхідні.

Коли питання їжі, води та повітря закрите, що залишається? Для мене особисто це дві категорії: матеріальні та духовні. Матеріальні – це одяг, житло, меблі, машина тощо; духовне – це мої амбіції та внутрішній спокій. Ось саме в цих двох категоріях я побачив у себе повний бардак, відсутність будь-якого порядку та структури. Все перемішане, спотворене, далеке від реального світу. Уявіть собі кімнату, велику таку, яка повністю захаращена, розкидані брудні речі. Якось так я і відчув тоді себе, в такій кімнатці я і жив останні роки, якщо не все життя.

У моменти, коли я відчував тривогу, я переносив речі з однієї купи в іншу, один кут звільнив — другий змусив, але безлад залишався, і нічого не змінювалося. Ось тоді й знадобилася ця філософія мінімалізму.

Коли ця філософія застосовується до речей у матеріальному світі, ми діємо в такий спосіб. Є річ, яка займає частину простору, ставить запитання: чи потрібна вона мені насправді? Наприклад, у мене вдома є сервант, заставлений різного роду посудом, раніше досить поширене явище. Сервант налічує п'ять полиць, на кожній якийсь сервіз, у будинку живемо я та моя дівчина. Я запитав дівчину, навіщо воно нам, на що отримав відповідь: «Ну як же, гості прийдуть, стіл накрити». Але зі свого досвіду знаю, що зі ста відсотків того посуду використовується лише відсотків двадцять, інші просто стоять і збирають пилюку. А ті двадцять використовуються від одного до двох разів на рік, тому що все частіше відзначаються свята у кафе та ресторанах. Але я впевнений, що навіть якщо й перестанемо користуватися зовсім, все одно моя дівчина не дасть викинути, аргумент буде наступним: «Раптом стане в нагоді».

Це один приклад із багатьох. Взяти хоча б шкарпетки: навіщо мати десять пар, якщо практичніше частіше прати і мати три пари? По-перше, менше місця займає, а по-друге, у кошику для білизни не буде того неприємного запаху шкарпеток, що залежалися.

Хлопцям простіше — вони раціональніші, але дівчата — це окрема історія. У моєї дівчини купа взуття, тільки зимові три пари чобіт. І ось вона каже: «Мені потрібні чоботи». "Але навіщо, у тебе три пари стоїть!" - Відповідаю я. "Ті - старі". І що ж ви думаєте, вона купила нові, практично такі ж, як і старі, чорні замшеві, і все одно носила все по черзі. Пройшло буквально кілька тижнів, як вона видала таке: «Хочу нові чобітки». Тоді до мене і дійшло: самі по собі чобітки, тобто те, що вони дають тепло і комфорт, не потрібні для дівчини, їй потрібні емоції, які отримуєш при їх покупці. Як наркоман залежить від дози, і споживачі залежні від покупок, щойно немає покупок, з'являється апатія, зникає настрій, здається, що світ руйнується.

З наркоманом все гранично зрозуміло, причина його задоволення - якась речовина. Але що стосується споживача, тут трохи складніше, адже сама по собі дрібничка не впливає на нас, викурити кофтинку не можна. Я помітив, що споживач ніколи не буває щасливим, навіть у той момент, коли він купує щось, йому може здатися, що він щасливий, але це ілюзія, яка пропадає, як тільки знімається готівка. Тільки річ потрапляє до рук — її цінність втрачається, як і насолода від неї. Але що ж тоді приносить задоволення, за яким так жене споживач? Той момент, коли ти побачив річ на комусь у телефоні, тобі стало ніяково, адже в тебе такого немає. З цього моменту, коли ти сказав собі «я її куплю», і до моменту покупки — ось ця маленька невловима мить.