Мій вірний шлях.

У кожного з нас є лише одне справжнє покликання знайти шлях до самого себе.

Герман Гессе

Чи правильно слухати дорослих, тих авторитетних людей, що всьому на світі тебе навчили? Часом здається, ну принаймні колись здавалося, що сама та обставина, як вік та зморшки, це привід довіряти людині. Ні, ну серйозно, не ловили себе на такій думці, що якийсь дорослий говорить про щось, а ти віриш, ось так просто на слово, не перевіряючи, без фактів? Ну, принаймні, у мене так все дитинство пройшло.

Сідаю, бувало, біля діда, а він мені каже, мовляв, не може чесна людина багато заробити, це або злодій, або обманщик, то ця думка в голові й укоренилася. І навіть зараз, коли в новинах розповідають про багате життя будь-кого, ловлю себе на думці, що вже ненавиджу цю невідому мені людину. І так у всьому: ненароком кинуті фрази, закиди чи просто думки вголос укорінилися так глибоко, що стали частиною нас самих.

Так ось до чого я це веду, далі в міру дорослішання ми стикаємося з вибором, багатьма виборами: куди піти вчитися, ким працювати, з ким одружитися, а якщо одружився і щось пішло не так, чи можна розлучатися і так далі, і тощо. І зрештою я і ти, мій дорогий читачу, стикаємося з тим, що в житті щось йде не так, руйнується просто на очах.

Перед тобою утворюється глухий кут, причому з усіх боків, як кімнатка без вікон і дверей, покинути яку ти не можеш, приходить депресія, руйнуються мрії, життя втрачає фарби. Але чому так складно знайти вихід? Та все просто тому, що в глухий кут привели за ручку і там залишили, а як вийти, не сказали. А чому не сказали, думаєш, спеціально не люблять? Та ні, треба лише подивитися на їхнє життя, тих, хто твій фундамент готував. Чи щасливі вони, чи все в них добре, сподіваюся, що так, але маю сумнів. Ні, я не злий, лише спостережливий.

І ось перший мій крок із глухого кута — це піддати найжорстокішій критики, всі свої думки, забобони і життя в цілому аж до того, чому шпалери в спальні такого кольору, а не інакше. Саме так, тому що став помічати, настільки всі люди типові та одноманітні, особливо у думках. Усі поголовно не хочуть працювати, хочуть багато грошей, курортів, але ніяк не працювати, і аргументи одні й ті самі: інший час, робота не може дати те, що заслуговую. Дещо з чим можу погодитися, але річ у тому, що це не мої думки, а нав'язані, ось у чому проблема.

Але як зрозуміти, що думка, яка переслідує мене, це чужа думка? Відповідь виявилася дуже простою: я починав розмову про це з кимось із друзів, і якщо їхні слова були повторенням моїх думок, то отже, цю ідею нав'язали, і все це спроби жити не своїм життям.

Ні, я не хочу сказати, що прагнення бути багатим і успішним це зло. Я веду до того, що добре тоді, якщо цей вибір — твій, тільки тоді ти знайдеш щастя.

І тут, мій дорогий читачу, постає питання: ну і як же зрозуміти, що те, чим я займаюся, моє? І знову ж таки все дуже просто: якщо це заняття приносить задоволення, якщо втомився, але все одно відчуваєш приємне тепло в грудях, значить це саме. А якщо ні, то не варто себе гвалтувати, думаючи, що звикнеться, нічого воно не звикнеться, тільки гірше буде, особливо коли щось не вийде, а так буде, сто відсотків.

Коли я знайшов те саме, почав витрачати на цей час, на горизонті з'явилися порадники, ті самі, які привели моє життя в глухий кут, і почали говорити, що це все нісенітниця і нічого витрачати. Так я з ними не сперечався, просто кивав головою і навіть більше — відповідав, що справа говорить і все треба кидати, а не забивати голову сміттям, краще подивитися телевізор, ось це правильно. Адже ті, хто в глухому куті, не дозволять, щоб хтось зміг з нього вийти, адже як це — я тут мучаюся, а ти йдеш, ну ні, треба тримати тебе якнайміцніше, будь-якими способами. І ось він тримає тебе за руку що є сили і не пускає, негайно рубай свою руку, рубай і не думай, краще без неї, ніж у непроглядній темряві.

«Чому стіна?» — спитайте ви. Ну що ж, давай по порядку. Попрошу згадати найщасливіші моменти з твого життя. Ті моменти, від яких у тебе завмирає дихання і підступає ком до горла.

Дозволю собі припустити, що це буде щось на зразок побитий ніс чи коліно, перший поцілунок або похід за ручку з коханою людиною, ігри в піску або ж перші сльози, тому що мама не забрала тебе вчасно з садка, сімейний похід у «Макдоналдс» » або ж той єдино яскравий, запам'ятовується подарунок з дитинства під ялинкою, розчарування під час виступу на шкільній сцені... Багато чого може бути, але не в цьому сіль, важливо те, що ці найкращі моменти життя — вони більшою мірою з тих часів, коли ще не думали про гроші, роботу або про кредит.

Коли ти дорослішаєш, ті самі дорослі починають нав'язувати тобі ідею, що ти маєш забути про дитинство і стати відповідальним працівником, батьком, чоловіком, що не можна думати про всякі дитячі забави та розваги, ти повинен ходити з обличчям-цеглою і не розгинати спини, адже ти ж доросла людина. Але кажучи це, вони забувають або ж не розуміють, що все бере початок звідти, з дитинства, більшість особистості формувалася саме тоді, це як створити паровозик і змусити його їздити асфальтом - він теоретично поїде, але з іскрами і скреготом.

Скільки разів я чув від людей щось на кшталт: «Як я любив малювати в дитинстві, навіть хотів бути професіоналом, але потім пішов вчитися, з'явилася сім'я, і все забулося, колись тепер», але я думаю, що це неправда, час є завжди, тим більше у нашому столітті, просто вбили в голову ідею, що це дитячі забави, тим самим убезпечивши від того, що справді несе теплий вогник радості.

Стіна — це образна ідея, це психологічний бар'єр, він приховує від сторонніх поглядів душу. Коли ваша душа намагається повернутися в стан щасливого минулого, а іноді це життєво необхідно, сторонні думки відштовхують вас від цього, а знаєте куди — у вир проблем, невдоволення, сірих буднів. Якщо ви зможете налаштувати стіну, жоден погляд не проникне туди, куди не слід, пізніше зі стіни з'явиться ще одна стіна і ще, поки не збудуєте замок, в якому можна буде сховатися від проблем, щоб відпочили знову повернутися в сірі будні.