Люди.

Немає нічого більш прикрого, ніж бачити, як вдало сказане слово вмирає у вусі дурня, якому ти його сказав.

Шарль Луї Монтеск'є

Для початку потрібно зрозуміти, що таке людина, адже не розібравшись у цьому на перший погляд простому понятті, неможливо визначити причинно-наслідковий ланцюжок, мотиви тих чи інших дій. Не намагатимуся розуміти і подавати вигляд знавця історії людства як такого, напишу те, що я сам думаю.

Зрозуміло, що це не з пальця висмоктано, всі мої знання це в тій чи іншій мірі взяті з різної літератури, тож перше, що я зрозумів, так це те, що ми тварини, з тією лише різницею, що якимось. Чудовим чином у нас з'явився розум, уміння думати, аналізувати, створювати у своїй голові фантазії, яких у реальному житті не існує, це я про міфи, ну і звичайно ж, уміння обмінюватися інформацією. Хоча всі тварини так чи інакше мають таку здатність, людина дійшла до більш просунутої форми. Тварини вміють лише короткими звуками подати сигнал, начебто «насувається ворог» тощо, але ми не просто подаємо сигнали, ми більш докладно, барвисто це робимо загалом інформативніше.

Для чого я це все пишу ось тут, запитайте ви, так ось, виникають часто в нашому житті ситуації, коли ми злимось на суспільство, на людей, намагаємося сховатися від усіх і вся, закритися в норці і не вилазити. Я думаю, у кожного з нас були такі періоди в житті, хіба не так?

Ось якщо не забувати той факт, що ми все ще тварини, тоді стає набагато простіше жити та прийняти. Коли я був школярем, мене дуже дратувало кількість правил та заборон: то не можна, туди не можна, то можна, того немає і таке інше. Потім прийшло розуміння, що без цих правил ми пішли б у кам'яний вік. У будь-якому стаді завжди є ватажок, і свої закони, ведені тільки членам цього стада Завдяки цим законам все тримається купи.

Якщо ви хоч раз дивилися «Світ тварин», то бачили, як у них все робиться за деякими правилами, навіть пересуваються якимось ладом. Ті, що слабші, у центрі, ті, що міцніші, довкола, те саме, що й у нас, лише менші масштаби.

Куди б ви не прийшли, на роботу, на вечірку, десь, де є скупчення людей, одразу вимальовується ієрархія: ватажок, його пішаки, якийсь клас робітників, череда самок, що бігає за ватажком, хіба не так? То чому ж на це злитися чи ображатися? Це природно. Навіть узяти плітки, які так усіх дратують, тільки-но прийшов на роботу — тебе одразу всі обсмоктали з голови до ніг. Не треба приймати це близько до серця, адже це теж механізм виживання, завдяки пліткам ми споконвіку обмінювалися життєво важливою інформацією, це зараз що хочеш — газети, телебачення, інтернет, а раніше не було цього всього, а звичка залишилася, можливо, вона у нас уже в генах, можливо, хтось не усвідомлює цього, але всі ми цим грішимо.

Хоч би як ми ненавиділи всі ці моменти, все ж таки від них не втекти, як і від самого суспільства, ми є частиною його, скажу навіть більше — без неї ми ніщо. Спробую вам це абияк довести. Донедавна я зневажав усе і вся, починаючи від показушності якихось особин і закінчуючи необхідністю шанувати традиції тощо. Звідки це в мене не знаю, але це факт. Все, чого я хотів, це щоб мене не чіпали і я міг займатися тим, що мені подобалося, писати і читати, я вважав, що це марна трата часу — думати про людей про їхні проблеми, проблеми суспільства тощо. Я думав, що головне — це я сам, адже в мене своїх справ вистачає, навіщо мені ще брати на себе чужі турботи, хіба не так? Ось і не так.

Що ж спонукало мене думати інакше, чесно, нічого такого, просто звичайний роздум про те, для чого я живу в цьому світі. Мені здається, це найпоширеніше питання людей, яке ставить собі кожна розсудлива людина. І ось я собі відповів: щоби реалізувати свої амбіції.

"А які у мене амбіції?" - Запитав я сам себе. І відповідь була: створити щось таке, що принесе користь, навіть якщо це буде для однієї людини. Ось тут до мене і дійшло, що мої амбіції цілком і повністю побудовані на людях, тих самих, яких донедавна я посилено зневажав, адже якщо не буде людей, хто оцінюватиме цю мою працю? Навіть добре вдуматися, особистість як така існує лише в соціумі, якщо зникне соціум — то й ви зникнете, залишиться лише тваринна плоть. Ваше ім'я, прізвище, походження, родовід, усі ваші заслуги та досягнення – все зникне. Так, ви скажете, залишиться пам'ять у вашій голові, але з вашою смертю зникне і пам'ять, отже, вас і не існувало.

Ми самі собі вигадали цей світ, цю систему, вигадали правила, яких насправді не існує, наше життя побудоване на міфах, і ми всі частина великого міфу, ось чому треба бути частиною суспільства, допомагати йому, любити його, адже без нього не буде і нас.

Ви скажете: Як його можна любити? Воно висмоктує з мене всі соки, змушує працювати, тримає у злиднях». Можливо, ви будете праві, а можливо, і ні. Що б сталося, якби створили утопію, де не потрібно працювати, всього надміру, нічого від вас не вимагають, як тільки розвивайся і вчися? Невже ви вважаєте, що люди справді почнуть навчатися, розвиватися, відкривати нове? Як би не так! Усі б просто розлінилися і нічого не робили б.

Все, що не робилося хорошого в цьому світі, все через нестачу, а не надлишок. Як багато я бачив тих, хто обурювався через брак грошей і водночас витрачав двадцять відсотків доходу на цигарки і ще стільки ж на алкоголь. Запропонуйте комусь із них перенавчитися, витративши на це кілька років життя, але в перспективі можливість збільшити дохід, думаєте вони це зроблять? Сподіваюся, що я помиляюсь.

То як же отримувати це щастя від людей, що тільки ганьблять тобі і псують все твоє щасливе життя? Довго я думав над цим питанням і ось чого прийшов: від самих людей нічого отримати не вийде, а ось за допомогою них реалізувати свої амбіції — це реальніше. Тобто саме створивши щось корисне для тих людей, можна отримати щастя за рахунок їх визнання. Ось так і виходить, що щастя полягає у допомозі іншим, навіть якщо ця допомога лише мої егоїстичні амбіції.