Першим, кого я зустрiв був Грибоєдов. Я саме замикав дверi свого готельного номера великим скрипучим ключем, а вiн сходами піднімався до себе, на горище. Зауваживши мене, вiн зупинився i повернувся назад:
- Їх знайшли, ти знаєш?
I Юрко Грибоєдов розповiв менi, що убивцiв Рисi знайшли i тепер вiн поза пiдозрою. Правда, всi троє покiнчили життя самогубством. Але вони залишили посмертнi записки, в яких зiзналися у вбивствi Юркової подруги. Вони описали, як i за що мордували Рисю, як чекали на викуп i як врештi-решт її зарiзали.
Спосiб, в який вони наклали на себе руки, був трохи дивним, але символiчним. Усi троє убивцiв перерiзали собi горлянки. Таке собi харакiрi по-станіславськи. Причому кожен зробив це незалежно вiд iнших. Тепер цей випадок у кримiналiстицi називають "станіславським феноменом", а сам Станіслав - мiстом самураїв.
Згадавши про самураїв, Грибоєдов повів мову про японцiв, потiм перейшов на китайцiв i згадав, що чув по радiо, нiби десь в Трансильванiї дванадцять вагiтних китаянок попросили полiтичного притулку, а потiм вилетiли до Америки.
Грибоєдов ще хотiв щось розповiдати про Америку, але я вже його не слухав. Бо знаю, що нiяких Америк насправдi не iснує. Треба зiзнатися, що я сумнiваюся, чи iснують ще хоч якісь форми життя поза межами цього готелю, з якого я ще жодного разу не виходив вiдтодi, як народився.
Йдучи сходами вниз я зустрiчав пожильцiв цього дому. Це все були дуже потрiбнi менi люди. Раз у раз зупинявся, щоб перемовитися з ними, хоча знав, що через такi затримки я знову, як i вчора, як i позавчора, як i завжди, не зможу зiйти до самого низу.
Рiвно о 17.15 я зупинюся посеред шляху, ввiйду в лiфт, на внутрiшнiй стiнi якого, на самiй горi, якийсь мудрагель цвяхом видряпав "Грати - добре!", i повернуся до свого помешкання.
Я ще жодного разу не був на найнижчих поверхах готелю, але тi, що бували там, поверталися звiдти мовчазними i перестрашеними. Мусили бути й такi, що доходили до дверей парадного пiд'їзду i навiть виходили надвiр. Я так думаю, бо часом декотрі сусiди зникали назавжди, а в їхнi номерах невідомо звідки з’являлися новосели.
Поверхом нижче один iз таких нових жильців влаштував приватний кiнотеаатр. Афiша з кiноанонсом висiла просто на дверях його номеру. Назва фiльму - "Вiлла мiстера Хаппа" - здалася менi знайомою, але за мить мою увагу вiдвернув гавкiт за дверима кімнати навпроти.
Цi собаки, а їх тут добра дюжина, були чужинцями в нашому домi. Вони прийшли з того iншого свiту, де є Вулицi, Площа, Iншi Будинки. Кажуть, там є ще багато речей, яких не видно з вiкон нашого готелю i для яких ще не придумали назви. Такою самою чужинкою, як цi собаки, що, за легендою, врятувалися втечею з машини гицлiв, була i Бабуся, що мешкала в цьому номері.
Я нiколи не бачив її. Ні тепер, ні раніше. Нi на сходах, нi в лiфтi, нi на горищi. Ходять чутки, що голоднi собаки давно уже з'їли свою стару господиню i зараз гризуться помiж собою. I коли там залишиться Той-Найсильнiший-Пес, вiн вирветься iз замкнутої кімнати i всiх нас ЗЖЕРЕ.
Над проблемою порятунку людства працює Сашко Нарколог. У своїй лабораторiї вiн створює смертельний для собаки газ, який планує пропустити крізь замкову щiлину у псяче помешкання. Чорний Доктор, як ми часом називаємо Сашка, вичитав у якiйсь газетi, що в такий спосiб викурили терористiв iз лiтака. Щоб газ проник усередину, полiцейськi стрiляли в iлюмiнатори газогiнними кулями.
Ще одним потойбiчним чоловiком, якого я щодня зустрiчаю на сходах, є поштар. Щоправда кожного дня - це iнакший поштар. I саме це дозволяє нам впевнитися в тому, що той, хто виходить з будинку, бiльше нiде не з'являється. Сюди можна тiльки прийти, а звiдси - вихiд в нiкуди.
Я спiвчуваю листоношам, цим метеликам-одноденкам, якi приносять нам у поштарських сумках новини iз того iрреального свiту. Хоча часом в газетах трапляються i колонки мiсцевих новин. В сьогоднiшнiй пресi я вiдразу зауважив замiтку "Тринадцять трупiв Станiслава".
"Якийсь маніяк, - писалося там, - уночi повiдрiзав голови тринадцятьом мешканцям Станіслава. Немає сумнiву, що всi цi убивства - справа рук одного й того ж убивцi. Спосiб, яким скористався убивця, щоб убити убитих, iдентичний. Голови жертв були вiдрiзанi вiд тiл великим кухонним ножем iз зазубринами. Бiля кожного трупа знайдено записку зi словами "Це я убив Рисю". Як встановила графологiчна експертиза, всi записки написанi однiєю й тiєю ж людиною. Правоохоронцi вживають всiх заходiв для виявлення i затримання маньяка, який, заприпущеннями слiдчих, може переховуватися на горищі Станіславського готелю...".
Хтось штурхнув мене у плече. Вiдiрвавши очi вiд чтива, я побачив перед собою симпатичну дiвчину, яка йшла сходами вгору, несучи в руках якийсь вазон. Вибачившись, я вiдступив трохи в бік, а тоді знову заглибився в читання.
Хтось штурхнув мене у плече. Старий дiдуган подивився на мене осудливо...
Хтось штурхнув мене у плече... Водiй фургона пiдвів iз керма свою продiрявлену голову i мило всмiхнувся...
Хтось штурхнув мене у плече... Мiй друг К. признався, що учора придбав наш готель i сьогоднi нам всiм треба забиратися геть... Хтось штурхнув мене у плече...
Хтось довго штурхав мене у плече, тряс мене і ніяк не міг розбудити.
КІНЕЦЬ
Коли я приїхав до гірського Рафайлова, в селi добре вродили лобода й кабачки. На все село було три вiвцi, i селяни разом доїли їх i стригли по черзi. Влiтку тут ходили майже голими, взимку ховалися по хатах, а помирали навеснi, коли земля робилася трохи м'якшою.
Я приїхав восени, коли тут нiколи нiчого не ставалося.
Свiй перший будинок я поставив у вiдлюдному, як мені здавалося, місці, далеко за селом, на незайманiй альпiйськiй полонинi. Хатина вийшла ошатною, хоча жодного хисту до теслярства в мене не було. Я робив найпростiший зруб, клав колоду на колоду абияк, але дерево так акуратно прилягало до дерева, що здалеку стiни виглядали суцiльними, без найменшої шпаринки. Мабуть, за тисячолiття спiльного життя з горянами тутешнi дерева так призвичаїлися служити людям будiвельним матерiалом, що самi уже виростали iз завбачливими заглибинами та виступами, нiби навмисне призначеними для будiвництва колиб.