“…НЕ МОЖНА ВІРИТИ ЛИСТОПАДОВИМ ГОДИННИКАМ…”

1.

Учора я навмисне не запинав шторами вiкна. Хотiв, щоб мене розбудили першi променi сонця. Короткий сон допомiг би полегшити ранковий бiль. Ще не вiдiйшовши вiд кайфу, я змiг би притлумити його. Вiдлуння вчорашнiх мелодiй ще б дзвенiло в головi. Тодi не так страшно було б починати новий день.

Але зараз у ротi – пекло. Закладений нiс, очi сльозяться. Я проспав. Ледве вдалося поворухнути головою. Про те, щоб звестися на ноги, не хотiлося навiть думати. За вікном було похмуро і падав дощ.

Небо знов перехитрувало мене, хмарами зашторивши вiд мене сонце. Я проспав. Дощ не барабанив по шибi, як це бувало улiтку, а тихо моросив, зливаючись з одноманiтною сiрою тишею вулицi, і не приносив мені ніякого полегшення.

Огидна тиша на вулицi. Хоча там чуються чиїсь голоси, шурхотять машини. Але весь вуличний шум бринить на однiй монотоннiй низькiй нотi, до якої так звиклося, що слух її вже не сприймає. Тому я й кажу, що у мiстi тиша – вдень i вночi, взимку i влiтку, i тепер ось цього листопадового ранку.

Кажуть, що дехто зі Слухачiв вмiє вловлювати навiть у цiй одноманiтнiй нудотi якiсь дивовижнi вихиляси звуку. Якщо це так, то вони щасливцi, бо тепер ловлять кайф навiть вiд шурхоту листя пiд колесами автівок.

Зараз би джетроталлiвську флейту, простенький гiтарний риф i трохи жорсткого м'яса на барабанах. Мозок зсудомило. У правiй скронi щось наче ляснуло, все тiло вкрилося липким потом, дотулився рукою до припухлих очей. Руки дрiбно тремтiли. З таким тремором добре грати тремоло. В простенький квадрат, на двох нижнiх струнах би...

Вдивляюся в телефонний апарат, що висить на стiнi, такий же нiмий, як i все навколо.

– Ста-ай! Ти не за-у ро нинiшнiй ечiр? – голос Расти у слухавцi не можна було не впізнати. Його безгубий рот не вимовляє всiх звукiв, але я його розумiю.

Губи Растi вiдрiзали архангели. Це було ще до нашого знайомства, коли я тiльки дiзнався про Слухачiв. На першому моєму сейшнi, коли ми уп'ятьох на самопальному плеєрi прослухали останні три речi з альбома "Led Zeppelin ІІ" (я тоді цілий день ходив обдовбаний від соло на барабанах у "Mobie Dick"), Горобець розказав менi про Безгубого.

Горобець сказав, що архангели взяли його просто на вулицi iз двокасетним рекодером. Нi в рекодерi, нi в кишенях Безгубого (брешу, тодi ще просто бородатого, губатого i носатого чоловiка) не було нiчого. Архангели самi запхали йому за пояс якийсь напiвзатертий "Yes" i потягли до суду.

Горобець казав, що був на тому судi i на власнi вуха чув, як Безгубий (тодi ще просто Раста) у вiдповiдь на пред'явленi йому звинувачення просто у пику прокуроровi просвистiв "до-ре-мi-до-ре-до!". До нього вiдразу пiдскочили архангели, але Раста все висвистував – "Вi а зе чемпiонз", потiм щось iз бiтлiв, а доконав усiх андерсенсько-бахiвським буре. Свистiв Раста майстерно, Горобець казав, що навiть вiдчув легкий кайф. Я в це не дуже вiрю, але, може, i так.

Ще перед оголошенням вироку Растi вiдрiзали губи за неповагу до суду. Це був прецедент. Пiсля цього випадку кожен Слухач, який потрапляв до суду, перед тим сiдав у крiсло тюремного хiрурга i вставав iз нього iз широкою посмiшкою безгубого рота.

Дуже скоро Безгубого знову почали називати Растою. Бо безгубих стало вже дуже багато. Я сам чекаю того дня, коли скальпель хiрурга створить на моєму обличчi постiйну гримасу смiху.

– Не забув, – повторюю я сам до себе і дивлюся на телефон.

Здається, Раста дзвонив десь учора. Або серед ночi. Або сьогоднi вранцi. Або десь щойно тепер, якщо зараз вже вечiр. Напевно, менi треба йти. Навколо темно. Я дивлюся на годинник, але не вiрю йому.

Не можна вiрити листопадовим годинникам. Вони часто знущаються з мене, розмахуючи своїми стрiлками взад i вперед, як змерзлi вартовi махають руками. А коли я дивлюся на них, стрiлки виструнчуються i показують шосту. Ранку чи вечора?

Я давно зауважив, що всi люди подiляються на двi категорiї. На тих, хто приходить до тебе i на тих, до кого ти йдеш. Зараз для мене людей не iснує. Слухачi, якi змогли вiдiйти вiд вчорашнього сейшну на Замку, зараз знову пiд кайфом – їм уже не до мене. А кому не поталанило – той такий самий безпорадний, як я.

Хто зараз може прийти, то це архангели. Вони полюбляють такi несподiванi ранковi вiзити, вибирають для своїх облав найнезручнiший час...

Клямка на дверях рухнулася донизу. Потiм ще раз. Заходьте, менi байдуже.

Чомусь здалося, що сама думка про архангелiв викликала їх появу за моїми дверима. Таке часто трапляється в Шеолi, коли відвертаєш увагу на стороннiй предмет i втрачаєш концентрацiю на собі. Тоді треба грати мелодію захисту. На сопілці, на дримбі чи бодай на необрізаних досі губах. Входити в транс і повертатися в себе. Бо грати - добре.

У пошуках зниклої Янамар ми з Растою часто вибираємося до Шеолу. Мабуть, частiше за будь-кого в цьому мiстi. Хоча менi здається, що Раста вже давно зрозумiв, як мало надiї у нас розшукати Янамар. Якось я сказав йому: це все одно, що сподiватися знайти в морi ту пригорщу води, якою ти вмився, переходячи вбрiд гiрський потiк.

Клямка на дверях уже безперервно смикалася донизу, хтось наполегливо просився увiйти. Дивно, архангели такими терплячими не бувають. Не дочекавшись вiдповiдi господаря, вони переважно просто виламують дверi. Акуратно, без шуму і швидко.

Змусив себе сповзти iз лiжка, встав, пройшов кiлька крокiв i, не втримавшись на ногах, упав у коридорi. Стоячи на колiнах сперся на дверi i вiдiмкнув замок. Просто перед собою я побачив морду Бiлого Пса.

Я не бачив його уже кiлька днiв, востаннє вiн приходив ще у Шеолi. Якщо це тiльки той самий Бiлий Пес. З коридору якихось два кроки до рятiвної ванної, де в мене у сховку пiд кахлями – невеличкий плеєр, навушники i пара касет.

Все ще стоячи навколiшки, я молитовно склав руки на грудях i завмер перед Бiлим Псом, як перед iконою. Я міг би молитися на нього, якби мав трохи бiльше сили. Я поцiлував його у вологий нiс, вiн весело замахав хвостом, а я порачкував до ванної. Коли за кiлька хвилин я вийшов на сходовий майданчик, Бiлого Пса уже там не було.