"...НА ТОМУ МІСЦІ, ДЕ МАВ БИ БУТИ ФОНТАН..."

"14 червня 1738 року стався значний землетрус, який став причиною поширення дуже неприємних чуток. Декому здалося, що під час землетрусу під землею було чути великий шум, подібний до морського прибою. Розійшлися чутки, що начебто це пророкувало у недалекому майбутньому провалення цілого міста. Ба навіть був визначений день, коли мала наступити ця нещаслива катастрофа".

Так пише в одній старій станіславській хроніці.

1.

.. листопада 20.. року менi трапилося бути в Iвано-Франкiвську. Хто не знає, це таке лагідне і доволi тихе мiсто перед Карпатами, де живе чвертьмiльйона люду,частина якого дотепер називає своє мiсто по-старому — Станіславом.

Того року тамтешня влада робила все, щоб зовнiшнiй вигляд Iвано-Франкiвська щонайближче вiдповiдав його старiй назвi. Iнакше кажучи, в мiстi йшла грандiозна реконструкцiя, щоб, як запевняли в мiсцевих газетах архiтектори, вiдновити його iсторичну забудову. Тож мiй приїзд сюди припав на ті часи, коли на обличчi Iвано-Франкiвська почали впевнено проявлятися архiтектурнi риси його предка.

Це виглядало так, нiби у нашого сучасника раптом пробудилася генетична пам'ять про усiх пращурів аж до Адама. Мiсто здавалося розгубленим, нiби новонароджений малюк iз досвiдом та знаннями древнього старця. Якщо ж бути точнiшим, я потрапив саме на пологи цiєї химерної мiсто-iстоти, якої ще нiби й не було, але всi ознаки появи якої були очевиднi.

Я вiдчував небуття цього мiста як мiсця так гостро, що вiд першої i до останньої хвилини мого перебування тут сумнiвався, чи реальне все те, що зi мною діється. Хоча на початку все було буденним, ледь не банальним.

Я вийшов iз потяга о п'ятiй годинi ранку i дорогою до готелю надумав прогулятися центром мiста, в якому давно вже не був. Йдучи, я вiдчував себе чужопланетником (хоча можна i без "планетником" - просто чужим).

Щоб зрозумiти цей стан треба спробувати пройти через мiсто добре знаним маршрутом, але трохи iнакше, нiж ходиш завжди. Так, щоб втоптанi ранiше стежки в жодному випадку не збiгалися з нинiшнiм шляхом. Тоді доведеться перебiгати з одного тротуару на інший, ризикуючи загинути пiд якимсь автом, стрибати через вiдбитки своїх нiг, залишенi вчора i позавчора, довго стояти на однiй нозi, балансуючи при цьому руками, присiдати i майже повзати, часом ставати рачки, перекидати ногу через парканчики вздовж дороги, йти прохiдними дворами i, потрапивши в глухий кут, перелазити через будинок пожежною драбиною, довго йти горищем, щоб знайти незачинений люк у котромусь з пiд'їздiв, а ще – перепливати через озеро i обидвi бистрицi, ба навiть лiтати. Усе це для того, щоб жоден твiй теперiшнiй слiд не спiвпав зi старим. Тодi скаже хтось збоку, що ти, мабуть, вар'ят, i кожен, хто тебе побачить, буде знати, що ти чужий.

Поволі так чвалаючи скупо освітленими вуличками, оминаючи виритi траншеї та котловани, купи будiвельного смiття, тротуарної плитки та якiсь труби, я дiйшов до Вiчевого майдану.

На тому мiсцi, де мав би стояти фонтан, у забеяних штанах стояв Парадокс – один iз небагатьох моїх франкiвських знайомих. Тут треба зробити зигзаг у моїй і без того безладній та плутаній розповiдi. Бо скажете: приїхав до Франкiвська, гуляючи, йшов до готелю, а тут у заляпаних штанах якийсь Парадокс, що нiби навмисне чекав мене вдосвіта на Вiчевому майданi, та ще й на тому мiсцi, де, за моїми припущеннями, мав би бути фонтан.

Я вже вiддавна зауважував, що деякi подiї зiмною вiдбуваються так, нiби це я сам спланував їх перебiг. Мої знайомi трапляються менi на очi саме тодi, коли їх поява видається найдоречнішою. Вiд декого з них я чую фрази, якi сам щойно подумав або висловив трохи ранiше. Iнодi одне й те ж слово вихоплюється в нас водночас, i ми, як у дитинствi, загадуємо бажання на "бiм" чи "бом". Коли вгадуємо, мiй приятель весело смiється, а я бентежуся.

Такий спосiб бажаних зустрiчей i спрогнозованих розмов притаманний хіба що сновидiнням, коли мозок стає сам собi режисер i наповнює мої сни потрiбними йому цiєї митi персонами, словами, подiями. Буває, що я сам втручаюся в сон. Найчастiше я це роблю перед остаточним пробудженням, коли, мружачись вiд ранкового свiтла у вiкнi, починаю розумiти, що сон закiнчився якось не так, як хотiлося би. У ранковiй дрiмотi змушую себе повернутися в сон i додивитися його з гепi-ендом. Самодурство, звичайно...

Але такi ось сни наяву мене бентежать. Тож до Юрка Парадокса я пiдiйшов дещо збентежений, бо ще їдучи в потязi, мав надiю зустрiти його власне сьогоднi. Я зупинився і зніяковіло стояв. Здавалося, досить мені ворухнути головою і я прокинуся на верхній полиці купейного вагона, довкола буде ніч і важкий запах спертого повітря.

А Парадокс тим часом розповідав мені, що цiлу нiч святкував свiй день народження в кабаку. А зупинився він на перекопанiй площi, бо, перестрибуючи через траншею, випустив iз рук барсетку з документами та залишками грошей. А зважитися в парадному костюмi полізти в яму він не може. Перед ним ще лежала обламана галузка, якою Парадокс щойно намагався вийняти з ями свою згубу чи хоч пiдтягнути її вище.

…Коли я вилазив iз котловану на поверхню мiста, тримаючи в руцi Юркову барсетку, моя нога ковзнула по глинi i я падаючи сперся на другу руку. Просто перед очима я побачив присипану землею шкiряну течку. "Мабуть, загубив якийсь будiвельний начальник",— подумав я тодi i прихопив папку iз собою, сподіваючись уже за кiлька годин повернути її щасливому власниковi.

Лише в готелi я зрозумiв, що до реконструкцiї мiста тi рiзноформатнi листки, які були в течцi, не мають жодного стосунку. Тут були виписки i цитати з праць із бiологiї та хiмiї, таблицi безглуздих, на перший погляд, розрахункiв, якiсь лiтературнi спроби, чернетки журнальних статей, химерні фотографії i багато записiв, схожих на нотатки у щоденнику. Не було тут лише нумерацiї, дат чи якихось iнших вказівників, що допомогли б впорядкувати все це.