Глава 1

Весна приходити начебто й не збиралась. Тобто і за календарем, і по сльоті вона вже давно настала, а ось в повітрі не відчувалось, хоч лусни. Дінка зважила і вирішила не перестрибувати, а обережно обійти калюжу, що розлилася самісінько посеред тротуару. Їй до смерті набрид мішкуватий зимовий одяг, що робив її незграбною та неоковирною, тому сьогодні вона одягла клешене пальто темно-зеленого кольору, в якому собі страшенно подобалась, і новенькі коричневі черевики.

Дінка була впевнена, що будь-яку справу потрібно починати так, неначе це головне і першочергове життєве здолання, тоді всі причинно-наслідкові ланцюжки, запущені у Всесвіт, вишикуються рівненько й без зайвих вивертів. А тут перший робочий день! Ну як день. Взагалі-то ніч. Але перша робоча ніч звучало занадто двозначно, тому між собою стажери-круп'є називали це виходом в зміну.

Якби півроку тому хтось сказав, що вона піде працювати в казино, Дінка напевно плюнула б нахабі в обличчя. Та ні, без сумніву плюнула б і гордовито пересмикнула плечима. Всім відомо, що казино - це улюблене місце всіляких різних світових лиходіїв, де вони замислюють свої найкривавіші злочини, там збираються виключно негативні персонажі, а дівки геть усі напівголі й вульгарні. Принаймні, в американських детективах все так і описувалось, а книги брехати не будуть.

Та життя навколо змінювалася так стрімко, що Дінці довелося повною мірою відчути на собі термін, який запам'ятався їй з курсу «Правознавство» — обставини непереборної сили.

Мамина зарплатня і Дінкіна стипендія, яких ще недавно вистачало на цілком пристойне життя, раптово скоротилися до якихось мікроскопічних розмірів, і у Дінки більше не виникало питань, чому в дореволюційних романах студенти зображалися вічними злиднями. Звичайно, вони з мамою не жебракували, але грошей катастрофічно не вистачало, мама хапалася за будь-яку роботу, і перед Дінкою гостро постала необхідність пошуку хоч якогось заробітку.

Вона вирішила перейти на заочне навчання, але несподівано виникли таємничі та незрозумілі перешкоди. Відтепер перевестися було неможливо, треба було спочатку забрати документи, а потім заново подати їх на вступ до університету. Дінка здолала конкурс в дев'ять чоловік на місце, і хоч твердо вирішила після шкільної медалі більше не перейматися оцінками, переконавши себе, що роботодавцю важливий не колір диплома, а знання, та якось само собою вийшло, що ось уже п'яту сесію залікову книжку прикрашали суцільні «відмінно», і втрачати ці два з половиною роки дівчині ніяк не хотілося.

Обізнані люди підказували, що насправді переведення можливе і вирішується просто, тисяча доларів, всього тисяча, і ти на заочному. Легко сказати. Якби у Дінки була тисяча доларів, їй би взагалі не потрібна була ні робота, ні заочне навчання. У них з мамою не було ні тисячі, ні сотні, та й долари до цієї пори Дінці вочевидь бачити не доводилося.

Ні, десь вони, безумовно, існували, в якійсь іншій реальності, як і люди, у яких ці долари не переводились. Але та реальність стикалася з Дінкіним всесвітом лише яскравими вітринами бутиків, що з'явилися в місті останнім часом, і дорогими іномарками, летівшими повз неї з такою швидкістю, що і роздивитися їх як слід не виходило.

У бутики Дінка не ходила і ходити не збиралася, лише одного разу не втрималась, заглянула в магазин косметики і дорогих парфумів, де якраз красувалися цінники в доларах. З тих пір вона заходила сюди час від часу, щоб помилуватися на запаморочливої ​​краси флакони, і навіть потай закохалась в один, у формі лілії, але цінник в двадцять п'ять доларів надійно роз’єднав Дінку і парфум. А ви кажете, тисяча...

За три пропущені без поважних причин лекції з університету витурювали без зайвих розмов. Дінка спробувала підробляти кур'єром в невеличкій конторі, з нею чесно розхрахувались за обидва відпрацьованих місяці, а один знайомий — справжній чарівник! — десь видобув довідку з печаткою і підписом головного лікаря студентської поліклініки, і це обійшлося в порівняно невеликі гроші. А потім Дінку викликав до себе декан.

— Арєєва, вам слід оформити академічну відпустку, інакше я вимушений буду відрахувати вас за станом здоров'я, — декан, звичайно ж, не був бовдуром і чудово розумів, звідки взялась довідка. Він спокійно дивився на Дінку, поки та мінилася всіма можливими відтінками червоного. — Ви не потягнете навчання в нашому університеті з таким діагнозом.

— Я займуся своїм здоров'ям, обіцяю, — тільки й змогла видушити з себе Діна, шкодуючи, що не може провалитися під самий фундамент будівлі. А то й глибше, в найближчий каналізаційний колектор. — Вибачте, Марку Олександровичу, можна я піду?

Декан дозволив, і вона стрімголов чкурнула з кабінету. Щоки горіли наче смолоскипи, ганьбище яке, Господи... А потім з'ясувала заднім числом, що за діагноз їй намалював горе-чарівник з поліклініки. Нормальними людськими словами це означало тривале нервове захворювання з можливими епілептичними припадками.

— А чого ти чекала, — знизав плечима «чарівник», — два місяці прогулів, тут простим запаленням легень не відкараскаєшся.

Мрія працювати паралельно з навчанням вже сумно махала здалля білою хустинкою, поступово змінюючись на білий прапор капітуляції, але тут втрутився випадок в знайомій з дитинства подобі. Подобі Наталі.

Була зима, вони з подругою години зо дві тинялися по місту. Холоднішало, небо погрожувало скинути на місто ретельно зібрані за весь день сірі снігові хмари, і Наталя запропонувала заскочити в піцерію на чашку кави. Дінка вже витратила весь виділений на сьогодні ліміт, тому довелося пити каву за рахунок щедрої подруги.

Дівчата вмостились за крайнім столиком біля вікна, аж раптом Наталя штрикнула її в бік і палко зашепотіла на вухо:

— Дивись, дивись, це ж Вітька Карпенко!

За сусіднім столиком справді виявився їх однокласник Вітька, трієчник і нероба, хоча в цілому хлопець добрий і нешкідливий. Вони два роки просиділи разом за однією партою. Дінка, дівчина чуйна та жаліслива, розв’язувала для нього задачі, через що Вітька дивився на неї з пієтетом та благоговінням.