Епілог

Віддай людині крихітку себе. За це душа наповнюється світлом.(Ліна Костенко)
 

Я йшла по червоній доріжці, устеленій різнокольоровими пелюстками троянд. Стискала в руках букетик нареченої й подумки переконувала себе в правильності власних дій. 

“Все так, як має бути. Він — друг ворога і я не роблю нічого поганого!” 

Однак, на душі, все одно, було паскудно. Очі застеляла пелена зі сліз, а серце тьохкало несамовито. Воно жадало вирватися на волю, розірвати грудну клітину й стрибнути до рук того, хто зумів його зігріти та приручити. І це не мій дорогий Максим, спогади про якого ніколи не покинуть мене…

Сергій щиро посміхався: губами, очима. Вабив до себе глибиною блакитних озерець й спокушав ямочкою на щоці. 

Сергій. Мужній. Сильний. Красивий. Добрий. Перелічувати його якості, як чоловіка та людина, я могла б нескінченно, та все ж, це не могло змінити того факту, що він — ворог. Мій ворог. Той, кого я жадала спокусити та використати, як засіб у досягненні своєї помсти. Використати та забути, а виявилося…

Губи досі палали від гарячих поцілунків, а тіло здригалося від ейфорії ніжних дотиків та обіймів. Воно, як і моя душа — запам'ятало абсолютно усе. І лінію широких чоловічих плечей, й пружність м'язів, і навіть розсип перчиків на правому передпліччі. 

Я закохалася й виправдання мені немає. Дозволила іншому чоловікові увійти в моє серце й полонити його, всупереч ненависті, котру відчувала до його родини. Хіба не божевільна?

Коли доріжка закінчилась, музика стихла і я зупинилася. Подала руку Сергієві й встала навпроти. Закинула голову й заглянула в його вири. Серце тріпотіло в грудях, шалено-шалено, а тіло тремтіло від нереальності моменту. 

Кілька секунд ми дивилися один на одного мовчки. В очах коханого сяяли іскорки щастя та радості, в моїх же… безмежна ніжність до цього надзвичайного чоловіка. 

— Шановні гості, молодята, — почав промову представник РАГСу, — щиро радий бути присутнім на святі кохання. В цей день, єднають свої серця дві чудові людини, котрі волею долі віднайшли один одного в величезному світі. 

Гості раділи, аплодували, сміялися, вигукували побажання, а я дивилася лишень на Сергія, ігноруючи весь навколишній світ. Хотілося аби все довкола зникло й ми залишилися вдвох. І щоб не було всієї тієї брехні між нами, котра стала основою стосунків. Аби почуття, котрі полонили мою душу — мали право на життя… 

— Чи готовий ти, Сергію, взяти Юлію за свою законну дружину, аби любити її, оберігати та підтримувати в горі та радості, в багатстві та бідності, поки смерть не розлучить вас?

— Так, готовий, — моє серце стиснулося, а на очі накотилися сльози. 

— А ти Юліє? Готова взяти Сергія за свого законного чоловіка, аби любити його, підтримувати та турбуватися про нього в горі та радості, в багатстві та бідності, допоки смерть не розділить вас?

Слова застрягли в горлі, неначе кістка. Розум противився відповідати, та серце просто кричало “так”. 

— Юліє? — прошепотів Сергій, помітно хвилюючись через мою затримку. 

— Так, — промовила й надягнула на палець коханого обручку. 

Сергій також надягнув мені кільце на пальчик й притягнувши до себе, не очікуючи дозволу представника РАГСу, палко поцілував. Так, ніби намагався присвоїти собі мій подих,  душу й навіть життя, аби знову зігріти моє надламане серце своїм теплом, турботою. 

Коли з формальностями було закінчено й нас офіційно об'явили подружжям, гості головно стали вигукувати побажання, по черзі підходячи до нас. Вони вітали, бажали купу всього й дарували свої щирі усмішки та теплі обійми. 

Все здавалося таким нереальним. 

Потім був бенкет в маєтку. Купа гостей, серед яких був і Артур. Цього негідника випустили під заставу за браком доказів. Та я щиро сподівалася, що це не надовго. Бо справжня боротьба лише почалася й Штольц ще не в курсі, що його чекає. 

Святкування тягнулося аж до пізньої ночі. Нас не відпускали ні під яким приводом, хоча мені дуже хотілося поїхати в готель. Втома брала своє і я практично валилася з ніг. Дуже хотілося зняти з себе сукню, змити макіяж та прийняти душ. А потім залізти в теплу постіль й поринувши у світ Морфея, забути про насущні проблеми. Хоча б на мить, вдати, що я й справді щаслива наречена і це найкращий день в моєму житті. А ще не думати про те, як вже завтра вранці, я розіб'ю серце тому, кого зуміла покохати. 

Світ валився на мої плечі й дихати давалося все важче й важче. 

Ранок приніс нове випробування. Хвилювання, страх та смуток. 

Покинути Сергія — виявилося ще страшнішим вчинком, аніж я могла собі уявити. Мене практично роздирало на клапті від тривоги й розуміння того, що ми більше не побачимось. І я вже ніколи не зможу сказати йому те, що так довго ховала  у своїй душі. 

“Він мене зненавидить!”  — крутилося в думках.

Зненавидить й втратить довіру. Прокляне за зраду й буде мати на це повне право. Та іншого вибору не було. Тільки так, Сергій зможе стати по-справжньому щасливим та вільним. Адже він заслуговує більшого, набагато більше, аніж я можу йому запропонувати.