Розділ 22. Джулія

Два місяці потому 

Іноді, думки невблаганно тягнуть нас на дно…

— Ти вже готова Джуліє? — з-за спини почувся голос матері і я обернулася. Неквапливо мазнула мертвим поглядом по обличчю найріднішої й прикусила щоку зсередини. Хотілося кричати, вити від ядучого щему в грудях й наче поранений звір, кинутися на жалюгідних людей, котрі завдали мені стільки страждань. Та я лише сильніше прикусила власну плоть й щосили стиснула маленькі кулаки, впиваючись нігтями в шкіру долонь.

— Доню, — голос матері жалісно зазвучав, розрізаючи барабанні перетинки, впиваючись гострими лезами жахливої правди в моє серце. Він ламав віру, нищив крихти надії на бодай таке-сяке примарне світле майбутнє й безапеляційно, раз по раз, повертав мене до дійсності. До тієї потворної, сплюндрованої й спорожнілої реальності в якій мене змусили жити кляті іроди.

По щоці скотилася сльозинка. І не одна. За нею, наче небесні красуні під час зорепаду, впали й інші. Скільки їх було лишень за сьогоднішній ранок? Не злічити. А скільки ще буде? Я вже стомилася рахувати дні та ночі, де я не перестаю прикидатися, що живу. Бо я вже давно не я, а лишень примара. Лише тінь колишньої Юлі — веселої, безтурботної дівчинки, котра вірила в силу кохання та добра і мріяла про сімейний затишок, про дітей…

«Маленьке кільце... білосніжна усмішка Макса... його каламутні сіро-зелені очі... лагідний голос... і...»

Я прикрила повіки й хитнула головою, жадаючи розвіяти темінь думок, спогадів, голосів, що без запрошення проповзали у свідомість, душу, серце. Вони рвалися на волю, голосили щодуху й благали бути почутими. Вони жили в мені, росли, міцніли й щодня, неквапливо, по крихті, вбивали моє єство. Від них не було порятунку, ані ліків. Вони стали частиною нової мене. Тієї, котра попри логіку та закони всесвіту вижила й продовжує існувати досі.

— Я не готова! Я ніколи не буду готова до цього! — прошепотіла, бо кричати більше не було сил. Безсонні ночі витягнули з мене всю енергію, висмоктали її наче ті п'явки. Я була спустошена, вбита горем й свою печаллю. А ще розумінням того, що зайшла занадто далеко. Я загралася і тепер — настав час розплати. Тільки от питання, їхньої чи... моєї?

Голова йшла обертом.

Мама мовчки підійшла ближче та обійняла мене. Притиснула мою голову до свого плеча й ніжно погладжуючи волосся, мовила:

— Я все розумію дорога моя. І не засуджую тебе, — її слова ранили, хоч і були сказані щирі, — Ти не повинна робити того, що... — вона втягнула повітря носом й шумно видихнула. І я відчула, як прискорено забилося її серденько, — Залиш минуле там, де йому і місце. Викинь спогади з голови й живи. Заради Бога, мила моя, просто живи.

Матір трималася з усіх сил, хоч їй було не легше. Вона продовжувала підтримувала мене й прагнула захистити бодай одне своє дитя. І десь в гущавині моєї пошматованої душі, я її розуміла. Навіть жадала полегшити її страждання, коштом власних, але ж... як? Я не могла порушити обітницю. Я ж заприсяглася. Та й обіцянки виконують. Дідько!

Серце здригнулося. Його немов затиснули в лещата, а потім встромили туди ніж й повернули кілька разів поспіль. Було нестерпно боляче й огидно. Здавалося, що я не можу дихати.

Мама продовжувала мене обіймати, а я все не переставала плакати. Та навіть ці потоки води не могли заглушити мій біль, смуток та розпач. Я була на розпутті доріг, загнана в глухий кут власною жагою до помсти та ненавистю. Довела до краю і себе, і свою сім’ю. А їм, моїм любим батькам, і так не легко. Та що там — їм, мабуть, в сто раз гірше, аніж мені. Бо втратити сина — це болісно. І в мільйон разів гірше, аніж... Я протяжно зітхнула.

Мій біль межував з ненавистю й розпалював багаття образи та злоби, не гірше, аніж усвідомлення несправедливості та гнів на тих, хто допустив безкарність вбивць моїх рідних. Біль, проповзав в серце, наче змія, й штовхав на слизький шлях помсти — страви, яку пододають холодною.

Я трусонула головою й вивільнилась з кокона материнських лагідних рук.

— А як же Дімка і Макс, мамо? — я підійшла до вікна й відсунула край фіранку. Перед очима відкрився вид на величезний намет, розташований в саду маєтку Штольца, довкола якого снували люди, — Як же вони? — очі защипало від зрадливих сліз. Вони паскудники невгамовні так і норовили зіпсувати мій макіяж, котрий так ретельно робила мені Марина.

— Ну ж бо донечко, заспокойся. Вдихни глибоко й просто відпусти. Відпусти їх, — слова матері звучали, як насмішка над моїми почуттями.

— Відпустити? — мене аж перекосило від гніву. Серце забилося гучніше, — Ти ще скажи, що я маю забути їх! — я смикнула фіранок і повернула його на місце, — І пробачити всім цим покидькам їхні діяння. Ні, цього не буде. Я все вирішила, — мовила твердо, з впевненістю в голосі, — Нехай, мене засудять, але вони — заплатять за все, що заподіяли нашій сім’ї.

В мені кипіла злість, ненависть та бажання заподіяти кривдникам такого ж болю, що й вони мені. Хотілося знищити їх, стерти з лиця землі, а прах їхніх кісток спустити в найближчу канаву.

Бачити їхні задоволені обличчя, щодня споглядати за тим, як вони насолоджуються життям, набиваючи ротяки їжею та дорогим вином, викликало в мене приступи нудоти.

— Джулс, послухай, — мама підійшла і взяла мене за руку. На її віях блищали, наче краплинки дощу, сльози, — Мені теж невимовно боляче. Не має і дня, аби я не згадувала твого брата й до щему в грудях, не жадала побачити його, приголубити, — материні руки затремтіли, — Пережити власне дитя — моторошно. Та ще страшніше — не зуміти вберегти його від біди. І я не можу дозволити тобі занапастити себе. Я не можу втрати одразу двох дітей, доню.