Розділ 21. Джулія

Ми знаходимо в житті лише те, що самі вкладаємо в нього. (Ральф Уолдо Емерсон)

Після кількох годин перебування на вечірці, мої ноги гуділи від здійснених “па” на невеличкій терасі, де господарі влаштували танці. Таке завершення вечора, Таїсія Миколаївна вважала найкращим й завзяттям запрошували всіх-всіх приєднатися. 

Мати Сергія та старший Штольц розпочали танці під звуки класичного вальсу, а потім, на прохання молодшого покоління, було долучено й кілька нових модних треків. 

Хороша їжа, смачне вино та приємна атмосфера подіяли й на мене. Я заспокоїлася, відпустила думки й просто насолоджувалася моментом. Танцювати з Сергієм й справді було фантастично. І надзвичайно бентежно. А його важкий, затуманений емоціями, погляд не відпускав, дозволяючи вести за собою куди завгодно, хоч на край світу.  

А після тих слів, сказаних чоловіком в садку, мене не покидало відчуття, що я погана людина. І просто змушена все йому розказати: випустити свій гнів та біль на волю й дати йому шанс обирати. Хоча, яким може бути його вибір? Дізнавшись про мої наміри, Сергій мене зненавидить. 

— Може, поїдемо вже додому? — Сергій обіймав мене, практично вдавлюючи в себе. Ми були так близько й так шалено далеко один від одного, що ця безодня між нами — починала лякати мене й видавалася страшнішою за саму смерть. 

Серце так шалено стукотіло в скронях, що я не могла вгамувати, ані його скажений ритм, ані втримати напругу, котра котилася хвилями по всьому тілу. 

— Так, давай. 

Прошепотіла у відповідь, бо в горлі пересохло, наче я цілий день гуляла пустелею під палючим сонцем. 

— Тільки попрощаюсь з мамою і йдемо, — ми перестали танцювати й відійшли від парочок, що так само мило тулилися один до одного, — Зачекай мене, зараз прийду. 

Просто стояти й очікувати на Сергія мені не хотілося, а тому, я вирушила на пошуки вбиральні. Ввійшла в будинок, пройшла по коридору, зустрівши по дорозі кількох жіночок, котрі весело сміялися, обговорюючи сукню якоїсь там Марії. я поцікавилася у них, де знаходиться туалет й отримавши детальний опис даного будинку, попрямувала далі. 

Проходячи повз кухню, я почула голос Артура. Він сперечався з кимось, не кричав, але ображав співбесідника, використовуючи непристойну лексику. Здавалося, що то не син бізнесмена, а якогось бандита. Хоча, різниця не велика, якщо розібратися в деталях справ Штольца старшого.

— Не випендрюйся, — хрипів Артур, — Мій батько достатньо тобі платить, — він замовчав, вочевидь очікуючи якоїсь реакції від опонента, —  аби ти робила все так, як тобі наказують. 

Я підійшла ближче до дверної арки й заглянула за неї. В кімнаті був Артур і якась дівчина. Він притиснув її до стільниці й нависав зверху, а вона, впираючись руками в його плечі, опиралася. По щоках стікали сльози. Її губи тремтіли, як і вона сама. 

— Я не хочу… — прошепотіла дівчина. Ще мить і вона втратить свідомість, таким блідим було її обличчя. 

— А хтось питав про твої бажання? — зухвало мовив Артур, придавлюючи свою жертву до мармурової поверхні, — Виконуй, що наказано й не драконь мене. 

Від слів цього покидька, мене кинуло в жар. 

“Невже він вимагає від дівчини…?” 

Моє серце охопив страх за бідну дівчинку. 

— Ні, Артуре Григоровичу, — шепотіла незнайомка, чим ще більше розізлила Артура.

Він вилаявся нецензурно й схопивши дівчину за коси, змусив вигнутися перед ним. 

—  Не хочеш по-хорошому… — майже проричав, змушуючи свою жертву пискнути від болю, а мене здригнутися від страху. 

Тремтячими пальцями, я дістала телефон з сумочки й набрала номер Сергія й поклала його на першу поверхню, котра потрапила під руку. 

— Не треба, будь ласка, — благала дівчинка, схлипуючи раз по раз. 

— Будь слухняною, — гарчав Артур, розстібаючи ґудзик на її блузці. Ситуація ставала дедалі страхітливішою та небезпечною, — І тобі навіть сподобається. 

Він хмикнув від власного жарту й накинувся на дівчину. 

Моє тіло пройняв потужний спазм і наче в калейдоскопі — промайнули сцени минулого. 

— Ні…, ні…, ні… — промовляла дівчина доти, поки здоровань не закрив їй рота рукою, продовжуючи припирати її до столу. 

Стати свідком чогось подібного було подібно до кошмару. Але не врятувати дівчини, кинувши її на поталу цьому звірові, я не могла. А тому, зробила те, що вважала за потрібне — взяла в руки найважче, що знайшла й вдарила Артура по голові.

 По тонкій кисті цівкою стікала кров. Рука боліла, а перед очима все розпливалося. Страх скував тіло, а серце стукотіло в скронях. Кімната неквапливо починала крутитися довкола, а кольори — зникати й розчинятися в пітьмі свідомості. Морок поглинав й кликав у своє царство. 

“Що я накоїла?”

Я боялася підійняти погляд і глянути на здорованя Артура. Та голос незнайомки, що врізався у свідомість, неначе гостре лезо ножа в вчорашній хліб, змусив визирнути з туману власних страхів й зустрітися поглядом з демоном. 

Артур повільно повернувся на п'ятках й з докором подивився на мене. Заричав низьким, утробним тоном свого грубого тембру й замахнувся. Я інстинктивно заплющила очі, готуючись до найгіршого, і майже не дихаючи, вслухалася в шум власного серця.