Розділ 20. Джулія

Той, хто любить, повинен розділяти долю того, кого він любить. (М. Булгаков).

Турбота Сергія була надзвичайною приємною, хоча й викликала в моїй душі сум'яття та розпач. І усвідомлення того, що я обманюю невинну людину. Він щиро хвилювався за мене(особливо це проявилося під час того випадку з Ксенією та Омельяном), підтримував, допомагав, навіть пропонував знайти іншу роботу — менш виснажливу та з більшими перевагами в плані заробітної плати. Він оточив мене такою любов'ю та увагою, яку не ніколи не отримувала раніше від сторонніх. 

Совість щоночі приходила до мене у снах й тривожними кошмарами травила свідомість. Було прикро й невимовно страшно йти до кінця, щодня споглядаючи на постать чоловіка. І я все більше зневірювалася в собі й своїх силах, й ледь не бігла з роботи, аби якомога швидше закритися в спальні й ридати, неначе мале дитя. Я починала ненавидіти себе. 

— Юль, які плани на ці вихідні? — Сергій хазяйнував на моїй мініатюрній кухні, готуючи свій улюблений чай та мою каву. Це вже стало традицією — такі от ранки перед початком робочого дня.  

 З кожним днем ми ставали все ближче один до одного: спільні сніданки, обіди, походи в кафе та ресторани, кіно. Сергій заполонив собою увесь мій вільний час, не залишаючи час на роздуми й спогади про минуле. А воно, як на зло, досі боліло. Минуле досі жило в мені, клекотіло в глибинах душі й кликало заглянути в його, сповнені болю та безнадії, очі.

 Саме минуле не дозволяло мені забути про помсту й відступитися від безглуздих планів. І я не могла ані розповісти про все Сергію, ані відштовхнути його. Він — моя перепустка в дім ворога. 

— Наче “ніякі”, — підперши щоку рукою, дивилася на Соболя. Я намагалася зрозуміти чому він такий хороший, щирий та справжній зі мною? І чому я починаю співчувати йому? І симпатизувати…

Адже Сергій — брат Артура, мого лютого ворога. Того, хто вкрав у мене найдорожче, знищив мою сім'ю й позбавив майбутнього. “То ж Артур, а не Сергій…”

— Тоді, готуйся. Їдемо в гості. 

— В гості?

Я мало не підстрибнула на стільці від несподіванки. Руки затремтіли від потоку адреналіну в крові. “Вже скоро, зовсім скоро…”

— Моя мати та її чоловік влаштовують вечірку в честь чогось там, і я вирішив… — Сергій поставив на стіл кружки та тарілку з круасанами. Моїми улюбленими, як виявилось, — що ми можемо гарно провести там час. Буде багато смачної їжі, друзі сім'ї та колеги й звичайно ж — моя мама. 

Серце зірвалося й покотилося вниз. Ось він — мій шанс. Такий жаданий та необхідний. 

— Я навіть не знаю… — промимрила, ковтаючи клубки тривоги, що застрягли в горлі. Знала, якщо погоджусь, то шляху назад не буде. 

— Погоджуйся, буде весело. 

В очах Сергія заіскрилися вогники надії. Він нахилив голову, піддався вперед та торкнувся носа пальцем. 

— Просто вечірка, Юль, — запевнив, — Ти зможеш піти, коли забажаєш. 

Я знала, що погодитись треба й використати по-максимуму такий шанс, але чомусь все моє єство, в цю хвилину, протестувало. Воно кричало й благало зупинитися, відмовитись й забути про помсту. 

— Ну гаразд. Інколи, варто забути про буденність й відпочити. 

Ця вечірка мала б принести мені свободу…

***

Будинок Штольца знаходився далеко за містом й займав чималу територію. Він був величезним згідно зі стандартами звичайного заміського дому й на мою думку — міг легко вмістити в собі щонайменше триста осіб. Такий собі маленький концертний зал. Цікаво, а чи будуть тут музиканти? 

Сергій розказував, що вечірка не публічна. Нібито його мати та вітчим святкують якусь там дату: чи то день їхнього знайомства, чи річницю заручин. І бенкет — гарний привід зібрати всіх друзів, колег, партнерів та всю родину разом. А ще це шанс гарно розважитись й завести корисні знайомства. Як для Сергія, так і для мене. 

Соболь прагнув змусити мене знайти собі, таким чином, працю до душі. Адже познайомившись з новими людьми й налагодивши з ними контакт, я матиму змогу подати резюме в їхні компанії. Адже в нашому світі головне не вміння, знання й численні дипломи, а знайомства. 

Окинувши оком подвір'я, я мимоволі вхопилася за край ременя й нервово почала теребити по ньому пальчиками. Я була вдягнута в трикотажну сукню ніжно-сірого кольору, чорні чобітки та темно-сіре пальто. Скромно та просто. Без жодних прикрас й новомодних смартгодинників. Мені такі речі були просто не доступні. Чого не скажеш про інших гостей. Всі вони були вдягнуті не просто гарно та зі смаком, і згідно з останніми тенденціями моди, а й дорого. 

— Привіт, Сергійку, — прозвучало зовсім поруч  і я зупинилася, повернулася голову в бік та зустрілася поглядом з худорлявою блондинкою, — А що це за сіра мишка з тобою? — прозвучало не надто доброзичливо, змушуючи прикусити язика, аби не відповісти незнайомій панянці на її запитання. 

— І тобі “привіт”, Крістен, — Сергій лагідно зім'яв мої пальчики у своїй долоні, — Ти як завжди — сама люб'язність, — він усміхнувся дівчині та притягнув мене ближче до себе, — Знайомся, це Юля — моя дівчина. 

Крістен зміряла мене довгим неприязним поглядом та фиркнувши, розвернулася й пішла геть. 

— Не звертай уваги, — прошепотів Сергій й потягнув за собою на терасу, де розмістили фуршет.

Важко було не звертати  увагу на таких от панянок і їхні допитливі погляди, як і привітно всміхатися на кожен подібний коментар. Та відповідати грубістю на грубість, я не жадала. Не варто було привертати до себе зайву увагу. Її й так було з надлишком.