Розділ 19. Джулія

Буває ніжність лютою, як війни. І тихою, як биття сердець. (Ципріян Норвід)

Після мого одкровення наші з Сергієм відносини різко змінилися. На краще, звичайно ж. Він перестав фліртувати зі мною відверто, перестав намагатися поцілувати чи обійняти без дозволу й зовсім не згадував про свою симпатію. Він поводився так, ніби ми в дну мить перейшли в режим близькі родичі та зовсім забув про відсутність кровних зв'язків між нами. 

Для мене така поведінка Соболя була вкрай приємною, хоча й дивною. Я відучилася бачити в людях добро й отримувати від них підтримку та тепло просто так. Батьки та Кирило з Олею не рахуються. Бо вони з мого старого життя, коли я ще вірила в людей. 

Сергій зустрічав мене вранці, возив в кафе, дарував квіти. Часто підвозив мене до клубу та забирав з роботи після важкого робочого дня. А ще Сергій щодня телефонував, аби запитати, як проходить мій день та писав тисячі приємних повідомлень, розповідаючи про себе. Він вперто намагався познайомити мене ближче зі своїм життя й очікував у відповідь того ж. А я годувала його крихтами, повідаючи лише ті події з мого життя, де не було Максима. І я ще не знала, що таке біль втрати. 

Я продовжувала прикидатися, обходячи гострі питання стороною. Та чи надовго вистачить моїх сил? З кожним днем, я все більше звикала до Соболя і його присутності у моєму житті. Усвідомлення цього дуже лякало, попри власну впевненість в необхідності цього. 

Іноді, мені хотілося зібрати свою валізу й повернутися додому. Закритися в кімнаті й не виходити на світло. Забути всіх і просто розчинитися у своєму горі. Покинути столицю та Соболя й не відповідати злом на зло. 

Та жага до помсти — не відпускала. Щоночі я продовжувала бачити кошмари й проживати аварії знову і знову. Голос Макса чітко звучав в моїй голові, а я продовжувала кликати його, прокидаючись в сльозах. Після таких снів, гнів та лють охоплювала розум, запалювали його хворобливими думами й підкорювали собі, нагадуючи про головну ціль мого перебування в Києві. 

— Юль, ти завтра працюєш? — голос Ксенії змусив покласти рушник на мармурову поверхню та повернутися до дівчини обличчям. 

— Ні, не працюю. 

Ксенія тепло всміхнулася та заправила пасмо волосся за вухо. Виглядала збентеженою та сором'язливою. 

— Тоді, ти не проти провести цей день зі мною? 

Ксенія завжди була милою та привітною зі мною. Її безпосередність завжди підкуповували. Мені подобалося з нею спілкуватися перед роботою та під час перерв. Іноді, ці розмови відривали мене від важких думок. 

— Тобі потрібна допомога? — запитала, пильно розглядаючи її. Щось в очах колеги змінилося. Хоч я помітила це не відразу. 

— Мені потрібна твоя присутність і підтримка. 

— Для чого? 

Ксенія огледілася довкола, заглянула в кожну кабінку та вигулькнула в коридор, впевнюючись, що ми одні й цієї розмови ніхто не почує. Невже і в неї є якісь секретики?

— Якщо скажу, сміятися не будеш? 

— Спробую вислухати та зрозуміти. 

— Що ж, слухай… 

Ксенія почала свою розповідь, ведучи мене через густий туман минулого: повідала неординарну історію знайомства з чоловіком, що вкрав її серце та спокій, а потім, награвшись — викинув зі свого життя. 

“І з чого тут сміятися?”

Легкий смуток промайнув на її обличчі, віддаючись тривогою та болем в моїй душі. Коли твої ілюзії розбивають, а тебе ламають, важко продовжувати жити. І радіти новому дню. 

— І зараз ти плануєш йому помститися? — я була трішечки здивована, бо Ксеня не складала враження поганої людини. Навпаки — доброї, світлої, щирої. І її бажання завдати болю колишньому коханцю, викликали у мене неприємні двоякі відчуття. 

“Ти сама не краща!” — свербіло діло десь в глибині душі. 

— Ні, це не помста, це розплата за гріхи, — легка лукава усмішка торкнулася вуст Ксенії, — Але сама я туди не піду, не наважуся, — продовжувала вона, — Юль, благаю, піди зі мною. 

Внутрішній голос кричав, волав й наказував відмовитись й саму Ксенію відговорити від подібних намірів. Та вражена гордість твердила зовсім інше. І я, така ж знедолена та зламана душа, погодилася допомогти й покарати хоча б одного кривдника. Зрештою, він сам винен.

***

Серце шалено калатало і віддавалося луною в скронях. Дихання збилося зі звичного ритму й від цього паморочилося в голові. Сили покидали моє тіло та зупинятися не можна було. Тільки не зараз. Не тут. 

Ксенія пленталася десь позаду. Я не бачила її та відчувала погляд зелених очей десь в районі потилиці. А ще глухі звуки її кроків. Вона втомилася не менше за мене. Хоча, сама ж і винна. 

Шалена ідея Ксенії помститися їх колишньому мене вразила та ще більше — вразив план помсти. Надто імпульсивний, непродуманий та дитячий якийсь. Здавалося, що я беру участь в фільмуванні дешевої мильної опери, сюжет якої написав підліток. 

— Швидше, Ксеніє, — прохрипіла, роблячи черговий болючий вдих. Адреналін зашкалював, танучи в крові, наче айсберг в океані. 

— Та іду я, іду. 

—  І для чого вдягнула ці каблуки, якщо знала куди йдеш і що збираєшся зробити? —  мене обурило те, що мені вона не розказала усіх деталей діла. Бо якби Ксенія зізналася у всьому-всьому, нам зараз не довелось би бігти на височенних шпильках, й сподіватися що її розлючений колишній нас не дожене. Не дожене і не…