Розділ 18. Джулія

Якщо збираєтесь когось полюбити, навчіться спочатку прощати. (А. В. Вампілов)

Сергій окинув поглядом всіх присутніх й подарувавши мені ледь помітну посмішку, присів на один з вільних стільців. 

— Привіт, — промовив, виставляючи на дерев'яній поверхні телефон та гаманець. 

— Привіт, — відповіла, стримуючи незрозуміле бажання кинутися геть з цього місця. Бо дивитися в чарівні вири кольору неба було, до трепету в грудях, приємно та страшно водночас. 

— А зі мною не привітаєшся? — заговорив Артур, встаючи зі свого стільця. Він просунувся між іншими відвідувачами, відтісняючи їх від Сергія й сів поруч. 

— О, і ти тут? — Сергій здивовано підійняв густі брови та ледь помітно всміхнувся. Хоча, на мій погляд, та посмішка була більше вимушеною, штучною. 

— А що, не можна? — трішечки різкіше запитав здоровань, гіпнотизуючи поглядом зведеного брата. Повітря довкола них починало іскритися від накопичувальної, не зовсім покірної та позитивної, енергії. 

— Тільки, якщо дурниць не наробиш, — пробурмотів Сергій, повертаючи голову у мій бік, — Ти як? — запитав лагідно. 

— Нормально. Щось бажаєш? 

— На твій смак. 

Займатися змішуванням напоїв й вигадуванням нових коктейлів було набагато простіше, аніж працювати під проникливими поглядами чоловіків. І якщо Сергій дивився з неприхованою ніжністю та теплом, то Артур прямо таки пропалював дірку в моїй голові. Чи то намагався згадати, чи то навпаки — запам'ятати. В будь-якому випадку його присутність мене напружувала й викликала гнів. Але я дала обіцянку собі та рідним — я сильна і я все зможу. 

“Вистою, витерплю, аби якомога ближче підібратися до цього покидька й вдарити в один момент. Боляче”, — ця думка приємно зігрівала та дарувала віру в себе та свої сили. 

Вечері тягнувся довго: ніби маленька щойно народжена черепашка, котра робила свої перші кроки в житті. Відвідувачів було чимало й з кожною годиною ставало ще більше. Ксенія носилася, неначе ошаліла з тацею в руках, ганяючи Анну по сходинках вверх та вниз. Десь на обрії майорів Артем, снуючи то туди, то сюди та обслуговував найбільш вимогливих гостей. 

Саме Артем й забрав Артура з бару, запропонувавши йому спробувати нові смаки для кальяну, котрий нещодавно закупили. Він так яскраво та цікаво описував усе, що здоровань, пройшовши незадоволеним поглядом по мені та Сергію, махнув рукою й пішов слідом за менеджером. Він явно хотів щось сказати — вочевидь уїдливе та непристойне — але був змушений йти. Бо Артем не поспішав покидати свою затію — розкрутити цього мажора на солідну суму. 

— О котрій закінчуєш зміну? — не дивлячись на потік людей біля бару, я могла спілкуватися з Сергієм. 

— Десь за годинки три-чотири. 

— Гаразд, я зачекаю. 

Він вкотре тепло усміхнувся, змушуючи чи не вперше червоніти в його присутності без остраху. 

На жаль та покинути робоче місце раніше, я не могла. Адже п'ятниця один з найпродуктивніших днів. Та й Артем би мене не відпустив, щоб я там не вигадала. А отже, Соболю довелося чекати мене, попиваючи безалкогольний коктейль і проводжати знудженим стомленим поглядом чергового клієнта. 

Ближче до четвертої ранку, коли клуб поволі спорожнів, мене викликав до себе Артем й видавши черговою порцію грошей — здивувавши не на жарт — відправив додому. Нібито, то була премія за хорошу роботу. 

— Він до тебе заграє, — промовила Ксенія, несподівано звившись поруч, — Бажає задобрити, так би мовити. 

Я дивилася на неї, як той баран на нові ворота, пробити котрі він не може. Дивилася й не розуміла сенсу її слів. Артем терпіти мене не міг з першого мого робочого дня тут і раптом симпатія? Ні, це було не можливо. Та й не мало значення для мене. В принципі, як і симпатія будь-кого. Я досі жила спогадами про Максима, його тепло та ласку. Він єдиний, хто навчив мене кохати й не боятися. 

“А Сергій…?” — хтивий голосок проривався крізь туман важких дум.

“Він лише засіб до досягнення мети!” — твердила, запевняючи себе. 

Мені ніхто не був потрібен, окрім Макса і закохуватися знову, я не бажала. 

Крокуючи коридором клубу, я наспіх застібала на собі куртку, тримаючи в одній руці конверт з грошима, а в другій — свою сумку. Вдавалося так собі, бо від перевтоми тремтіли руки й речі норовилися випасти. І коли я вже майже застібнула змійку, сумка таки випала. Практично увесь її вміст розлетівся по підлозі, адже я, як зазвичай, забула її замкнути. Розтяпа. 

— Давай допоможу, — прозвучало над головою. Я підійняла погляд й вкотре заплуталася в павутині небес. Цього разу вони потемнішали й набули сіруватого відтінку.

— Дякую, — промовила, загрібаючи все, до чого дісталася рукою, — Поспішала й от. Як в тій приказці, чесне слово.

Сергій видав смішок й випадково торкнувся моєї руки своєю. По тілу роздався потужний електрозаряд. Я навіть стрепенулася й натягнулася, як тятива на арбалеті. Тільки б не тріснути від напруги. Сергій, вочевидь, помітив моє занепокоєння й ніжно торкнувся долоні, а потім й зовсім вхопив за руку та притягнув до себе. 

— Чого ти боїшся? — запитав, вдивляючись у мої вири. Так, ніби хотів розгледіти там душу й витягнути з неї усі-усі таємниці. По спині пробіг холодок, а ноги підкосилися. Так близько до чужого чоловіка, я ще не була. Випадки в маршрутці чи метро — не рахуються.