Розділ 16. Джулія

Справжня трагедія життя — це коли людина боїться світла.
(Платон)

 Через добрих дві години я дісталася до клубу. Довелося навіть на таксі витратитись, аби не спізнитися. Бо спізнюватися, я ніколи не любила, так само як це ненавидів й наш менеджер. І догану виписати міг й премії позбавити за таке. З нього станеться! Він взагалі мало кого вподобав з нашої невеличкої команди. До мене особливо ніколи не чіплявся, а ризикувати,  я не бажала. Бо пошуки нової роботи — це зайвий клопіт і втрата, як часу, так і грошей. А гроші для мене — надто цінний ресурс нині. 

Відкривши двері в клуб, побачила Артема біля барної стійки. Він щось надто пристрасно пояснював нашим офіціантам, розмахуючи руками. В його погляді, як зазвичай, плекалося море незадоволення. 

 — Привіт всім! — промовила я, підійшовши ближче. 

 — Привіт, Джулс! Добре, що ти вже прийшла! — відповів Артем й розплився в ніжній усмішці. Я лишень на секунду вирячила очі, не знаючи, як реагувати на його доволі хороший настрій та солодкий тон. 

    — Ну, я піду перевдягнусь…? — пробелькотіла, стримано і не дочекавшись відповіді, попрямувала в кімнату для співробітників.

Переодяглася я доволі швидко та відразу приступила до роботи. Спочатку потрібно було перевірити наявність всіх видів спиртного, необхідного посуду та найголовніше — упорядковувати саму стійку. І не забути почепити дурну посмішку та з ентузіазмом відповідати на не менш дурнуваті запитання клієнтів. 

 Не встигла я закінчити прибирання, як клуб став наповнюватися людьми. Дуже скоро з’явився і винуватець урочистості — ним виявився Сергій Соболь. Так-так, той самий Соболь. А з ним і його дружки. 

Від усвідомлення того, що мені доведеться їх обслуговувати, відразу захотілося втекти кудись далеко. Страх раптом заволодів мною, зв'язавши по руках та ногах. Я не на жарт розхвилювалася й присіла під стіл.

 «А якщо вони мене впізнають?»

— Ох, звичайно ж впізнають. Як не всі відразу, то бодай Сергій чи сам Артур… Лишенько… — я приклала руку о серця, жадаючи вгамувати його грізний потужний стук. 

 — Все добре Джулс? — запитала мене Ксюша, одна з новеньких офіціанток. Дуже мила і приємна дівчина. Вона якраз прийшла до мене по коктейлі для винуватця свята і його друзів, змусивши повільно й з острахом встати й вийти зі свого прихистку.   

 — Так, Ксеніє, все в порядку! Просто втомилася. Думала буде вихідний сьогодні, а тут таке.

— Розумію, мені теж не в кайф стирчати тут, але гроші дуже потрібні. Якщо тобі знадобиться допомога, поклич мене, — сказала вона, і з тацею напоїв попрямувала в бік гостей.

 Я відчувала, що нічка буде довгою та виснажливою. Моє серце мало не вилітало з грудей увесь час, що я спостерігала за багатіями, намагаючись сховатися за барною стійкою.  

Подумки, я не раз і не двічі позбавила Артура життя, але виходити зі сховку, не жадала. Бажати комусь смерті — навіть, якщо це твій лютий ворог — ще не робить з тебе вбивцю. І я на превеликий жаль, бездушною не була. 

Я придумала план помсти, планувала його деталі й навіть ладна була підставитися сама, аби Штольца молодшого покарали, та власноручно позбавляти його життя — не змогла б. 

Взявши гріх на душу — я б перетворилася в такого ж монстра, як і Артур. Кровожерливого, безсердечного та позбавлення почуття відповідальності за власні дії. Мало того, що він став винуватцем аварії та вбив моїх рідних, він ще й подачки нам пропонував, і намагався уникнути правосуддя. Він жодного разу не прийшов до моєї сім'ї особисто й не попросив вибачення. Звичайно, це б нічого не змінило. Та я і мої батьки, хоча б знали, що аварія була лишень нещасним випадком. 

Мабуть, у цього пихатого індика настільки атрофовані прості людські почуття, що вбивство — він не розглядає, як щось погане. Он як веселиться, потягуючи кальян в колі напівроздягнутих дівчат. Очі налиті диким бажанням, а руки обмацують усе, що дають. 

Я ніколи не розуміла таких дівчат, котрі заради одного коктейлю чи якогось подарунку, дозволяють себе так використовувати. Знаю, що у сучасному світі й не таке дозволяють, та невже у людей більше немає почуття власної гідності? Гроші вирішують все?

   Через чотири години, вечірка була в самому розпалі. Народу було більше, аніж будь-коли. І справді здавалося, що тут вже немає чим дихати. Я все крутилася біля барної стійки, розливала гостям напої до стаканів та стопок й мішала коктейлі. 

Свою справу я любила і часами, це мені приносило неймовірне задоволення. А ще чималі гроші, котрі я вкладала в справу. Яка, чорт забирай, ніяк не рушила з місця. Дістатися до цих багатіїв, не привертаючи до себе уваги, видавалося не можливим. Та я не опускала руки. Бо більше не знала для чого жити. 

День і ніч мої думки крутилися навколо помсти. Я бачила лише одну ціль і лише їй присвячувала себе. 

  — Гей, дівчино, віскі з льодом, будь ласка! — звернувся до мене клієнт. 

 — Одну хвилинку! — відповіла я, повертаючись обличчям до того, хто прибув до стійки по чергову порцію алкоголю.

 “Ось же дідько!" — шепнула моя свідомість, коли я розуміла, що переді мною сам Соболь. Серце закалатало, а голова пішла обертом, — “Божечко, що ж робити?”

  Руки спітніли вмить, а пульс вистукував чечітку у скронях. Страх скував моє тіло і думки. І я геть забула про те, що Сергій мене просив. Як і про те, що варто відповісти йому. 

 Наші погляди зустрілися і якийсь проміжок часу ми просто дивилися один на одного: вивчаючи, впізнаючи, дивуючись. Сергій дивився на мене посміхаючись. Його блакитні озерця миттєво спалахнули іскрами подиву й змінились на яскравий вогник радості. І чого він радів?