Розділ 15. Джулія

Оскільки любов і страх навряд чи можуть співіснувати, якщо нам доводиться вибирати між ними, набагато безпечніше боятися, ніж кохати.
(Нікколо Макіавеллі)

Минуло півтора року...

  — Максим! Максим! Де ти? — прокричала я, що було сили. Та у відповідь мені була лише тиша. 

— Врятуй мене, Максиме! — продовжувала кричати, намагаючись знайти вихід.

  — Мишко, пригнись! — луною прокотилася, оглушаючи. 

  — Максиме, ти тут? — я обернулася, але нікого не було.

   Навколо були лише морок і порожнеча. Я одна і ця безодня знову зжирала мене заживо. Мої руки потіли, пульс почастішав, а серце шалено калатало в грудях. Я була, як птах в замкнутій клітці. Нікуди бігти І ніяк не втекти.

Я закривала і відкривала очі кілька разів поспіль, намагаючись правильно дихати: вдих-видих, вдих-видих. Я блукала в темряві, намагаючись знайти хоч якийсь орієнтир, хоч десь промінь світла, але все було марно! Навколо була лише темрява, і я знову і знову падала в неї.

  Та раптом, пролунав дивний звук, і я нібито прокинулася в іншій реальності: розплющила очі, озирнулася довкола і зрозуміла, що я у своїй квартирі, в ліжку. Я у власному помешканні, а значить я в безпеці. Просто, мені знову наснився кошмар.

 — Знову, цей сон! — промовила я і намацавши будильник, що не переставав дзвонити, виключила його. Кілька хвилин вдивлялася в стелю розмитим поглядом, обдумуючи плани на сьогоднішній вихідний, й лише потім повільно — відкинула ковдру та спустила ноги на прохолодний паркет. 

Черговий нічний кошмар, що змінився таким же пустим та холодним самотнім ранком, надав ранковому пробудженню відчуття тривоги. 

І чому ці сни так і не припинилися? Знову і знову, ця безодня поглинає мене, не даючи можливості хоча б у ві сні бути щасливою з коханим. І час, чомусь, не лікує...

  Вставши з ліжка, я попрямувала на кухню, щоб приготувати собі каву. Увійшовши до кімнати, включила кавоварку і дістала цукор. Через пару хвилин, я вже робила перші ковтки гарячого напою, від чого мій мозок був в ейфорії. Коли-небудь цей напій буде заборонений! Це явно наркотик. Прикро, що лікує він лише головний біль та знімає сонливість. От якби ще й серце залатав!

Хтось такий як Сергій?

В серці зашкребло і я швидесенько відкинула від себе цю думку. Хто завгодно — тільки не він! Нізащо!

 Ось уже минуло півтора року, як я приїхала до столиці. Навіть не віриться, як швидко пролетів час. Але легше не ставало, на жаль. За ці роки я встигла багато зробити та дізнатися. З кожним днем ​​я була все ближче до своєї мети. Але, щоб зловити велику рибу, потрібен був гачок трохи більше. Тільки я ніяк не могла второпати, яким чином підібратися так близько до ворога, аби здійснити задумане й не бути спійманою. Іноді, мені здавалося, що це зовсім не можливо. 

  Коли Кирило мені дав ту флешку, я довго не могла вирішиться подивитися, що на ній. З одного боку, — я розуміла, що якщо почну цю війну, то шляху назад не буде, а з іншої сторони, — що мене чекало в майбутньому, крім нескінченної самотності та нічних кошмарів? Я не могла ані забути, ані пробачити! Душа боліла й жадала розплати. 

 Через кілька днів, котрі я прожила в безперервній боротьбі сама з собою, своїми страхами та кошмарами, я таки наважилася переглянути файли, надіслані другом. Її вміст мене вразив. Вірити не хотілося в жорстоку реальність. І серце ще сильніше занило в грудях. 

На флешці було кілька файлів: протоколи з місця аварії, записи слідчих, дещо з суду і показання свідків, які як я зрозуміла, раптово кудись зникли. Все було проведено таємничо, практично у два дні. І як завжди безрезультатно. Також там було досьє на водія позашляховика і його пасажирів. Як виявилося, чоловік, котрий позбавив життя моїх рідних — був не один в авто. 

Та найнеочікуванішим, мабуть, було дізнатися ім'я водія та власника авто, котра протаранила машину брата. Ним виявився Артур. Той самий столичний мажор, котрий так нахабно жадав зі мною познайомитися. І звичайно ж, він був з хлопцями з групи. І всі вони були неадекватні та в стані алкогольного сп'яніння. 

“Хто б сумнівався!” 

Дізнатися жахливу правду було нестерпно боляче. Одначе, я більше не плакала після цього. На зміну жалю до себе та образі на всесвіт, прийшла ненависть. Дика ярість, що затулила очі та вуха й полонила серце, душу, думки. Я поклялася власним життя, що не заспокоюсь доти, поки не помщуся негідникам. Чого б мені це не вартувало. 

Вивчати досьє винуватця аварії мені не принесло жодного задоволення. Однак, це варто було зробити, аби зрозуміти ким є насправді Артур Штольц. Поганим та невтішним відкриттям став його соціальний та матеріальний статус, що в черговий раз доказував — його ніколи не покарають за скоєне. Артур виявився сином впливового столичного бізнесмена — Штольца. 

Як свідчили файли на флешці, Штольц старший був президентом і власником однієї з найбільших медійних компаній нашої країни та володів одним з розважальних каналів та був спонсором і продюсером низки груп. Його бізнес виріс всього-то за неповних десять років, від маленької компанії в глибинці, котра володіла однією радіостанцією і транслювала гарячі новини місцевого рівня та музику минулих років до величезного холдингу в центрі Києва. Звідки узявся такий успішний бізнесмен, для всіх залишалося секретом. За чутками: він чи то взяв кредит і починав з нуля, чи то йому в спадок залишили невеликий капітал. Інші ж вважали, що він пов’язаний з криміналом і гроші його компанії брудні. Але якихось конкретних доказів не було. А чутки, вони всього лише чутки.