Розділ 14. Джулія

Життя — це мить. Її не можна прожити спочатку на чернетці, а потім переписати на чистовик. (Антон Чехов)

 Пройшов місяць з дня похорону, а легше не стало. Я металася по квартирі то туди, то сюди, але не могла знайти собі місця. Ночами не могла спати, а заснувши мені снилися кошмари. Щоночі, знову і знову, я чула звук скла, що розбивається і голос Максима.

 «Крихітко, пригнись!» — це останні, що він мені сказав.

  Його голос звучав в моїй голові так чітко і дзвінко, що мені здавалося, він десь поруч. Тільки протягну руку і він тут. А потім, я прокидалася спітніла, перелякана та зі сльозами на очах й величезною діркою в серці.

 Мама з татом благали відновити сеанси у психолога, але новий  лікар(Марія Дмитрівна поїхала на підвищення кваліфікації до Швейцарії)тільки дратував мене! Як він міг мені допомогти своїми розмовами? Кожен наш сеанс він говорив, що час лікує, і завжди є надія. Варто лишень захотіти, знайти ціль і маленькими кроками йти до неї. Особисто мені здавалося, що для мене не може бути ніякого порятунку. Ані для мене, ані для моєї зламаної душі. 

 Все навколо мені нагадувало про мою втрату і я повільно сходила з розуму. У кожному кутку нашої квартири було щось, що нагадувало мені про моїх рідних: будь то фотографія з братом або Максом, будь то іграшка або подарунок від них. Все навколо було просякнуто спогадами. І від цього біль лише посилювалася. 

 Та найгіршим було те, що, їх вбивця все ще був на волі. 

 Після чергового візиту дядька Михайла, стало зрозуміло, що справа не зрушиться з мертвої точки. Він розповів про те, що всі поліціянти куплені, а суддя не хоче порушувати справу через брак доказів. Навіть в газетах написали про нещасний випадок, що забрав життя двох молодих хлопців. Причини аварії: мокрий асфальт через дощ, що був того дня вранці та неробочі світлофори.

 Справжнісінька брехня! А довести було неможливо! Ці тварюки всіх купили! І нас намагалися купити! Минулого тижня приходив представник того багатія і пропонував моєму батькові гроші. Я не бачила хто це був, тому що була в душі й не відразу зрозуміла, що відбувається.

Почувши крики я вимкнула кран і стала одягатися, а відкривши двері, почула голос батька:

— Та, як ви смієте? З яким обличчям ви сюди прийшли? — кричав тато.

— Олександре Олександровичу, будьте ласкаві та прийміть цю допомогу від мого клієнта, — спокійно дзвенів голос незнайомого мені чоловіка. Яке нахабство! Незбагненно!

— Ви взагалі при своєму розумі? Я сина втратив, а не машину розбив! — зі злістю відповів тато. І я його прекрасно розуміла. Ці люди думають, що все можна купити.

— Я розумію ваш гнів, Олександре Олександровичу, але будьте розсудливі! У вас ще є дочка, і ці гроші допоможуть їй. Подумайте про це! Я залишу вам свою візитку, — сказав чоловік і пішов. 

Коли вхідні двері з гуркотом зачинилися, тоді я   вискочила з ванної та попрямувала в коридор. 

— Хто це був? — запитала я, — Що він хотів?

— Це був один з адвокатів, пропонував гроші. Мабуть, думають, що так можна купити наше мовчання, — з гнівом і люттю відповів тато і похитнувся. Останнім часом він дуже погано себе почував: серце боліло часто і тиск підстрибував. А отут ще й цей покидьок  прийшов.

— Тату, а давай не будемо нічого розповідати мамі, — запропонувала я, — Щоб вона не хвилювалася, добре?

— Звичайно донечко, я і не збирався. Гаразд, піду я, а ти йди відпочивай, — поцілувавши мене в скроню, батько зник за дверима спальні. 

 Цей інцидент став останньою краплею. Ще ніколи в житті я не бажала кому-небудь зла, але в той момент, я щиро хотіла розчавити усіх, хто завдав нашій сім'ї стільки болю, наче  маленьких тарганів.

— Алло, Кір? Потрібно зустрітися, — сказала я, набравши номер чоловіка Олі, — Завтра о дев’ятій ранку на кладовищі. Буду тебе чекати.

 Якщо ніхто не може покарати цих виродків, то це зроблю я.

Ідея божевільна та малореальна, але як сказав лікар — мені потрібна була ціль, аби вижити. 

***

 Всю ніч я не спала, думала про те, що робити далі. Злість і образа заповнили моє серце. Я хотіла тільки одного — помсти. Хотіла знайти того водія, котрий протаранив нашу машину й втік, і поквитатися з ним. Завдати йому стільки ж болю, як і він мені. І ще дуже хотілося справедливості — засадити негідника до в'язниці. 

— Вони за все заплатять! Я вам обіцяю, мої дорогі! — шепотіла я, стоячи на могилах брата і мого коханого Максима. Їх похоронили неподалік один від одного, — Ось побачите, вони за все заплатять!

 Сльозинки скотилися по моїй щоці, але я швидко витерла їх рукою.

 — Обіцяю вам, я більше не буду плакати! Сльозами горю не допоможеш. Я повинна діяти!  — промовляла до кам'яних споруд, наче до живих істот. 

 Раптом, позаду почулися чиїсь кроки. Я обернулася і побачила Кирила. У його руках були дві червоні троянди.

— Привіт, Юліє, — сказав він і обійняв мене. Я ледве стрималася, щоб знову не розридатися. 

— Здрастуй, Кір! 

 Кирило Васнецов був чоловіком моєї подруги Олі та кращим другом Максима. Вони разом виросли, разом ходили в школу. Вони були майже, як брати й дуже цінували дружбу один одного. А тому, я була впевнена, що Кір мені допоможе. Зараз він працює в правоохоронних органах, і має зв’язки в столиці, а отже має можливості знайти покидька.